Охарактеризуйте виникнення та діяльність Української Головної Визвольної Ради

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — орган політичного керівництва українським визвольним рухом, який оголосив себе «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений в Україні наприкінці другої світової війни з ініціативи УПА й рев. ОУН (ОУН(б)). Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля протинімців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.

Формування. У січні 1944 з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціативну комісію, яка встановила зв'язки з окремими представниками колишніх партій та непартійними діячами. Представники ОУН полк. А. Мельника не погодилися увійти до планованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15 липня 1944 року поблизу с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. В Україні згодом кооптовано 4 члени (до 1950 року).

Ідеологічна та політична платформа. На зборах, якими керував Ростислав Волошин, схвалено тимчасовий устрій, платформу та універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устроюУкраїни. Обрано президію УГВР: президент - Кирило Осьмак з Києва (помер у Володимирській тюрмі), віцепрезидент - В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, генеральний секретаріат (гол. Роман Шухевич — Т. Чупринка), генеральний суд і генерального контрольного.

Функції та діяльність. В Україні під радянською окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політичну і пропагандивну діяльність проти радянської влади. Офіційними виданнями були «Вісник УГВР» (1944 — 45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 51); видано також 1 випуск часопису «Самостійність» (1946). Бюро інформації очолював кооптований член УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Українську Греко-Католицьку Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаганду серед червоноармійців у Західній Україні. У 1946 проведено бойкот радянських виборів. У жовтні 1949 року УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї українсько еміграції» із закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) генеральний секретаріат очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук). Більшість членів УГВР в Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР в Україні перестала існувати.

УВГР за кордоном. Уже в кінці 1944 року за кордон виїхала частина членів УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), головою якого став о. І. Гриньох. Зовнішні зв'язки та інформацію провадив генеральний секретар закордонних справ М. Лебедь, який у1945 встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на початку 1944 року представники визвольного підпілля, що діяли від імені ініціативної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгоджень (взаємний ненапад на спільній території дій) з польським підпіллям (Армія Крайова) та урядовими і військовими представниками Румунії й Угорщини. Уже в еміграції вислано низку меморіалів, серед інших на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Українська Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на захід відділам УПА та утримувано контакти з підпіллям в Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 року Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 році розійшлася з С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР.

Відносини з іншими українськими міграційними центрами. Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР інших організацій і партій не мали успіху. З утворенням Укр. Нац. Ради ЗП УГВР заявило, що не має претензій очолювати українське політичне життя в еміграції, а лише є представником революційного руху в Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових членів утворено Раду референтів та постали в різних державах делегатури ЗП УГВР.

З середини 1960-их pоків відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових членів та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути представницькою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має з того часу (1980) понад 20 членів, у тому числі 10 членів-засновників. З першого складу членів УГВР в еміграції померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім'янчук і П. Чуйко.

Видавнича діяльність. У Мюнхені ЗП УГВР почало видавати з 1951 року двотижневу газету «Сучасна Україна» і місячник «Українська Літературна Газета», на базі яких у 1961 році постав журнал «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 році дослідницько-видавничу установу «Пролог», який видавав короткий час (1957 — 60) однойменний журнал англійською мовою, а також місячник «Digest of Soviet Ukrainian Press» (1957 — 77). Видавництва «Сучасність» і «Пролог» видали разом понад 100 назв книг історичного, політичного і літературно-мистецького змісту. З 1970-их pоків пресове бюро ЗП УГВР публікує систематично матеріали «Самвидаву» та популяризує український дисидентський рух. Голова «Прологу» до 1973 року був М. Лебедь, пізніше — М. Прокоп, заступник голови ЗП УГВР.

19. Охарактеризуйте причини виникнення та функціонування дивізії „СС - Галичина".

