Висновок 4 страница. Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Дер­жавний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію»

Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Дер­жавний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного зако­ну було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Рос-сийского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопрои-зводства».

Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділя­вся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьма­на на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Цент­ральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридич­ної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з чис­ла тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас за­кон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися про­куратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Гене­ральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади.

Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зо­крема, що нотаріуси Кисва, Одеси і Харкова повинні були призна­чатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.

Розділ 2. Ух

і державність (листопад 1917-1920 рр.)

2. Українська держава (перин) гетьманства)

Визначившись з верхніми рівнями судової влади, гетьманська адміністрація звернулася і до нижчого. 14 і 21 червня 1918 р. були затверджені дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсуд­ності кримінальних справ мировим суддям і про розширення іх під­судності за цивільними позовами.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функ­ціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. «Про організацію військово-судових установ та їх компетен­ції» поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи розгляда­лися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох — у штабних). У засіданнях Вищого військового суду пе­редбачалася участь прокурора і захисника, однак у штабних судах їх «присутність не була обов'язковою». При військових судах неза­лежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знову-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керува­тися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застере­женням — «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави»¹.

Законодавство Української гетьманської держави. На від­міну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись і щодо законодавчої спадщини самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що супере­чили соціально-економічним і політичним засадам Української дер­жави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про націо­нально-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіаль­ного» розуміння держави. У «Споминах» П. Скоропадського чита­ємо: «У національному питанні вважав найсильніше підтримувати українські національні прагнення, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не нав'язувати силою українську культуру, знаючи, що для розвитку будь-якої культури значно ко­рисніше її повільне органічне зростання, ніж поверхневе і примусо-

¹ Законодательньїе акти УкрашіскоЙ Держави 1918 гоя Апрель-июнь. — О., 1918. — С. 31—32.

ве щеплення»¹. II. Скоропадський висловлювався за розвиток тери­торіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персо­нальну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ух­валювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебу­вали на Україні під час видання цього закону, визнаються громадя­нами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала за­кон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

Офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього зако­нодавства давали також відповідні відомства. Так, 16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуля­ри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з по­відомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочала­ся з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу за­конотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій чер­зі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблен­ня законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпоря­дження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розви­ток у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законоп­роектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі ви­значалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництво

¹ Скоропадський П. Спомини. — С. 84.

Роіділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й ос­віти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є по­силення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй чер­говій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української дер­жави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державно­сті України. Було видано закони про громадянство, про встановлен­ня Державного Сенату, про заведення двох українських універси­тетів, вироблено законопроект про встановлення Української Ака­демії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів І духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заве­дено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 ін­ших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

творення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійни-ки, соціалісти-роволюціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-те­леграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинуватив гетьмансь­кий уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпо­рядків, встановити тверду владу, засновану на довір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Ук­раїнський національний союз» і його тиск на тодішній режим знач­но посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 ве­ресня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у бо­ротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламен­том», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зо­вні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозуміння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національно­го Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім револю­цією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що по­чала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український на­ціональний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, ви­значив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна була відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До ії складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. В ніч з 14 на 15 листопада 1918 р.

кі

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

з'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадсь­кого проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» — недійсним.

Далі події розвивалися так. Д. Дорошенко згадус: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена са­ма по собі і скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»¹.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його диплома­тія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не мо­жна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А.Де-нікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повста­нців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозу­міло, що гетьмана вже ніщо ж? врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення від влади, яко він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпоча­вся третій період новітньої історії української державності. На по­літичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим

Пошуки «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гас­ла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, — говорилося у її першому зверненні, — а Укра­їнські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної наз­ви— «Директорія Української Народної Республіки»².

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді анало­гій з Великою французькою революцією. Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним скла­дом.

¹ Дарошенко Д. Історія України 1917—1920 — Ч 2 — С 422

² Пааленко Ю., Хромов Ю, Українська державність у 1917—1919 рр. Історико-гене-
тичний аиаліл К. 1995. — С. 198—199

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

На відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і не­подільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була ви­рішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій пра­вовий статус, особливо компетенцію і повноваження, урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, на­решті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроб­лено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на ос­нові прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справа­ми, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Го­ловного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окрес­лених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Ди­ректорії. Остання як революційний орган з диктаторськими права­ми була органом верховної влади і виконувала безроздільно зако­нодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удо­сконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листо­пада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка- бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 груд­ня була прийнята постанова про створення при Директорії «від­ділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хлібороб­ства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, який, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». Па ка­нцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що пос­тупали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.>

вся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

Ситуація, що склалася, примусила Директорію вдатися до конкретних дій. 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді розміщува­лася штаб-квартира Директорії, відбулася Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь деякі українські партії, зокрема, есери, соціал-демократи, соціалісти-самостійники та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи розвитку української державності.

