Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Охарактеризуйте діяльність ОУН на початку німецько - ра­дянської війни




Умови, в яких відбувалась діяльність ОУН. Друга світова війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових.
Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич).
Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.
На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.
Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол.
Створення Революційного Провіду ОУН
. Молоді лідери зібралися у Кракові й вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено Степану Бандері. З того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній.
Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації.
Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.
Упреамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".
Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.
Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".

Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть процесу відновлення Української держави. Звичайно, плани німців не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але нацисти про це мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку, співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української державності.
Гуртування членів ОУН у боротьбі проти Росії за незалежність України. Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого ворога української незалежності.
На початку 1941 р. Ріко Ярий отримав доручення від ОУН (Б) встановити контакт з представниками ОКВ, аби обговорити створення української військової частини.
Але ОУН (Б) бачила й іншу важливу причину йти на угоду з Вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині, угода з Вермахтом забезпечила б людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати певну політичну діяльність. Переговори між Р. Ярим та німецьким командуванням завершились у квітні 1941 р.. Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальони: "Нахтігаль" і "Роланд".
Але ОУН (М) пішли навіть дальше ніж ОУН (Б). ОУН (М) думала про створення справжньої української національної армії, яка б складалася з українських емігрантів.
У травні 1941 р. Провід ОУН (Б) розіслав своїм представникам секретні інструкції, в яких розглядається дві можливості в разі збройного конфлікту на території України: загальне повстання зразу після оголошення війни і просто окупація країни німець-кими військами. Дальше в інструкціях вказувалось, що створення Української держави здійснюватиметься "нашими власними засобами і з нашої вланої ініціативи". ОУН (Б) вважала, що Україна є частиною Східної Європи. Україна, сказано у мемора-ндумі, повинна створити на європейському економічному просторі власну незалежну економічну зону із центром в Берліні.
Українська держава повинна бути справді незалежною. Це означає, що українське питання не може бути вирішено, як у випадку з Словаччиною чи Хорватією.
ОУН (Б), вважаючи, що німецько-радянська війна неминуча, вирішила поєднати всі українські політичні течії, щоб підготуватися до грядущих подій. Після попередніх переговорів 22 червня вона скликала нараду українських політичних діячів, що належали до усіх політичних течій, за винятком ОУН (М), яка відмовилася брати участь у цій акції.
Нарада завершилась створенням координаційного центру - Українського національного комітету, керівництво яким було довірено генералові Всеволодові Петріву.
23 червня представник ОУН (Б) в Берліні передав німецькому урядові меморандум від 15 червня. Зокрема разом із меморандумом була передана і резолюція Другого великого Збору руху Бандери. Як резюме цих двох документів можна було констатувати, що автори не лише докоряють за невдалу окупацію 1918 р., а ще й дозволяють собі давати поради щодо нйкращого устрою Східної Європи, основним елементом якої повинна була б стати не залежна Україна. Україна повинна мати суверенну економіку, власні збройні сили та інші гаранти незалежності.
Створені і таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН Бандери поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. В цих загонах налічувалося від трьох до п'яти тисяч осіб, які були розділені на три великі групи: "Південь", "Північ", "Центр". "Північ" повинна була дістатися Києва та області. "Центр" мала на меті Харків і область, а "Південь" повинна була досягти Одеси та Криму.
Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після багатогодинних боїв з українськими повстанцями.
Похідна група С. Бандери прибула після обіду і були проведені збори, на яких було проголошено відновлення Української Держави. 2 липня новина про проголошення незалежності дійшла до Берліна, а вже 3 липня Ярослав Стецько спробував повідомити Гітлера про створення українського уряду. Донесення про події 4 липня, містить неповний список українського уряду. Його склад було фактично доповнено наступного дня.
Після цих акцій було проведено ряд арештів, зокрема арешт С.Бандери, Я.Стецька, і його співробітника Романа Ільницького.
"Німецькі війська були зустрінуті з ентузіазмом",- писав в своєму донесенні Ганс Кох. Інші донесення також підтвердили доброзичливий прийом українського і білоруського населення. Але атмосфера змінилася дуже швидко.
Зокрема з одного з таких донесень німці дізналися, що ОУН (Б) отримала завдання проникнути на територію Києва і створити там як і у Львові національний уряд. "Прагнення до незалежності проявилося серед усіх верств населення, особливо серед міського.",- констатувалося в одному з донесень. У цьому ж донесенні вказувалося, що ОУН (М) "Все більше втрачає почву як в Україні, так і в еміграції". Група Мельника в основному має характер емігрантської організації й мало пов'язана з етнографічною українською територією". Незважаючи на каральні заходи поліції цілі загони ОУН (Б) вторгуються на територію України, щоб розгортати там агітацію на користь Великої України.

17. Визначте причини загострення українсько-польських відносин у роки німецько-радянської війни.

15 серпня 1942 р., на з’їзді Націонал-соціалістичної партії Німеччини генерал-губернатор окупованої Польщі Г.Франк відверто заявив: “Мусимо ствердити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені стосунки між поляками й українцями… Для того прагнемо завше утримувати їх під якимось настроєм політичним у задоволенні, щоб запобігти зв’язкам їх з поляками.”[39, 176]. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльності і лише пізніше, в якості противаги самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польські націоналісти були допущені до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами.”[30, 10].

