Висновок 2 страница. 9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мир­ний договір з Центральними державами

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мир­ний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відно­син, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифіка­ційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українсь­кого парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків луже корисним. Насамперед, ним україн-

¹ Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі з* владу на Україні (кінець 1917 — поча­ток 1919 рр) — С 5.

¹ Копиленко О, Л., Копииеііко М, Л. Держава і право України 1917—1920. — С. 43.

.V»

Розділ 2, Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр)

ська держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародник) права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнти­ри української дипломатії. У цей період для це] на перше місце ви­ходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Фран­цією, навпаки, припиняються.

Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські на­ціональні збройні сили: перше продставляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної укра­їнської армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули викорис­тати український військовий рух тільки для посилення свого авто­ритету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «"українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визна­ючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржу­азних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не па­нівних класів».

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Цент­ральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, вза­галі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, во­ни ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Цент­ральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універ­салам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генераль­ний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В Винничен-ка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що від-

1. «Перша» Українська Народна Республіка: держалний лад і право

разу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час робо­тою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писмен-ний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представ­никами відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність профе­сіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому го­ловна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її форму­вання і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганіза­ції фронту.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до скла­ду якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і нідділів (організаційний, загальний, військово-ко­місаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в ро­сійській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціаль­ний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України». Для вступу до лав укра­їнської армії вони повинні були надати довідки від революційно-де­мократичних організацій тих частин, в яких вони служили.

Паралельно закладалися правові основи військового будівни­цтва. Так, 23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення при­зову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. — тимчасовий за­кон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізува-■ замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього поро-

Ро-іділ 2. Українськії ниції

державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

І. 'Перша- Українська Народна Республіка. Оаржипчий лаО і пршіо

га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріо­тично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська ар­мія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроб­лялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Цент­ральної Ради шукати лише в її нрорахунках у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припусти­лася Центральна Рада за свою недовгу Історію.

Діяльність щодо охорони революції- Організація, що сьогод­ні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й при­вертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів».

Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити терміно­вих заходів для «захисту революції». 28 серпня 1018 р., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Ко-рнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охо­рони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітни­чих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста»¹.

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Ко­мітету діятимуть «...при державних установах, громадських інсти­туціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити ви­користання, за необхідності, резервів і можливостей державних ор­ганів, а також недержавних організацій у боротьбі а контрреволю-

¹ Українська Центральна І'ада Документи і матеріали — Т. 1. — С 270. 62

цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тіль­ки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тоїцо Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку де­яких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецелужб¹.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р.², а з 10 листопада — безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвер­дження^. До п складу входили по одному представнику від Гене­рального Секретаріату, Українського Генерального військового ко­мітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утво­рив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію а представників відомств, до якої перейшли справи по охо­роні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому мислі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Впнниченко, що населення «шу­кало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природ­ним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формуван­ня. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, — писав він, — брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці»³.

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні мір­кування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван-

' >* В.. Сирота Л Так.-«зроджувалися спецелужби // Військо України. 1994. — М» 1. — С 30—40

² Українська Центральна |';<да Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 339—360. ¹ Нннничі'чко 8, Відродження нації — 4 1. — С. 52. 53-

•З

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 1. «Перша» Украінп.ка Народна Республіка: державний лад і прало

ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного коза­цтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отамаиіи,:іі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові» Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село не­хай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губер­нія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими ота­манами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і до­держуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затвердженіїіі Генеральним Секрета­ріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкова­на комісарам Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не пова­жав, не боявся, не слухався»¹.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику ка­ральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку бу­ла двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не зали­шила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні зброй­ного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опози­ційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». Водночас відомі й протилежні фак­ти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 лип­ня 1917 р.. яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошува­лося в Декларації, — мас бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на під­готовку українізації і демократизації суду і розроблення відиовід-

¹ Винниченко В Відродження наші. — Ч. 1. — С. 51. 64

них законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні»¹.

