В.Д. Гончаренко 1 страница

Том 2

Висновок

Як видно з матеріалу, викладеного у частині другій І тому підручника історії держави і права України, період XIX — початку XX ст. в її історії — був надзвичайно складним та важким. Україн­ські землі були роз'єднаними. Більша частина — Східна, або Наддніп­рянська Україна — була приєднана до складу Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — перебували під владою Австрійської (пізніше Авст-ро-Угорської) монархії. Український народ не мав своєї державнос­ті та зазнавав гноблення з боку панівних кіл названих держав,

Водночас не можна не наголосити на такій особливості періо­ду: у першій половині XIX ст. в Україні ще зберігалася певною мірою українська національна правова система у вигляді звичаєво­го права та збірок нормативних актів.

Суспільно-політичний лад і право України у другій половині

XIX ст., в період затвердження та розвитку тут капіталізму, свідчать, що вони на більшій частині України передусім визначалися загальними для всієї Росії буржуазними реформами. Формувалася соціальна структура, яка засновувалася на приватній власності; нові елементи в дусі часу з'являлися у державному механізмі; посилювалися буржуазні тенденції щодо розвитку права. Водночас державно-правова надбудова зберігала чимало феодальних пере­ житків. Царський уряд в Росії і уряд Австро-Угорської монархії ігнорували прагнення України до національного відродження та самовизначення, що повною мірою відбивалося на державному устрої та праві України.

На розвиток державно-правових інститутів Росії на початку

XX ст. помітно вплинули революційні події 1905—1907 pp. Російський царизм був змушений зробити деякі поступки населенню; про­ голосити, щоправда обмежені, права та свободи. Дещо змінилася форма правління Російської імперії. І все ж всю міць державної ма­ шини її правлячі кола використовували для збереження своїх позицій, включаючи національне пригноблення в Україні. Аналогічно діяв і уряд Австро-Угорщини.

Перша світова війна аж до її завершення не внесла принципо­вих змін до державного механізму та права Російської та Австро-Угорської імперій.

Наприкінці 1916 — на початку 1917 pp. виникла глибока революційна криза.

За редакцією

доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України

В.Я. Тація

Доктора юридичних наук, професора,

академіка Академії правових наук України

А.Й. Рогожина

Доктора юридичних наук, професора,

члена-кореспондента Академії правових наук України

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів

Видавничий дім

Київ 2003

УДК 340.12 ББК 67.2(4УКР)я73 189

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.)

Рецензенти:

О. В. Зайчук —

доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

О. Г. Мурашин —

доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Автори тому 2:

Частина перша

ЧАСТИНА ПЕРША

Вступ

Вступ:

Розділ перший

висновок,

хронологія:

Розділ другий:

Вступ, розділ перший, висновок хронологія: Розділ другий:

Розділ третій: Розділ четвертий: Розділ п'ятий:

Розділ шостий:

Розділ сьомий: Розділ восьмий:

Розділ дев'ятий:

І5ВК 966-313-051-2

проф. А. Й. Рогожин\

проф. А. Й. Рогожищ і проф. О. Д. Святоцький. § 1—3 — проф. О. Л. Копиленко, §4 — проф. Б. Й Тищик. Частина друга

проф. А. И. Рогожин

§§ 1, 6 — проф. В. Д. Гончаренко,

§§ 2—5 — проф. М. М. Стпрахов.

проф. М. М. Стпрахов, доц. В. О. Рум'янцев.

доц. Л. О. Зайцев.

§§ 1,2 — проф. /. П. Сафронова,

§ 3 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

§§ 1—3 — проф. І. П. Сафронова,

§4 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

проф. В. Д. Гончаренко.

§ 1 — проф. О. Н. Ярмиш,

§§ 2—4 — проф. В. Д. Гончаренко.

проф. В. Я. Тацій.

і В. Д. Гончаренко, |А. Й. Ро г ожи н,|О. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2003

Перший том підручника з історії держави і права України був присвячений її державно-правовому розвитку, що розпочався з ви­никнення перших державних утворень на території України у сиву давнину і до лютого 1917 р., коли Україна, позбавлена національної автономії, входила до складу Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії.

Цей другий том — логічне продовження першого тому підруч­ника.

Багато століть у серці українського народу, його душі вино­шувалася ідея відродження могутньої та славетної держави. Під час демократичної, а для України водночас і національної, Лютне­вої революції (1917 р.) виникли умови для реалізації цієї ідеї. Рево­люція стала видатною історичною віхою, за змістом і глибиною зру­шень вона становить цілу епоху в житті нашого народу. Ніколи ще після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького такого стрімкого злету національна свідомість не знала, не піднімався мо­ральний дух народу, не зростала його соціальна активність. До істо­ричного, воістину доленосного творення були залучені мільйонні:.-аси народу України.

