Західноукраїнські землі у повоєнні роки

Після закінчення Другої світової війни установилися нові західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації і «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти незадоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах були утворені спеціальні відділи західних областей. Особлива увага приділялася добору кадрів: зі східних областей України спрямовувалися спеціалісти, управлінські посади надавалися прибулим переселенцям.

Щоб послабити напруженість у західних областях України, органами радянської влади і Політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У були прийняті рішення про пріоритетний розвиток цих районів країни. Сюди були спрямовані великі капіталовкладення, матеріальні ресурси, сільськогосподарська техніка і кваліфіковані кадри, у т.ч. з Росії. У ході індустріалізації західних регіонів України тут були побудовані нові і реконструйовані старі фабрики і заводи, переведений ряд підприємств з інших регіонів країни. В роки відбудови народного господарства було реконструйовано і побудовано понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. У результаті темпи розвитку західних областей України значно перевершили темпи розвитку східних, а економічний потенціал регіону в порівнянні з 1940 р. виріс на 320%. Кількість робітників за роки післявоєнної п'ятирічки тут збільшилася в 7 разів, а валова продукція промисловості - у десять разів. Одночасно швидко росла чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянських партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не тільки створення нового індустріального вузла, але і зміни традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги робітничого класу, який міг би стати надійною соціальною базою радянської влади.

У сільському господарстві здійснювалася насильницька колективізація, розкуркулювання заможних селян, висилка неугодних у Сибір і Казахстан (близько 1,5 тис. родин «куркулів»). До початку 50-х років XX ст. колективізація була в основному закінчена і майже 1,5 млн селянських господарств були об'єднані в колективні господарства.

Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми і вузи, поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. У регіоні було запроваджене безкоштовне медичне обслуговування.

Для проведення великомасштабних перетворень за радянським зразком необхідно було зломити опір опозиційно налаштованих верств суспільства: віруючих, значної частини молоді і селянства. Серйозний удар був завданий владою по греко-католицькій церкві, що обвинувачувалася в націоналізмі, підтримці оунівського підпілля і тісних зв'язків із Заходом. Результатом стало скликання в 1946 р. собору греко-като-лицької церкви, на якому група священиків і віруючих, що перейшли на позиції нових властей, оголосила про скасування Берестейської церковної унїі 1596 р., розрив із папою римським і підпорядкування УГКЦ Російській Православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована і вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ була ліквідована й у Закарпатській Україні.

Боротьба ОУН-УПА проти радянської влади. Потужним фактором, що ускладнив установлення радянського ладу в Західній Україні, став опір новому порядку організації українських націоналістів і її збройних формувань-Української повстанської армії. її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Особливу підтримку організації надавало сільське населення. Незважаючи на закінчення війни й участь регулярних частин Радянської армії в операціях проти оунівців, придушити їхній збройний опір відразу не удалося. Протягом 1946-1949 рр. органи радянської влади і загони НКВС провели ряд акцій проти націоналістів і тієї частини населення, що підтримувала їх. У Сибір та інші райони країни було вислано кілька десятків тисяч селян, представників місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. Оунівці відповідали на репресії посиленням терору проти військовослужбовців, співробітників Держбезпеки, а також усіх верств населення, що підтримували радянську владу, у т.ч. проти сільських активістів, колгоспників, учителів, лікарів і т д. Почастішали каральні експедиції ОУН-УПА проти "радянізованих" сел, які супроводжувались масовими стратами, підпалами громадських будівель (клубів, шкіл, сільрад) та зерносховищ.

Несучи важкі втрати, УПА спробувала пристосуватися до нових умов, розділивши свої загони на невеликі частини. У 1945-1946 рр. боротьба ОУН-УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами і групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Однак, західноукраїнське селянство, котре було головним джерелом поповнення збройних загонів ОУН-УПА, втомившись від багаторічної і безперспективної боротьби, перестало у своїй основній масі підтримувати ці загони. У 1947-1948 рр. цей рух пішов нанівець. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехо-словаччину прорвалися в західну зону Німеччини. Після загибелі в 1950 р. командира УПА Романа Шухевича рух практично перестав існувати, хоча окремі загони ще продовжували диверсійну діяльність на території Галичини та Західної Волині аж до середини 50-х рр. XX ст.

Операція «Вісла» (квітень-серпень 1947 р.). Після закінчення Другої світової війни радянсько-польський кордон пройшов по т.зв. «лінії Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Ще 9 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі була підписана угода про взаємний обмін населення в прикордонних районах. Переселення польською владою українців з їхніх етнічних територій, яке повинно було за умовами угоди мати винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово, із застосуванням військ.

Приводом до операції стала загибель у березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського, автомобіль якого був обстріляний членами УПА.

У той же день польський уряд прийняв рішення про повну депортацію українського населення на території колишньої Східної Пруссії, що після війни були передані до Польщі, -Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецинське воєводства. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла»-депортацію українського населення на захід Польщі. Метою операції ставилися остаточна ліквідація «української проблеми» у Польщі і знищення соціальної бази ОУН-УПА. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлено також керівництво СРСР, яке взаємодіяло з польським керівництвом. Наприкінці квітня підрозділи польських сил безпеки оточили території компактного проживання українського населення. Одночасно частини НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі. Тих, хто відмовлявся від переселення, польські власті відправляли в спеціально створений концтабір «Яволжно».

До кінця жовтня 1947 р. за польськими даними були переселені 140575 українців, ув'язнені в «Яволжно» 3800 чол., убиті 655 чол., заарештовані 1466 членів УПА.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, польські органи влади, як правило, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, було переселено близько 14 тис. поляків.

Дата добавления: 2015-05-22