Водночас Директорія опинилася перед альтернативою; або об­рати «європейську» модель державного устрою, пов'язану із прин­ципом розподілу влади, розвитком парламентаризму (в українсько­му контексті — скликання Установчих зборів), або ж взяти на озб­роєння ідею диктатури пролетаріату і «республіки Рад». У резуль­таті намітився компроміс, який задовольнив усіх, тобто обрали «третій шлях», який полягав у прагненні створити вертикаль тру­дових рад: на місцях — губернські і повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Але минуло майже два тижні, поки цей «тру­довий принцип», а з ним і головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня.

У цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони бу­ли досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спеку­ляцією, «кращі форми соціальних реформ, що досягалися світовою, особливо західноєвропейською, трудовою демократією», «націона­льне примирення і дружнє об'єднання трудової демократії усіх націй, які заселяли українську землю»), особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе «верховною владою», уповноваже­ною «силою і волею трудящих класів України» і знову підтвердила свою тимчасовість: «Отримавши на час боротьби силу і право упра­вління державою з першого джерела революційного права — тру­дового народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудо­вий принцип», узгоджений на вінницькій нараді. Зокрема, зазнача­лося, що влада в УНР «повинна належати тільки класам працюю­чих — робітникам і селянам, тим класам, які завоювали цю владу своєю кров'ю, а класи «нетрудові», експлуататорські, які годуються працею класів трудових, які знищували край, руйнували господар­ство і відмітили своє правління жорстокостями і реакцією, не ма­ють права голосу в управлінні державою».

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Слід нагадати, що трохи більше року до цього М. Грушевсь-кий на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя: «Рівне виборче пра­во повинні мати пани й мужики, багачі й робітники, освічені і прос­ті, чоловіки й жінки, якого б хто не був народу й віри — усім рівне право. Всім повинен бути доступ до виборних урядів, хто тямущий й може його здійснювати»¹.

Однак ситуація різко змінилася і, програючи активній, насту­пальній більшовицькій пропаганді, Директорія змушена була вдати­ся до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуа­ція. Москва звинувачувала Директорію у «буржуазно-націоналіс­тичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі. Декларація Директорії офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, якому передавалися «всі верховні права і право повновладно вирішувати всі питання соціаль­ного, економічного і політичного життя Республіки». Однак, і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг оби­ратися, як прямо визнавалося в Декларації, «за удосконаленою фор­мою виборів, дотриматися якої зараз неможливо». Хоча проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антиге-тьманської коаліції українських партій.

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Деклара­цію Директорії «тимчасовою конституцією», вона все одно не вихо­дила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції і повнова­ження Директорії тільки «вгадувалися» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робочої політи­ки», або з того, що вона повинна була розробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна зробити висновок, що Директорія як «верховна влада» бере на себе й керів­ництво владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утво­рення якої вже сповіщала Декларація. У день проголошення Де­кларації Директорія своїм «Наказом» затвердила Раду народних міністрів у складі 18 осіб: головою Ради народних міністрів і мініст­ром іноземних справ став В. М. Чехівський.

Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне втілення в життя великих завдань», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що

Грушелський М. Хто такі українці і чого вони хочуть' — С 10.

ИозОїл 2. Українська національнії державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів (наприклад, а одного боку, Директорія мала право безпосередньо втручатися у сферу вико­навчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів також мала певні за­конодавчі функції) неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь.

Слід брати до уваги і чинник воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Протистояння між ними (В. Винни-ченка і С. Петлюри) різко загострилося напередодні відкриття Кон­гресу трудового народу України.

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919 р. (існують різні версії щодо самого дня відкриття Конгресу — називають 22 і 23 січня. В принципі, кожна з цих дат може вважа­тися правильною, бо напередодні розпочалися міжфракційні кон­сультації та засідання «Ради старійшин»).

