Висновок 7 страница

Отже, українцям треба було діяти, причому негайно. Оскільки делегати УНР перебували в нерішучості, ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Вітовським.

Незважаючи на те, що достатніх збройних сил в українців у Галичині поки що не було, а єдина регулярна військова частина — легіон Українських січових стрільців — перебував далеко (у Чер­нівцях), військовий комітет вирішив діяти. У Львові — столиці краю — у його розпорядженні було лише 1,5—2 тис. солдатів і офіцерів. Водночас тут перебував багатотисячний австрійський гар­нізон, діяла польська військова організація, яка налічувала кілька тисяч кадрових військових і добровольчі формування цивільного населення. Справу міг вирішити лише фактор раптовості.

У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили усі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакит­но-жовтий прапор. Д. Вітовський доповів Українській Національній Раді (УН Раді), що влада у місті перебуває в руках українців. Услід за Львовом українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичи­ні — теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає по­диву, якщо врахувати, що населення краю більше ніж на дві трети­ни складалося саме з українців.

Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства корінне населення західно­українських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

У цей же день, 1 листопада, УН Рада видала два звернення: «До населення міста Львова» і «Український народ». У них повідом­лялося, що «волею українського народу на українських землях Ав-стро-Угорської монархії утворилася Українська держава», що ви­щу владу в ній до скликання парламенту здійснює УН Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації. Усі військовослужбовці, все населення української на­ціональності, все цивільне населення закликалося стати на захист своєї держави.

Б. й., Вівчаренко О. А., Лешкович, Становлення державності в Україні (1917—1922). — Коломия, 2000 — С. 20.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Західно-Украінська Народна Республіка

Характерно, що вже в цих перших правових актах зазначало­ся, що всім громадянам Української держави, незалежно від націо­нальності і віросповідання, гарантувалася «громадянська, націо­нальна і віросповідна рівність». Усім національним меншинам про­понувалося обрати своїх представників до складу УН Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативних актів на те­риторії Української держави з метою недопущення хаосу і без­законня повинно було діяти австрійське законодавство, якщо воно не суперечило принципам і засадам української державності.

Хоча взяття українцями влади у свої руки відбулося, як за­значалося, безкровно, мирним шляхом, однак незабаром польська військова організація у Львові, а пізніше і в інших місцевостях краю розпочала воєнні дії, що переросли у справжню криваву вій­ну. Своїми силами нечисленне польське населення краю було не в змозі п вести, тому безпосередньо з Польщі почали спішно переки­датися до Галичини нові військові частини.

5 жовтня 1918 р. УН Рада видала свій програмний Маніфест, в якому викладалися засади і цілі діяльності Ради, створення еконо­мічних, політичних і правових основ Української держаки. Ма­ніфест проголошував, що в утвореній за волею народу державі «...не буде поневолення нації нацією, не може бути панування бага­тих та економічно сильних над бідними. В Українській державі усі громадяни незалежно від мови, віри, роду, стану або статі будуть по-справжньому рівнями... а демократичний лад, заснований на за­гальному, рівному виборчому праві, починаючи від громадян і за­кінчуючи державою, забезпечить у ній верховенство демосу, масам трудящих. Землероб і робітник будуть основними керівними си­лами держави». У Маніфесті повідомлялося про скликання най­ближчим часом парламенту, який здійснить земельну реформу, внаслідок якої землі поміщиків та інших великих землевласни­ків перейдуть у власність малоземельних і безземельних селян. «Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний ро­бочий день, дасть забезпечення в старості та у випадку втрати пра­цездатності, повну охорону праці».

Усі державні органи, «цивільна і військова влада повинні за­безпечувати у країні спокій і порядок та публічну безпеку». Для за­хисту своєї землі, свого народу всі громадяни, здатні носити зброю, закликалися вступати до лав української армії¹.

9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави — Західно-українська Народна Респуб-

¹ Західнп-Украінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. Кер. авт. кол. й віди ред. О. Карпенко — Івано-Франківськ. 2000. — С. 110—112.

ліка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закар­паття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, де компа­ктно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охо­плювала територію з шістьма млн населення (у тому числі україн­ців — 71 %, поляків — 13 %, румунів, мадярів та ін. — 2 %).

Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично «узаконила» і цю анексію (Сен-Жермен-ський договір).

Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн осіб.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Леви-цьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолю­валися державними секретарями: внутрішніх справ (Л. Цегельсь-кий), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левицький), війсь­кових справ (Д. Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі і промисловості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполучень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писецький), праці і со­ціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куро-вець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Бар-зинський), громадських робіт (1. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочис­ту присягу на вірність українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівницт­ва; робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної собор­ної незалежної України.

З метою з'ясувати ситуацію в Україні УН Рада 8 листопада 1918 р. направила у Київ до гетьмана II. Скоропадського свою деле­гацію. Вона мала своїм завданням просити в гетьмана воєнної допо-

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

моги для ЗУНР. Друга делегація на чолі з держсекретарем зовніш­ніх зносин В. Панейком була направлена до Парижу, щоб відстою­вати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріп­лювалася назва держави, її територія і кордони»; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівно­го, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропор­ційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни дер­жави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх націо­нальності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча — Держав­ному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий¹.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців ви­кликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотиз­му, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У бага­тьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, цер­ковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Гали­чини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний по­діл— повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося об­рати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колек­тивні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані «прибічні ради». У повітах належало обрати повітових ко­місарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

У першій половині листопада ці вибори відбулися. На багато­людних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах були об­рані відповідні комісари і містечкові, сільські та повітові «прибічні» і національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитет­них, патріотів, які мали хоча б деякий управлінській досвід і ба­жання працювати на благо рідного краю. Передусім, це стосується

¹ Західно-Укриінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 169. 118

4. Західно-Українська Народна Республіка

інституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх держав­них службовців, суддів, адвокатів, священників, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації ви­борів низової ланки державного апарату — містечкових і сільських (фомадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права уча­сті у виборчих зборах, права голосу.

Були випадки, коли містечкові і сільські комісари признача­лися повітовими комісарами (наприклад, у прифронтових населе­них пунктах, де не було можливості провести вибори).

Загалом слід наголосити, що українське населення приступи­ло до розбудови основ своєї суверенної держави дуже активно. Во­но розганяло австрійську адміністрацію, роззброювало гарнізони, жандармерію. Почався запис добровольців в українську армію.

Що стосується різних суспільно необхідних і корисних держав­них служб — комунальних, зв'язку, залізниць тощо, то їх не лама­ли, не ліквідовували, українська держава лише взяла їх під свій контроль і забезпечення. Службовці цих служб, технічний персонал залишалися на своїх місцях, ніякої національної дискримінації не відбувалося. Поляки, євреї, австрійці та інші могли залишатися на своїх робочих місцях, їм належало тільки присягнути на вірність українській державі.

Після виборів сільських, містечкових і міських комісарів у де­яких повітах почали провадити наради — з метою інформування про найближчі цілі та завдання, про прийняті УН Радою і урядом закони та рішення, обмін досвідом та ін.

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Українській Національній Раді. Однак уже на початку її практич­ної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розшири­ти склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представ­ницьким органом, схожим на справжній парламент. З цією метою 15 листопада 1918 р. було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». Згідно з законом слід було обрати по одному делегату від усіх 52-х повітів ЗУНР, а також від міст: Львова — 4, Чернівців — 2, Станіс­лава — 2, Перемишля — 2, Дрогобича — 1, Тернополя — 1 тощо.

Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збіль­шився до 152 делегатів. За соціальним складом більшість делегатів були селяни і робітники. Інтелігенція і клерикали були у меншості. Що стосується політичних переконань, то переважна більшість, на­віть соціалісти, стояли на ліберально-національних позиціях. Прак­тично увесь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкоту-

Роіділ 2. Українська ішціои

державність (листопад 1917-1920 рр)

4. Західно-Ухраїмська Народна Республіка

вали вибори, а євреї й австрійці вважали за краще триматися з бо­ку, щоб не бути втягнутими в українсько-польський конфлікт.