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропоно­ваний Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Респуб­ліки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Гене­рального Суду.

«Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствую-щему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Су­ду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визнача­лися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Уч-реждением судебньїх установлений».

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокура-торія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншо­го— її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторісю». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокура-торського нагляду на Україні»².

У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до рефор­мування усієї судової системи відповідно до нового адміністратив­но-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все напо­легливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, напри­кінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному су­ду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішен­ням Національного з'їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основним досягненням стали універ­сали. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними сло-

¹ 1917 год на Кисвіціше — С. 487.

² Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 64.

Розділ 2. Українська нац

ість (листопад 19)7—1920 рр.)

вами української державності». У своїх «Споминах» М. Грушевсь-кий пояснює, чому було обрано саме цей термін: «Магічне слово «універсал» несподівано винесене на поверхню демократичного се­лянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності».

Після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Україн­ської Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона то­ді називалася.

Вже 24 червня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструк­цію, на підставі якої збирається Комісія по підготовці Статуту авто­номної України». Першим пунктом передбачалося, шо вона буде складатися з 100 осіб: «представників української та інших, які проживають в Україні, націй». Обрати їх слід було за принципом «національно-пропорційного представництва». Передбачалося вклю­чити до складу Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німця, 2 поляка, по 1 білорусу, татарину, молдовану, чеху, греку і болгари­ну. Слід наголосити, що 12 місць надавалося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства.

Пленум Центральної Ради постановив, що Комісія розпочне свою діяльність «відразу ж, як тільки зберуться 50 чоловік її скла­ду... не очікуючи завершення виборів». Водночас визначався і поря­док формування керівного органу Комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї Комісії і проект її регламенту («наказу»). Пере­дбачалося, що комісія збереться не пізніше 10 липня 1917 р.

Законодавча діяльність підпорядковувалася такому плану: ро­бота над конституцією і — паралельно — постійна робота над під­готовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

Жовтневі події у Петрограді і проголошення УНР докорінно змінили орієнтири в умовах, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання най­важливіших проблем життя країни. Все це зумовило пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а отже, розпочався но­вий її етап.

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про по­рядок видання законів, згідно з якими «до сформування Федерати­вної Російської республіки і утворення п конституції виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Рес­публіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпоря­дження в обсягу урядування на основі законів належить Генераль-

§ 1. *Першам Українська Народна Республіка: державний лад і прало

ним Секретарям Української Народної Республіки». Водночас цей закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами, законами і постановами Централь­ної Ради й Генерального Секретаріату. Отже, розпочався процес формування власної правової системи.

У галузі державного будівництва найвагомішим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради став закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» від 6 листо­пада 1917 р. Але війна відвунула вибори на другий план. Після повернення Центральної Ради до Києва досить активно обговорю­валася пропозиція відмовитися від цієї ідеї, оскільки Центральна Рада вже частково зробила те, що належало до компетенції Уста­новчих зборів. Нарешті, після тривалих дискусій 11 квітня 1918 р Мала Рада вирішила, що Установчі збори мають відкритися 12 травня.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ра­ди у сфері, умовно кажучи, «правового забезпечення економічної реформи». Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася прого­лошеними III Універсалом гаслами «упорядкування праці робітни­цтва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного розпо­ділення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації своєї концепції «соціально орієнтованої» і «керованої» економіки, однак вона не досягла цієї мети, насамперед через політичні причини, хоча водночас ухвалила низку важливих актів.

На перший план вийшла проблема власної валюти — в умо­вах кризи грошового обігу. На початку січня Центральна Рада вве­ла в дію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних біле­тів УНР. Пізніше Центральна Рада ще раз повернулася до цих пи­тань. 13 квітня 1918 р. на її розгляд було подано проект закону «Про випуск зобов'язань державного казначейства УНР на забез­печення грошових знаків у сумі 500 млн карбованців».

Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповід-■о до закону від 9 грудня 1917 р. усі державні податки і прибутки, які на підставі чинних законів збиралися на території УНР, визна­валися «прибутками державного скарбу». 11 квітня 1918 р. було ух­валено закон «Про тимчасові розписки видатків на 1918 р.». Певні кроки зробила Центральна Рада й у галузі соціального законодавс­тва, ухваливши, щоправда, з великим запізненням, закон «Про •-годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі гі назви, оскільки визначав не тільки тривалість «робочого ча-

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр)

$ 1. 'Иериш* Українська Народна Республіка: державний лад і премо

су», а й регламентував умови наймання жінок і неповнолітніх, ніч­ну працю, торкався «особливо шкідливих виробництв і робіт» та їм

Передбачалося також створення Головної Ради праці, на яку покладалася реалізація державної політики у цій галузі. А взагалі, цей закон став своєрідним прообразом українського кодексу зако­нів про працн».

Центральна Рада у своїй правотворчій діяльності торкнулася багатьох інших галузей права — від кримінального (скасувавши 111 Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1017 р. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне нисарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися по­літичні й ідеологічні пристрасті Найхарактерніший приклад — проблема власності.

Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення розбудувати Українську державу на соціалістичних за­садах. М. Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. Він навіть висловлював надію, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею» будуть вважатися явищем таким же ненормальним, як «власність на лю-дину-раба». III Універсал скасував право приватної власності на землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснен­ня до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти так, що «право власності на ці землі переходить до народу Української Ре­спубліки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім влас­никам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дару­вати чи передавати будь-кому у власність іншим способом. Причо­му скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі збори»¹. Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні «революційні» акції

Аналогічний принцип було покладено в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадянам та добро-

вільно складеним товариствам». За свідченням В. Винниченка, «сіль­ський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї». У цих суперечностях Цент­ральна Рада й зустріла свій останній день — 29 квітня 1918 р. Біль­ше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земель­ного закону, відповідно до якою ділянки розміром до ЗО десятин ні' підлягають «соціалізації». Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж самі політичні чинники визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 р., де йшлося про право національних меншин на «самостійне устроєння. на­ціонального життя в межах Української Народної Республіки».

Однак, незважаючи на зовнішню привабливість, цей закон ви­кликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. Як заува­жує Д. Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед усіх «запланованих» національних меншин тільки поляки прагнули ор­ганізуватися на грунті захисту своїх національних інтересів. Най­складнішою виявилася ситуація з російськомовним населенням. Воно зовсім не хотіло визнавати себе в Україні «національною мен­шиною». У результаті, підсумовує Д. Дорошенко, закон про націо-нально-персональну автономію, яким так пишалися лідери Цент­ральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати між­національні відносини, в «дійсності, не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних мен­шин...»¹.

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1018 р., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився на території України і зв'язаний з нею постій­ним перебуванням». Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в «діяльності, спрямованій проти україн­ської державності».

12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила закон про державну символіку. «Володимирів тризуб» став державним гербом УНР.

¹ 1917 піл на Киевщине — С. 300.

¹ Дорошенко Д. Історія України 1917. 192(1 У 2 ч. — Ужгород. 19.(2 — С. 270—271.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр)

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. Конституцію ухвалила Центральна Рада 29 квітня 1918 р., тобто в останній день її існування¹. Відповідно до Конституції «верховним органом влади УНР є Всенародні збори, які безпосере­дньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують орга­ни виконавчої і судової влади в УНР» (ст. 23). Вища виконавча вла­да належить «Раді Народних Міністрів» (ст. 24), а «вищим органом судовим с Генеральний Суд УНР» (ст. 25); місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» й «Управами общин, волостей і земель», причому тільки їм «належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяль­ність, безпосередньо і через призначених ними урядовців, не втру­чаючись у справи, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах вирішує Суд Української Народної Республіки» (ст. 26).

Дата добавления: 2015-05-22