За Інструкцією для виборів до Конгресу трудового народу України (це офіційна назва), затвердженої Директорією 5 січня 1919 р., обиралися 593 делегати, у тому числі 65 — від Західно-Ук-раїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Конгрес прибуло близько 400 делегатів.

Делегати на Конгрес обиралися за куріальною системою — від селян — 377, робітників — 118 і «трудової інтелігенції» — 33. Причому нерівномірним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їз­дах, а робітники і «трудова інтелігенція» — тільки на губернських. Крім того, враховуючи «значні заслуги робітників залізниць і пошт у часи боротьби з гетьманщиною», передбачалося окреме представ­ництво Всеукраїнського з'їзду залізничників (20) і Всеукраїнського з'їзду поштовиків (10). Отож, представництво від цих двох профе­сійних груп практично дорівнювало представництву усієї «трудової інтелігенції України». При цьому саме визначення того, хто, власне, до неї належить, було нечітким і незрозумілим: «працюючі на ниві народної освіти і службовці народних кооперативів, земських і місь­ких самоврядувань та інших установ державних, громадських і при­ватних»'.

Слід врахувати й чинник часу. Час, відведений на вибори де­легатів Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції

¹ ЦІаповал М Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 192В. — С 128

и

про вибори 5 січня до відкриття Конгресу 22 січня — викликає пев­ні сумніви.

І все-таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарла­ментом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був урочисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР.

Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він (на жаль) був останнім акордом молодого українського парламентариз­му, який розпочав шлях від Центральної Ради й обірвався, не всти­гнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози воєнної диктатури в Україні було реалізовано спробу де­мократичного вибору, широкого обговорення альтернативних ва­ріантів державного будівництва. Інша справа, що класичні парла­ментські форми роботи Конгресу — процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, міжфракційна боротьба поряд з відсут­ністю реальних важелів управління викликали роздратування у сус­пільстві.

Під час роботи Конгресу висловлювалися різні, інколи полярні пропозиції — від передачі влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної вла­ди» або стандартного європейського варіанта. Але наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було прийнято «Закон про форми влади в Україні», пози­тивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР — з листопада 1917 р. — у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Уні­версали Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначив засади державного устрою і все-таки набув чин­ності (на відміну, наприклад, від Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, бо готувався поспіхом під час засідань Конгресу на підставі деяких фракційних резолюцій. Звідси і наявність у ньому декларативних положень, на­приклад подяка Директорії за її велику роботу «по визволенню українського народу» або «рішучий протест проти посягань на сність, самостійність і незалежність Української Народної Рес­публіки».

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

5 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Цим законом підтверджувався статус Директорії як «верхов­ної влади», щоправда, тимчасової — «до скликання наступної сесії Трудового Конгресу», а також визначалися її повноваження вида­вати закони, які підлягали ухваленню «найближчою сесією» того ж самого Конгресу.

Відповідно до цього закону виконавчу владу уособлювала Ра­да народних міністрів, яка затверджувалася Директорією і відпо­відала перед нею «в часи перерви сесії Конгресу». Проте, окрім цього положення, більше ніщо не конкретизувало повноваження уряду. Якщо ж урахувати і правову невизначеність статусу Дирек­торії (з тексту закону не зрозуміло, чи обмежується її «верховна влада» тільки законодавчими функціями), то стає очевидним, що давня проблема розподілу «сфер впливу» між Директорією і Радою народних міністрів залишилася невирішеною.

У не менш невизначеному становищі опинилися також і Кон­грес трудового народу (із закону випливало, що він буде працювати сесійно), та Президія Конгресу (не були окреслені її функції у між­сесійний період). Єдине відносно конкретне положення стосувалося організації шести комісій (з числа делегатів): 1) оборони Респуб­ліки, 2) земельної, 3) бюджетної, 4) іноземних справ, 5) продоволь­чих справ і 6) культурно-освітньої. Планувалося також створення «конституційно-адміністративної» комісії для «підготовчої роботи по виборах до Всенародного парламенту». Кожна комісія «повинна була спостерігати за роботою одного або кількох міністерств». На­приклад, комісія з оборони — за міністерствами військовим, шля­хів, пошт і телеграфів, бюджетна — за міністерствами фінансів, торгу і промисловості, державного контролю. Це відразу ж викли­кало незадоволення виконавчої влади, бо з'явилося роз'яснення, що «комісії створені виключно для полегшення законодавчої діяль­ності».

Дата добавления: 2015-05-22