Соціально-політичні та соціально-психологічні передумови створення дивізії СС "Галичина"
Українська дивізія "Галичина" - це особливе за часів другої світової війни військове формування. Виникло воно як наслідок того соціально-політичного стану, що мав місце в Західній Україні у період від осені 1939 року - з моменту окупації радянськими військами Західної України до літа 1943 року, коли було створено дивізію "Галичина".
Для створення цієї дивізії потрібні були, як мінімум, дві умови. Перша - дозвіл німецького військово-політичного керівництва на утворення формування. Друга - наявність у Західній Україні соціально-політичних передумов, які б завершили масовість добровольців. Бо без підтримки народу або ідея створення дивізії вмерла б ненародженою, або німцям довелося б силою мобілізувати українців до дивізії, що згодом не дозволило б зробити з неї справжню бойову одиницю з високими вимогами і духовною цілісністю, які мали місце в дивізії.
Щодо першої умови, треба зазначити, що після поразок у 1943 році німці відмовилися від своєї амбітної позиції, нібито східну проблему вони можуть вирішити тільки "пролиттям німецької крові". І тому для боротьби з більшовизмом почали притягати й інші народи, творячи підрозділи в рамках "Зброї СС" ("Waffen SS"). Таких дивізій було утворено 29. Дивізії "Зброї СС" формувалися з людей російської, французької, іспанської, татарської та інших національностей. Українська дивізія "Галичина" була аж 14-ю.
Щодо другої умови, то ідея створення української дивізії дістала підтримку в народному середовищі, особливо серед української інтелігенції Західної України. Про це може свідчити, скажімо, те, що з самого початку зголосилося 80 тисяч добровольців, хоча для комплектування дивізії потрібно було тільки 15 тисяч.
На особливу увагу заслуговує той факт, що після поразок у 1943 році ніхто у світі не сумнівався, що Німеччина зазнає поразки. І все ж таки українська громада Галичини приймає рішення підтримати ідею створення дивізії, а українська молодь масово йде добровольцями до неї.
Виникає питання: чому, бачучи неминучість поразки Німеччини у війні, галичани все ж таки вступають у війну на німецькому боці? Чи не простіше було б відсидіти десь на печі або в лісі, дочекатися Червоної Армії, щоб добити вже конаючого німецько-фашистського загарбника у її лавах? Чому саме боротьбі проти більшовизму, а значить - проти Червоної Армії присвятили своє життя галицькі юнаки?
Перш за все варто зазначити, що український народ на фоні зіткнення двох монстрів - німецького фашизму і російського більшовизму - опинився в дуже складному становищі. Через те, що і німецький фашизм, і російський більшовизм були однаково погибельні для нього. Українець, не маючи власної держави, став перед вибором: а на чийому боці йому виступити? Тож, щоб боротися з німецьким фашизмом, він мусив піти до Червоної Армії, а щоб боротися з російським більшовизмом - до німецької.
Безумовно, існував і третій шлях - піти у славне військо УПА, яке, хоч і не мало достатньо сил, боролося на два фронти: як із московським більшовизмом, так і з німецьким фашизмом. Але з певних обставин не кожний українець мав можливість потрапити у ліс, до лав УПА. І тому українці в Галичині робили свій політичний вибір не на користь російського більшовизму. Для такого вибору були певні об'єктивні обставини. Звернемо погляд у недалеке для того часу минуле.
До 1939 року Західна Україна була у складі Польщі. Тобто до 1939-го галичани не знали, що таке радянсько-більшовицька влада. Вони не пережили голоду 1933 року, цього штучно проведеного комуністами геноциду проти українського народу. Західні українці не знали, що таке колгосп, що таке НКВД, хто такі комуністи і в чому ж полягає злочинність їхнього урядування.
Наприклад, галичани, яким історично властива яскраво виражена індивідуальність, особливо у веденні господарства, ментально не могли сприйняти ідеї колективізації у сільському господарстві. Це приводило до спротиву більшовикам. Навіть Гітлер не знищив стільки людей, скільки московські більшовики, ставлячи свої злочинні експерименти над цілими народами.
Тож немає нічого дивного в тому, що галичани вкрай не сприймали насильницького руйнування їхнього віковічного укладу життя, вкрай вороже ставилися до московсько-більшовицької адміністрації. Тобто соціально-психологічна ситуація в Західній Україні щодо ставлення місцевого населення до силоміць поширюваних ідей російського більшовизму була вкрай несприятлива.
Також треба зазначити, що військово-політична ситуація в Європі склалася так, що тільки дві держави могли реально претендувати на панівну роль - Німеччина і СССР. Залишалася ще Великобританія. Але її положення на островах не давало Гітлерові можливості швидко розрахуватися з цим супротивником, як це сталося з Францією. З іншого боку, Великобританія не могла кардинально впливати на процеси в Європі. І тому після окупації та розподілу Німеччиною і СССР сусідніх держав Гітлер і Сталін фактично залишилися в Європі сам на сам.