У свою чергу, на Волині і Поліссі, як зазначав польський історик Ч.Мадайчик, “у період окупації поляки становили… значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”.[33, 100].

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіцу випускала батальйони польської гранатової поліції. На думку І. Ільюшина, українці значною мірою йшли туди тому, що до війни поляки намагалися не допускати їх до адміністративних посад. ”За таких обставин основним мотивом вступу українців на службу до німців нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу і помститися за довгі роки приниження та образ. Безсумнівно, багато з тих осіб, які були задіяні на німецькій службі, намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже в 1942 р. підготовляли колонізацію завойованих земель. З цією метою була утворена переселенська комісія, яка дістала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення, польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Українських селян іноді свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна влада переслідувала подвійну мету: роздмухати українсько-польське протистояння і створити з цих українців поліцію для колоністів. У відповідь польські підпільні загони “Кедив” приступили до планомірного знищення всіх українців, які виконували адміністративно-поліцейські функції.

1943-й рік приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося з метою поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали в польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, М.Хрущов упевнено заявив в червні 1943 р.: “Моя думка, що усе це – справа рук німців” [27, 44].

У 1944 р. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося тут, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську війну – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку” [43, 143]. Водночас, стверджувалося в рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно.”

Аналізуючи ставлення окупантів до українсько-польського протистояння, польський історик Р.Торжецький зазначив: “Позиція гітлерівців була досить неоднозначна. З одного боку, вони хотіли б, щоб поляки і українці перебували у вічній незгоді та боротьбі, з другого ж – не хотіли напружувати ситуацію на цій території, особливо коли наблизився фронт. Укладали тоді з українцями угоди, залишаючи їм склади, зброю, спорядження і інші елементи військового постачання, яке не могли або не хотіли вивозити. Надавали зброю тим базам польської чи української самооборони, які до них з таким питанням зверталися, насамперед від серпня 1943 р. до другого кварталу 1944 р.”Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дій.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 р., між урядами В.Сікорського і СРСР був укладений договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 р. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського [7, 47-55]. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, бо їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині [1, 245].

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувались збройні сутички.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував В.Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи С.Ковпака у липні 1943 р. …Ковпак залишив в Галичині своїх агентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями… Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких агентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням” [22, 113-114]. З іншого джерела дізнаємось, що “в районі Золочева і Станіслава виявлено випадки, коли українськими бандами, які вбивали поляків, командували радянські офіцери”

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережно ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Звідси вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік, а, отже, у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив М. Сивіцький, “поляки боялися України на “Східних Кресах”, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця і польсько-українська різанина” [43, 29].

Відомі випадки, коли ряд радянських підрозділів, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинні були залишитись свідки, здатні демаскувати провокацію, аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях.

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилось на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення з західноукраїнських земель фактично було вигідно Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків [32, 174].

Один з шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво бачило у створенні польських партизанських загонів на Волині. З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали силою продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення.

Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння.

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища, малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорту польського підпілля від 6 липня 1944 р. В ньому, зокрема, зазначалося: “…в Коломиї міліція є польською в більшовицьких мундирах… Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень також серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами” [43, 146-147].

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилось на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною Армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальйонов”), куди включали поляків даної території.

Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську трагедію, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення.

Таким чином, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух на Україні і Польщі, підступно і вміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори. Разом з тим, це не означає, що вищевказане слід пояснювати лише втручанням третьої сторони. Мовляв, якби не було такої політики Москви і Берліна, то не існувало б і українсько-польського протистояння. Воно було неминучим з огляду на крайню антипольську позицію ОУН, і крайню антиукраїнську позицію польського підпілля. Тому значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, до кінця не розібрались у віроломних і провокаційних цілях обох імперіалістичних потуг. Адже жодна мета, навіть боротьба за незалежність свого народу, не може виправдати вбивства невинних людей.

Цікавою є точка зору Р.Шухевича на причини виникнення польсько-українського конфлікту навесні 1943 р. на Волині -Поліссі, яку він виклав на засіданнях І Великого Збору Української Головної Визвольної Ради 11-15 липня 1944 р. Виступаючи 13 липня 1944 р. в дискусії з польського питання, «Тур» відмітив, що після переходу української поліції на Волині — Поліссі на бік ОУН і УПА німці створили польську поліцію, яка разом з СС «застосовувала жорсткі та нелюдські прийоми» щодо українського населення. Крім того, за його словами, польський елемент на Волині «повністю паралізував рух УПА». За цих обставин, наголосив Р.Шухевич, українське населення виступило проти поляків і «тоді почалася ліквідація польського населення на Волині, яка закінчилась влітку 1943 р.».

Отож, як свідчить виступ Р.Шухевича, причина польсько-українського збройного конфлікту на Волині у 1943 р. крилася не в прагненні ОУН і УПА провести етнічну чистку в цьому регіоні, а була викликана об'єктивною потребою захистити від ворожих репресій місцеве українське населення і створити умови для розгортання сил УПА.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 727; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.03 сек.