Тоді ж, у листопаді 1918 р., було прийнято ще кілька важли­вих законів. Так, 16 листопада було видано закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки». У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залиша­ється чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави. Сучасники тих подій так пояснюють цей факт: «Це рішення було необхідним, якщо ЗУНР хотіла бути справжньою правовою державою. Видати у до­статній кількості нові оригінальні закони за короткий час неможли­во, тому повинні були залишатися старі, щоб не було хаосу, які під­лягали поступовій заміні або змінам»¹.

У законі від 16 листопада далі зазначалося, що всі службовці державних та інших установ, які дадуть письмове зобов'язання че­сно служити українській державі, залишаються на своїх місцях, що вищим виконавчим органом у державі, якому підпорядковують­ся всі адміністративні органи, є Державний секретаріат; що у повіті «представником і основним органом адміністрації с український державний повітовий комісар»; що повітових комісарів надалі вже не обирає населення, а призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ; що повітовим комісарам підпорядковуються по­вітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Але суди, пошта, телеграф, залізниці підпорядковувалися тільки центральній владі. Повітові комісари, у свою чергу, повинні були призначати (і звільняти) сільських, містечкових і міських комісарів. Вони також мали право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори. У законі було регламентовано повноваження повітових і нижчих комісарів.

Зміїш у структурі вищих органів влади й управління. 22 ли­стопада 1918 р. українські частини після боїв з переважаючими си­лами поляків були вимушені залишити Львів. Українські установи і організації переїхали до Тернополя. Тут уперше майже у повному складі зібралася поповнена новими делегатами УН Рада. З'ясува­лося, що найчисленнішою є фракція національно-демократичної партії на чолі з А. Горбачевським. До складу Ради були обрані най-відоміші люди краю — письменники Василь Стефаник, Антон Кру-шельницький, Омелян Попович; професори, наукові співробітники Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Дарвинський, митрополит Андрій Шептицький, сня-

¹ Стахій М. Західна Україна та політика Польщі Росії і Заходу (1772—1918) — Скректои. 1958. — Т. 3. — С. 53,

щеннослужителі Андрій Бандера, Степан Онишкевич. адвокати і правознавці Сидір Голубович, Роман Иерфецький та ін.¹

У Тернополі в грудні 1918 р. були переобрані старі і новоство-рені постійні комісії Ради: зовнішніх зносин, військових справ, фінансова, земельної реформи, освіти та ін. Тут же подав у відстав­ку уряд і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем.

Незабаром, однак, український уряд вирішив перебратися ближче до фронту і до західних кордонів держави — до Станіслава. 4 січня 1919 р. тут відбувалося чергове засідання УН Ради, на яко­му були прийняті нові важливі закони. Зокрема, була створена Президія УН Ради у складі голови (він же голова Ради) і чотирьох його заступників, яка організовувала сесії Ради, визначала їхній порядок денний, керувала секретаріатом.

На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ра­ди. Ним був обраний Є. Петрушевич.

4 січня було засновано ще один дуже важливий державний орган — Виділ (комітет) УН Ради. Він складався з президента Ра­ди, дев'яти членів і виконував функції колегіального глави держа­ви. До компетенції комітету входило: призначати уряд (як і окре­мих міністрів), а також здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх зносинах; затверджувати і оприлюднювати закони; проголошувати амністії та ін.

Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним. Рішення приймалися більшістю голосів. Для наявності кворуму вимагалася присутність шести членів комітету.

Окремим законом (від 4 січня) делегатам УН Ради було нада­но право депутатської недоторканності, безплатного залізничного проїзду, їх звільнили від військової служби.

На цій же сесії була обговорена програма і новий склад уряду на чолі з С. Голубовичем. Депутати їх схвалили. Залишалася чин­ною пропозиція УН Ради, звернена до національних меншин, ство­рити у складі уряду польське, єврейське та австрійське секретар­ства (міністерства). Однак вони не скористалися цією пропозицією.

Вважаючи себе органом тимчасовим, який опинився при вла­ді через збіг обставин, УН Рада у березні 1919 р. прийняла закон «Про скликання Сейму Західно-украінської Народної Республіки», а у квітні — виборчий закон². Однопалатний сейм повинен був оби­ратися на основі загального, рівного, прямого виборчого права таєм-юш голосуванням. Активне виборче право надавалося громадянам

¹ Кугутяк М Галичина: сторінки історії Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р) — Івано-Франківськ. 1993 — С. 144—145

п В. С, Тищик Б. Й Історія держави і права України — С 174

Розділ 2. Українська національн а державність (листопад 1917-1920 рр.)