Що ж принесла західним українцям окупація їхніх земель радянськими військами? Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, в Західній Україні було репресовано 1 120 137 осіб. Це на 10 мільйонів населення Західної України - кожен десятий. Неймовірний розмах репресій, катувань, насильницьких засобів нав'язування комуністичного способу життя випав на долю західних українців.
Свавілля комуністичного режиму, керованого з Москви, масові репресії НКВД, руйнація вікового укладу життя людей на догоду комуністичній ідеології, колективізація, насаджувавння чужої культури, русифікація - все це призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СССР соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай ворожим ставленням місцевого населення до московсько-більшовицької влади. Виринула, особливо серед української інтелігенції, думка: як позбутися жахливих наслідків такого "возз'єднання", як уникнути остаточного знищення українців більшовиками з Росії?
Тож характеристичним для того часу був пошук шляхів звільнення від більшовицького кривавого ярма. У цей самий час Гітлер, захопивши Чехословаччину, дає певну автономію словакам. До того ж, він, розпочавши війну із СССР, проголошує себе борцем із більшовизмом. Уже це не могло не викликати у західних українців певних сподівань щодо можливості отримання незалежної України з рук Гітлера. Ці сподівання ще більше зросли, тільки-но німецькі війська почали зазнавати поразок на Східному фронті.
Незаперечним є той факт, що як у часи першої світової війни, так і в часи другої, Україна не мала своєї державності, не мала достатніх сил протистояти цим двом агресорам - більшовицькій Росії і фашистській Німеччині. І через те частина українського населення, перш за все інтелігенція Галичини, вбачала вирішення проблеми незалежності Української держави через союз з Німеччиною. Інша частина населення України, яка довгий час жила в СССР, під впливом більшовицької пропаганди, бачила майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією.
ОУН, вбачаючи в російському більшовизмі найбільшу небезпеку для народу України, в перші дні війни сподівалася знайти підтримку ідеї незалежності України у Німеччини. Тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування комуністичного режиму, робили однаковий політичний вибір не на користь советської, а на користь німецької сторони.
Не збираюся стверджувати, що цей вибір був кращим чи гіршим, ніж вибір українців, які вирішили шукати майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією. В обох випадках наслідки були б для України однакові. Рятуючись від більшовицького, українці потрапляли в пащу німецького вовка.
Таку проблему можна розглядати як трагедію українців, що змушені були між двох вибирати менше зло. І як наслідок - воювати один проти одного під прапорами чужих держав, у чужих арміях, обстоюючи постулати ворожої для самої ідеї незалежності України ідеології.
Структура та завдання дивізії СС "Галичини”. Що ж являла собою дивізія СС «Галичина»? Повна назва дивізії «Галичина» - дивізія Waffen SS Galitchina. Waffen - це «війська СС» або «зброя СС». Після перших років війни з Радянським Союзом нацистська Німеччина гостро відчула брак людських ресурсів для формування бойових частин - попри те, що на Східному фронті у тилових, охоронних, зенітних частинах Вермахту служило понад мільйон совєтських громадян, головним чином із військовополонених.
Гітлер, як відомо, категорично заперечував проти формування російської та української армії та визнання слов'янських народів рівноправними з арійцями. Таємно від фюрера були сформовані 21 національна дивізія під егідою цієї самої «зброї СС». Ці з'єднання не були власне есесівськими хоча б тому, що проти цього категорично заперечував сам рейхсфюрер СС.
Дивізійники «Галичини» висунули умову - «ми не воюватимемо проти Заходу (тобто проти демократичних країн), воюватимемо лише проти комуністичного тоталітаризму».
Набір до Дивізії було оголошено 28 квітня 1943 року. Тоді в Україні не те що не було, а вже не могло бути прихильників нацизму, бо на той час німці себе показали, і ніхто вже не мав жодних ілюзій щодо націонал-соціалізму. Хто йшов до Дивізії? Про це красномовно говорить прокламація губернатора Галичини Вехтера, яка була видана вже після початку набору. У ній говорилося, що до «Галичини» будуть прийняті всі ті, хто ховався від мобілізації на роботи до Німеччини - «і гріхи їм буде скасовано». Були, звісно, і патріоти, які хотіли утворити українську військову частину. Треба брати до уваги час, коли творилася дивізія - початок 1943 року. Тоді німці відбили наступ Червоної армії, утворили фронт по річці Міус під Ростовом, контролювали Кубань. Німецькі війська стояли недалеко від Москви. За цих умов провід Українського центрального комітету (існувала така допомогова організація) домагався створення якоїсь української частини, яка б могла підсилити позицію України після закінчення війни.