Другий том цього підручника охоплює період, починаючи від лютого 1917 р., коли під впливом демократично-революційних про­цесів значного розвитку набули національно-визвольний рух і бо­ротьба за відродження української державності, і закінчуючи роз­будовою в наші дні суверенної, незалежної, правової Української держави. Це -— тривалий і багато в чому трагічний період держав­но-правової історії України. Через низку причин у 1917—1920 рр. далося втілити в життя ідею відродження державності. Утворе-

Вступ

Ш:

ну в 1917 р. Українську Народну Республіку також не вдалося від­стояти: дуже міцними виявилися протидіючі їй зовнішні сили, а та­кож не було єдності у боротьбі за національне відродження безпо­середньо в Україні.

Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія — важли­ві сходинки у створенні незалежної України. Але внаслідок бороть­би різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця час­тина української території увійшла до складу Союзу РСР, а захід­на її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Ру­мунії.

У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правово­го і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади актив­но руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшо­вицька державно-правова система, складалася командно-адмініст-ративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні со­ціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.

І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періо­ді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз у підсумку став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та по­літичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.

16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важли­вий крок у будівництві незалежної Української держави — Верхо­вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, на­самперед історії прийняття нової Конституції республіки, завер­шується другий том курсу історії держави і права України.

Розділ перший

Суспільно-політичний лад

і право України після перемоги

Лютневої демократичної революції

(лютий — жовтень 1917 р.)

§ 1. Перемога Лютневої революції.

Крах самодержавства і початок створення

в Україні нових політичних структур

ютнева революція 1917 р. була зумовлена всім перебігом економічного і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка революція, вона була б неможливою без над­звичайного загострення суперечностей усередині старого ладу. До них передусім належали суперечності між пра­цею і капіталом, між селянами та поміщиками, між від­сталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним міс-ом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і. Україні, де вони ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царизм.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 1. Перемога Лютневої революції

За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905—1907 рр., була демократичною, точніше — загальнодемокра­тичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції, була іншою. За десятиріччя після 1907 р. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, продовжувався процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їхні зв'язки з державним апаратом.

Цей процес спостерігався і в Україні — найважливішому ре­гіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони все­російського значення. Правобережжя з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням: Південь, що поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металур­гією та машинобудуванням, і Донбас з розвинутою вугільною, мета­лургійною та хімічною промисловістю. Слід також виокремити Хар­ківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Ми-колаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промис­ловість) райони.

В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продруда», цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі ак­ціонерні товариства зосередили 98,2% всього акціонерного капі­талу¹.

Водночас з посиленням концентрації виробництва і створен­ням монополій відбувалося зрощування банків з промисловістю, ви­никнення фінансового капіталу.

Монополістичний капітал почав дедалі активніше впливати на державний апарат, що означало переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і зрощення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього формувався єдиний ком­плекс державно-монополістичного господарства.

Проте до початку 1917 р. розвиток монополістичного капіталу істотно не змінив аграрного характеру економіки країни. Капіта­лізм був «обплетений» густою мережею пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн десятин кращої землі нале-

¹ Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 457—459; Орлянский С. Ф. Социально-зкономическое и политическое развитие Украиньї во второй половине XIX — начале XX вв. // Страницьі истории Украиньї. — Запорожье, 1991. — С. 49, 50.

жали дворянам. Крім того, величезна кількість землі була власніс­тю царської родини, церкви та монастирів¹.

Аграрні перетворення П. Столипіна, і передусім ламання об­щинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут ка­піталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодаліз­му і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більше того, вна­слідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.

Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гноблен­ням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип «поділяй і володарюй», цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Спов­на це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українсь­кі школи, клуби «Просвіти», газети та журнали, забороняла твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших письменни­ків радикально-демократичного напряму. Українці, як і інші при­гноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р., вважали­ся «чужородцями». Жорстоких утисків з боку самодержавства за­знавав і трудовий російський народ.

Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ре­сурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки перебувала на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли не­примиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'язку зі світовою соціально-економічною, політичною і національною кри­зою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були по­гашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промислово­сті. На 1 млн 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочав­ся товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не ви­стачало продовольства.

Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію,

стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні ро-

::іки та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської

імперії. У ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього

рия Украинской ССР: В 8 т., 10 кн. — К., 1984. — Т. 6. — С. 15.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

]. Перемога Лютневої революції

царського уряду. Незабаром революція перемогла в усій країні. Розвалилася багатовікова монархія¹.

Повалення царизму. Зречення Миколи II від імператорського престолу і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на ро­сійський престол відбулися на початку березня². Але офіційно рес­публікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися манев­ри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у дещо іншому вигляді мо­нархії в майбутньому.

У Петрограді була створена міська Рада робітничих депута­тів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. 1 березня Рада попо­внилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикладом Петрограда Ра­ди робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депу­татів почали виникати в містах і селах України.

Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала мен­шовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад у цей пе­ріод спостерігався політичний плюралізм.

Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, бу­ли партіями соціалістичними. їхньою кінцевою метою була побудо­ва шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважа­ли, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагну­ти до влади. Члени цих партій намагалися сприяти поваленню царизму, перетворенню Росії на демократичну республіку. їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила соціал-демократії, яке складалося з більшовиків.

Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не належала до найрозвинутіших капіталістичних держав, В. Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Революційний вибух у Росії він трактував як початок світової соціалістичної революції.

¹ Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —■ К., 1993. —
С. 66—69.

² Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб.: У 2 т. / В.Д.Гончарен­
ко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький; за ред. члена-кор. Академії правових наук
В. Д. Гончаренка. — К., 1997. — Т. 2. — С. 7—8.

Більшовицька партія в основу своєї тактики на початку 1917 р. поклала вказівки В. Леніна про те, що Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона має перерости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагічність такого вибору.

Конкретний план боротьби за перехід від демократичної рево­люції до соціалістичної В. Ленін виклав у «Квітневих тезах». Що­правда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мир­ного розвитку революції шляхом завоювання комуністами більшос­ті в Радах. Тому вони і висунули лозунг «Вся влада Радам», обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управ­лінні державою. Однак єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка матиме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад.

Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову — необхідну передумову демокра­тії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися йвід демократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю на­селення і підштовхували Росію до громадянської війни¹.

Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада. Вона претендувала на роль всеросійського державного цент­ру. У перші дні революції на роль керівної влади претендував та­кож буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасо­вий уряд. Формально він нікому не підпорядковувався, але фактич­но йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 р. уряд здійснював спільні засідання. Водночас Петроградська Рада зв'язала Тимчасовий уряд низкою обов'язків і стежила за їх виконанням.

Через кризи, прорахунки та помилки коаліційний Тимчасовий уряд (представлений кадетами, народними соціалістами, меншови­ками та есерами) вів країну до Установчих зборів, котрі, як він спо­дівався, мали розв'язати кардинальні питання її нового буття. Про­те коаліція стала «в'язнути» і виявляти тенденцію до банкрутства внаслідок своєї подвійної, нерішучої політики. Не привело до ус­піху і створення однорідного соціального уряду (есери, меншовики).

• Турченко Ф. Г. Новітня історія України. — К., 1994. — С. 15.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революцгі

Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні та суспільно-політичні структури, що підтримували їх.

Повалення царизму активізувало діяльність демократичних сил. Український народ на повний голос заявив про свої національні ін­тереси. Намітилася перспектива його самовизначення й утворення власної державності. Водночас очевидною стала необхідність глибо­ких соціальних і економічних перетворень, від здійснення яких значною мірою залежала доля національної революції в Україні.

Трудящі маси України брали активну участь у другій демок­ратичній революції. Звістка про лютневі події в Петрограді миттю облетіла всю Україну. Трудящі відразу ж приступили до ліквідації органів царської влади і формування своєї революційної влади. У великих містах України Ради почали діяти відразу ж після перемо­ги лютневої революції в Петрограді. У Харкові перше засідання Ради робітничих депутатів відбулося 2 березня; у Києві, Катеринославі, Кременчуку Ради виникли 4 березня, в Луганську і Полтаві — 5 бе­резня, в Одесі та Миколаєві — 6 березня, в Херсоні та Вінниці — 7 березня, в Сімферополі та Житомирі — 9 березня. Незабаром Ради сформувалися в Єлисаветграді, Бердичеві, Кам'янець-Подільському, Чернігові та інших містах. Багато Рад України ухвалювали рішення про встановлення контактів з Петроградською Радою. У свою чергу, Петроградська і Московська Ради налагоджували зв'язки з Радами України. В Одесі поряд з місцевою Радою робітничих депутатів ви­никли районні Ради. Утворювалися також Ради солдатських депута­тів, що було новим явищем в історії революційного руху в Україні. Подекуди у сільській місцевості формувалися Ради селянських де­путатів.