з 21 року, пасивне — з 25 років. Депутатів (послів) передбачалося обирати за національно-нропорційною системою, тобто за кожною національністю (відповідно до її кількості) закріплювалася певна кількість депутатів. З 226 депутатів сейму українці повинні були обрати 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — 6 депутатів. Та­ким чином, це гарантувало усім національним меншинам можли­вість мати своїх представників у парламенті. До речі, такого демок­ратичного на державному рівні забезпечення прав нацменшин при виборах законодавчих органів світова виборча практика не знала. Щоправда, провести вибори, скликати сейм у ЗУНР не вдалося у зв'язку зі зміною обстановки на фронті.

Органи охорони громадського порядку. Терміново формува­лися в державі й органи охорони громадського порядку. Ще на по­чатку листопада під час виборів місцевих органів влади й управлін­ня у багатьох населених пунктах населення обирало також так зва­ну «народну міліцію». Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста і села від мародерів, бандитів, кримінальщини. Однак оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікова-них, випадкових, або таких, що намагалися лише ухилитися від військової служби, вона далеко не завжди відповідала своєму при­значенню.

Тому УН Рада вже в листопаді 1918 р. розпорядилася сфор­мувати українську жандармерію за зразком колишньої австрійсь­кої. До речі, в Австро-Угорщині вона не відігравала ролі політичної поліції, як у Росії, а в основному була кримінальною Було прийня­то рішення створити корпус державної жандармерії, його очолила Команда української держжандармсрії на чолі з Головним комен­дантом. На місцях створювалися окружні й повітові команди жан­дармерії, міські і сільські. Приймали в жандармерію добровольців з числа військовозобов'язаних, а також окремих колишніх жандар­мів, які не скомпрометували себе антинародною діяльністю, з огля­ду на їхній досвід. Жандармерія підпорядковувалася держсекрета-ріату внутрішніх справ.

Навесні 1919 р. чисельність жандармерії в ЗУНР була така: близько ЗО офіцерів, 1 тис. жандармів і 4 тис. стажерів. Народних міліціонерів налічувалося близько 3 тис.

Судово-прокурорські органи. Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади»¹. Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували

¹ Збірник законів, розпорядків та обіжників. — Станіслав, 1918. — С. 4—5. 122

§ 4. Західно-Українська Народна Республіка

виконувати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керів­ництвом держсскретарства юстиції. Виходячи з цього всі старі суд­ді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли зали­шатися на своїх місцях.

Оскільки цей захід був тимчасовим, викликаний об'єктивною необхідністю, то незабаром секретарство юстиції розгорнуло актив­ну діяльність з перебудови усієї судової системи. Було видано роз­порядження про утворення на території ЗУНР судових округів (12) і судових повітів (130). Визначивши точний національний склад на­селення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суд­дів (1 мандат від 40 тис. жителів), причому знову-таки кожна націо­нальна меншина могла обрати своїх суддів. У такий спосіб слід було обрати 144 судді окружних судів, з них 102 українці, 25 поляків, 17 євреїв.

Оскільки кваліфікованих суддів-українців, патріотів свого на­роду не вистачало, УН Рада 11 листопада прийняла закон «Про скорочення підготовчої судової служби». Йдеться про обов'язкове суддівське стажування для випускників юридичного факультету та інших осіб, які не мають суддівської або адвокатської практики. Ра­ніше строк їхньої передсуддівської практики був три роки, тепер його скоротили до двох років.

У зв'язку з воєнним станом тимчасово була призупинена дія­льність інституту суддів-присяжних. Були прийняті закони і роз­порядження про провадження судочинства українською мовою (од­нак у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою), широке введення в нього принципів гласності, змагальності, демок­ратизму, права обвинуваченого і підсудного на захист та ін.

Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої ін­станції — для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові су­ди повинні були розглядати цивільні справи). Судді цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення УН Рада або її комітет.