Отже, дивізійники зовсім не були прихильниками нацизму. Це були селянські підлітки, юнаки, які йшли захищати Україну. Мотиви створення, скажімо, французької чи голландської дивізій «зброї СС» та дивізії «Галичина» були надзвичайно різними. Якщо у Західній Європі ці формування справді складалися з ідейних симпатиків нацизму, то дивізію «Галичина» українські прихильники її створення від початку розглядали як зародок майбутнього війська незалежної і від Німеччини, і від Росії самостійної України, - на взірець Січових Стрільців, які стали ядром Української армії під час національно-визвольної революції. До речі, не всі українські політичні сили схвалювали цю ідею. Якраз у цей час розгорнулося активне формування Української Повстанської Армії. Її керівники обстоювали необхідність одночасної боротьби на два фронти, з обома тоталітаризмами, і вважали, що створенням дивізії «Галичина» українська молодь втягується у гру за чужі політичні інтереси. Проте УПА активно використовувала період формування Дивізії - з квітня 1943 по червень 1944 року - для вишколу в її лавах старшин повстанського війська та здобуття сучасної зброї.
У липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.
Місце дивізії СС "Галичини” в українській та світовій історії. Питання про нацистські звірства і тих, хто їх підтримував, дуже докладно розглядалось упродовж Нюрнберзького процесу 1946 року. Але жодним словом там не було згадано українських націоналістів, хоча це було б дуже бажано для радянської сторони. І це не дивно. Польські дослідники, першим з яких був професор Рішард Ржецький, виявили, хто саме вбивав у Львові 30 червня 1941 року. Дослідники знайшли номер айнзацкоманди СС, яка займалась цією справою. А батальйон «Nachtigal» жодного відношення до цих вбивств не мав. Якихось же «інших» українських частин у Львові не було й бути не могло. Це питання вдруге постало 1961-го року, коли німецький публіцист Альберт Норден заявив, що у Львові 30 червня 1941 року такі звірства чинили українці. Ця кампанія була спрямована проти міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера, який у часи війни був причетний до формування українських батальйонів. Мовляв, ця людина заплямована у кривавих злочинах. Тим часом це був офіцер-фронтовик, який воював на Східному фронті, єдиним «злочином» якого була ворожість до комунізму. І жодних злочинів під час Другої світової війни ні він, ні частини, якими він командував, не вчинили. Є підстави стверджувати, що кампанія проти Оберлендера була ініційована з Москви, і саме за наказом Москви до неї приплели «звірства українців».
Буча, яка знялася зараз у світовій пресі з приводу СС «Галичини», сама по собі не дивує. Якщо хтось із вояків «Галичини» справді заслужив кару, хай буде покараний, хто ні - хай спокійно живе. Тільки ось що прикметно: лише Канада тричі розглядала на судових процесах так звані «злочини дивізії «Галичина». Це було у 1950-му році, 1984-му і в грудні 1986-го року. Всі ці суди щоразу приводили до висновку, що жодних воєнних злочинів за дивізією «Галичина» не було.
У світі ми маємо друзів, але маємо і ворогів. Є певні сили, зацікавлені, щоб час від часу збуджувати хвилю світового обурення проти України - а не проти поодиноких українців, котрі зараз доживають свій вік в Англії чи в Австралії. І дуже прикро, що наші високі урядовці, та й Президент, не забезпечили себе помічниками, які допомогли б їм порадами у такій ситуації і дали гідну відсіч подібним кампаніям.
На сьогодні на Заході все голосніше лунають заклики - якщо не засудити юридично, то, принаймні, дати історичну оцінку злочинам НКВД. Дискредитація вояків, які воювали на стороні українських визвольних сил, відволікає міжнародну громадськість від мільйонів енкаведистів, що сьогодні в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані за свої «подвиги» отримують підвищені персональні пенсії. Ми далекі від думки ставити крапку у цій історії. Тим більше, не варто захищати реальних воєнних злочинців. Але не може залишатися без належної відповіді чергова спроба оббрехати українців, звинувативши їх у всіх можливих і неможливих злочинах.
Виходячи з вищесказаного можна прийти до наступних висновків: Українська дивізія "Галичина" - це особливе за часів другої світової війни військове формування. Для створення цієї дивізії потрібні були, як мінімум, дві умови. Перша - дозвіл німецького військово-політичного керівництва на утворення формування. Друга - наявність у Західній Україні соціально-політичних передумов, які б завершили масовість добровольців. Свавілля комуністичного режиму, керованого з Москви, масові репресії НКВД, руйнація вікового укладу життя людей на догоду комуністичній ідеології, колективізація, насаджувавння чужої культури, русифікація — все це призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СССР соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай ворожим ставленням місцевого населення до московсько-більшовицької влади. Тож характеристичним для того часу був пошук шляхів звільнення від більшовицького кривавого ярма. Дивізійники «Галичини» висунули умову — «ми не воюватимемо проти Заходу (тобто проти демократичних країн), воюватимемо лише проти комуністичного тоталітаризму». Набір до Дивізії було оголошено 28 квітня 1943 року. Дивізійники зовсім не були прихильниками нацизму. Це були селянські підлітки, юнаки, які йшли захищати Україну. У липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. Було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА.