І все ж немає підстав вважати, що в Україні на той час скла­лося двовладдя, як це було у Петрограді — влада Рад і влада орга­нів Тимчасового уряду. Досить згадати, що чимало Рад робітничих і солдатських депутатів навіть в Україні фінансувалися Тимчасовим урядом та й реальної влади у них ще було недостатньо, був майже відсутній механізм, який міг би забезпечити втілення в життя рішень Рад¹.

Порівняно інтенсивно процес будівництва Рад відбувався в Донбасі. Тут Ради формувалися не тільки в більш-менш вели­ких населених пунктах, айв невеликих селищах, на окремих руд­никах. До кінця березня в Донбасі налічувалося понад 100 Рад. 15—17 березня в Бахмуті відбулася перша в Україні конференція Рад, що охопила досить значний регіон. 138 делегатів конференції

¹ Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 4. 10

1. Перемога Лютневої революції

було обрано від 48 Рад великих районів басейну, які представляли 190 тис. робітників¹.

Безпосередніми організаторами Рад виступали самі трудящі або обрані ними тимчасові ініціативні групи, комісії, комітети. Деле­гати в Ради обирались на заводах і фабриках, в установах і казар­мах, селянськими громадами. Наприклад, у Києві вибори до Ради відбулися 2—3 березня на підприємствах міста, а 4 березня вже бу­ло скликано її установчі збори, які обрали виконком Ради у складі 37 членів, де переважали представники меншовиків і есерів. Біль­шовиків було лише шість.

Єдиних для України правил і норм представництва щодо ви­борів до Рад на той час не існувало. У Лютневій революції повтори­лося те, що мало місце в роки першої російської революції. Ради тоді створювалися не на підставі відповідних нормативних актів, а як прояв народної творчості.

Деякі комітети та комісії з виборів до Рад, закликаючи насе­лення взяти активну участь у виборах, не встановлювали ні поряд­ку виборів, ні норм представництва (наприклад, у Херсоні та Лиси-чанську). Інші, навпаки, вказували термін виборів, норми представ­ництва і навіть регламентували порядок обрання депутатів.

До кінця першого півріччя 1917 р. в Україні налічувалось по­над 250 Рад робітничих і солдатських депутатів, у деяких з них во­сени вже відчутним був вплив більшовиків. Проте слід враховува­ти, що це порівняно не така вже велика цифра, бо в Україні на цей час налічувалося близько 10 тис. населених пунктів, щоправда, більшість з них були сільськими. В окремих з них утворювалися сільські Ради, де керівна роль належала українським есерам. У ба­гатьох Радах робітничих і солдатських депутатів провідні позиції посідали українські соціал-демократи. На ці Ради переважно й спи­ралася Центральна Рада. Зростала і кількість депутатів у Радах. Частина депутатів переобиралась, оскільки застосовувалося право відклику.

Ради ухвалили низку демократичних рішень, спрямованих на зміцнення союзу різних груп трудящих. Вони втручалися в усі сфери життя, в них населення набувало деяких навичок державної роботи. Радам були притаманні почуття відповідальності, народна розсудливість, діловитість, на перших порах недосвідченість і, як данина епосі, революційний ентузіазм, романтизм та ілюзії. Однак усе це мало місце лише на етапі демократичного розвитку револю-

^: Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — К., 1967. Т. 1. — С. 62.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

1. Перемога Лютневої революції

ції, до жовтневого перевороту — початку Жовтневої соціалістичної революції, яка незабаром набула характеру громадянської війни.

В утвердженні нової влади особливо активно діяли Ради Дон­басу, де значним був вплив більшовиків. Наприклад, у Горлівці і на рудниках органи влади Тимчасового уряду до кінця березня прак­тично припинили своє існування, встановилось єдиновладдя Рад робітничих депутатів.

Ради були різними за соціальним складом, партійністю, харак­тером діяльності. Найчастіше формувалася така їх структура: Раду робітничих і солдатських депутатів у цілому представляли загальні (пленарні) збори усіх депутатів, а її робочим органом був виконком, підзвітний та підконтрольний загальним зборам. Виконкоми прово­дили в життя постанови Рад і вирішували невідкладні питання.

Ради здійснювали заходи щодо координації своєї діяльності. Виникали перші територіальні об'єднання Рад — районні, повітові, губернські, обласні (крайові).

Дата добавления: 2015-05-22