Трибунали діяли у складі одного або трьох судців. Вищою, лругою, інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою — Найвищий державний суд. Але тимчасово, до їх утворення функції другої і третьої інстанції нале­жали спеціально створеним на цей час сенатам — Окремому судо­вому сенату II інстанції і окремому судовому сенату 111 інстанції.

Розділ 2. Українська національна державність (листопад Ш7--1920 рр.)

Вони згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня бу­ли утворені у Станіславі.

Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Оскільки прокурорами і слідчими в часи Австро-Угорщини були в Галичині переважно поляки та австрійці, які ставилися до україн­ської держави вороже, кадри прокуратури довелося міняти майже повністю. Підготовлених для цієї роботи юристів не вистачало, тому й робота прокуратури як слід розгорнута не була. І все ж, певні практичні кроки у цьому напрямі були зроблені.

Прокуратура тепер називалася «Державна прокураторія», во­на очолювалася «Вищою державною прокураторією» і Генеральним державним прокурором. Мала бути створена прокуратура у судо­вих округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Гене­рального прокурора належало секретарству юстиції.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у пала­ту адвокатів. Вони складали присягу, що дотримуватимуться зако­нів країни і служитимуть для її блага.

Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також складали присягу на вірність Українській державі і виконували всі нотаріальні дії від її імені. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, підпо­рядкована секретарству юстиції.

Окрім органів цивільної юстиції, створювалася і військова юс­тиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав роз­порядження про організацію системи військових судів. Вона вигля­дала так: 1) Вищий військовий трибунал; 2) військові обласні суди; 3) військові окружні суди. Членів Вищого військового трибуналу призначало секретарство військових справ, затверджувала УН Ра­да. Що стосується обласних і окружних судів, то їх головами авто­матично ставали відповідні військові коменданти, членами — пред­ставники військових округів, корпусів і жандармерії.

Створювався також інститут військової прокуратури, яку очо­лював Генеральний військовий прокурор.

У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації, обстановки на фронті ЗО листопада 1918 р на території ЗУНР були створені військово-польош суди, які могли постановити навіть смертні виро­ки, їх, щоправда, затверджував (або не затверджував) Держсекре-таріат.

Цікавим є такий факт: 10 березня 1919 р. Комітет (виділ) УН Ради оголосив амністію. Звільнялися в'язні, засуджені австрійськи­ми судами за 33 види загальнокримінальних злочинів; за 12 — вій-

4. ЗахіОко-Українська Народна Республіка

ськових. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих до 1 листо­пада 1918 р.

Збройні сили. Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуаль­ною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.

На початку листопада УН Рада звернулася до всіх солдатів і офіцерів української національної австро-угорської армії із закли­ком стати на захист рідного краю, а до цивільного населення — вступати добровольцями в армію. На чолі збройних сил стояли Головна команда (її очолив отаман Г. Косак) і генеральний штаб. Наплив добровольців був великий.

Проте у зв'язку з розширенням військових дій питання про створення постійної, регулярної армії ставало все актуальнішим. Усередині листопада розпорядженням секретарства військових справ серед українського населення була оголошена мобілізація. Було розроблено текст військової присяги, форма одягу, відзнаки, взято на облік усе військове майно, озброєння, спорядження. Тери­торія держави поділялася на три військові області, а вони — на 12 військових округів. Були сформовані регулярні збройні сили — Українська галичанська армія (УГА).

У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ве­теринарна, інтендантська служби, судова система, військове ду­хівництво.

На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована ар­мія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Ге­неральний штаб.

У складі УГА були утворені три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади, бригада — на два полки, полк — на три ку­рені. При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, саперні підрозділи та ін.¹

Армія ЗУНР хоробро воювала з силами панської Польщі, які і і значно перевищували.

Таким чином, у Західно-українській Народній Республіці у короткий час були сформовані основні ланки державного апарату — центральні і місцеві органи державної влади й управління, право­охоронні органи, збройні сили.

Соціальїіо-політичіїа, економічна та інша діяльність ЗУНР. Незважаючи на напружену зовнішньополітичну ситуацію, у тому

Тищик Б. Й., Нгмчаренко О. А.. Лешкович Н. О Становлення державності в Україні 7—1922) — С. 56

Дата добавления: 2015-05-22