Отже, створення дивізії СС “Галичина” – це було бажання не стільки підтримати нацистську політику, скільки створити і укріпити незалежність українських земель. Але, на жаль, цим мріям здійснитися вдалося тільки в недалекому майбутньому.

20. Проаналізуйте особливості виникнення „Поліської Січі" та передумови утворення Української Повстанської Армії.

«Поліська Січ». Перше українське національ­не збройне формування — «Поліська Січ» Тара­са Бульби (Боровця) — з'явилося на Волині.

Цей повстанський підрозділ, що діяв на Рів­ненщині та Житомирщині, був створений за ініціативою уряду Української Народної Рес­публіки в еміграції. 20 червня 1940 року рада старшин армії УНР, до якої входили полковни­ки А. Валійський, І. Литвиненко та ін., уповно­важила Т. Боровця організувати збройні парти­занські загони для боротьби з радянською вла­дою та очищення української території від час­тин Червоної армії, що відступали.

Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. На початку радянсько-німецької вій­ни 1941-1945 рр. новостворене формування на­раховувало понад 1 тис. осіб. У червні - серпні 1941 року «Поліська Січ» здійснювала операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної армії.

Проте вже в серпні 1941 року Т. Боро­вець зробив спробу об'єднати розрізнені політичні сили для створення єдиної ук­раїнської армії. Результативними вияви­лися переговори з ОУН(М), монархістами на чолі з полковником І. Трейком, загона­ми отамана Волошина-Берчака; були на­лагоджені тісні контакти з Білоруською національною самообороною. Однак Т. Боровцю не вдалося дійти згоди з представ­никами ОУН - сд (самостійників-державників) під проводом С. Бандери, оскільки керівник «Поліської Січі» не визнав Акта створення Української держави, проголо­шеного ОУН(Б) ЗО червня 1941 року. Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням «Поліської Січі», восени 1941 року створили спільний штаб, начальником якого став полковник П. Смородський, а команду­вачем Т. Боровець.

У жовтні 1941 року це військове формування отримало нову назву — Українська повстанська армія - «Поліська Січ» (УПА - ПС). Формація діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 року «Поліська Січ» була оточена німцями й роззброєна, але навесні 1942 ро­ку знову відновила діяльність, яка тепер, щоправда, носила антинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. осіб.

У цей час «Поліську Січ» намагалися використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У липні - серпні 1942 року відбулися переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною, яку представляли доктор П'юц та доктор Беєр. У вересні - лис­топаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації «Поліської Січі» прибув капітан Червоної армії М. Брежньов. Ці переговори завер­шилися безрезультатно.

Після того, як німці забажали розпустити Січ і використати українських вояків для каральних акцій, за наказом Т. Боровця його бійці перейшли на нелегальне становище й почали збройну боротьбу з німцями та більшо­виками. Це стало початком зародження Української повстанської армії. Улітку 1942 року на Волині й Поділлі почали формуватися збройні загони бандерівського проводу. Спочатку вони виконували функції обо­рони місцевого населення від німецької влади та радянських партизанів, а з осені стали концентрувати сили для бороть­би проти А. Гітлера й Й. Сталіна. 14 жовтня

1942 року вважається днем утворення Укра­їнської повстанської армії проводу ОУН - сд.

1943 року на Волині до складу цієї формації перейшло, як свідчить український історик Ю. Зайцев, 5 тис. українських поліцейських, які перебували на німецькій службі.

Представники ОУН - сд активно критикували Т. Боровця, оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух пов­станців. На початку 1943 року командування «Поліської Січі» розпочало переговори з війсь­ковими відділами ОУН - сд. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І. Мітринги, що в 1941 році відкололася від ОУН - сд, приєдналася до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори між цими фор­маціями були завершені. Військові відділи ОУН - сд об'єднувалися з «Поліською Січчю» в одну формацію — ОУН - УПА. її головнокоман­дувачем став член проводу Організації українсь­ких націоналістів (бандерівців) Роман Шухевич.

Дата добавления: 2015-05-22