Висновок 8 страница

Розділ 2. Українська національно державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Залдио-Украінгьха Народна Республіка

числі на війну з Польщею, яка набирала дедалі більшого розмаху і загострення, УН Рада і уряд ЗУНР розгорнули активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення ЇЇ правової основи, вирішення назрілих соціально-економічних та ін­ших проблем.

У цьому аспекті слід звернути увагу на два важливі закони. 15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про державну мову». Нею стала українська мова. Водночас національним меншинам га­рантувалося право використовувати в офіційних зносинах з держав­ними і суспільно-політичними органами в усній або письмовій фор­мі свою рідну мову, а на владу покладався обов'язок відповідати громадянам тією самою мовою. їм гарантувалося також право віль­но розвивати свою мову, культуру, традиції, мати свої школи, біб­ліотеки, видавництва¹.

Зберігало силу і рішення Держсекретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, інші нормативні акти й документи, які мають загальнодержавне значення, обов'язково публікуються чотирма най­поширенішими у Галичині мовами: українською, польською, єврей­ською і німецькою.

8 квітня 1919 р було прийнято закон «Про право громадянст­ва Західної області УНР і правовий статус чужоземців». Кожна лю­дина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадяни­ном УНР (ЗУНР в той час уже увійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Трохи раніше, у березні, секретарство внутрішніх справ вида­ло розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни УНР бездоганної пове­дінки, які добре володіли українською мовою, не старші 40 років (остання вимога не стосувалася вже працюючих службовців). Не могли ними бути особи, засуджені за злочини; ті, хто вчинив право­порушення проти громадського порядку і моралі; неспроможні бор­жники; особи, які своєю поведінкою викликали громадський суд. Усі прийняті на службу особи мусили пройти річне стажування, після якого складали іспит перед спеціальною комісією.

Важливим напрямом діяльності ЗУНР було вирішення найгос-тріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне і безземельне селянство становило у Га-

¹ Вісник державних законів і розпорядків — 1919. — Вип 3. — 2 берез. — С. 12 126

шні 80 % усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37% усіх земель.

Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні пар­тії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, ба­гато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про зе­мельну реформу¹. Оприлюднили його 8 травня.

Закон торкнувся головної проблеми: землі поміщиків, монас­тирів, церкви та інших великих землевласників понад установлено­го максимуму мали бути конфісковані. Вони переходили у так зва­ний «земельний фонд» держави, а якого після війни повинні були наділятися передусім військовослужбовці-інваліди визвольної вій­ни 1918—1919 рр. або їхні сім'ї, інваліди першої світової війни, вдо­ви та сироти загиблих, безземельні і малоземельні селяни.

Однак установлення максимуму земельних ділянок для зем­левласників, проблема конфіскації земель за викуп або без нього, наділення землею за оплату чи безплатно тощо — все це відклада­лося на майбутнє, до скликання сейму і розгляду ним цих питань. Сільська біднота була розчарована і, незважаючи на звернення ке­рівництва ЗУНР не вдаватися до самочинств, розпочала у деяких місцевостях захоплювати і ділити поміщицькі землі. Власті у відпо­відь застосували репресії, використовуючи жандармів і навіть вій­ськові частини.

Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хо­ча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліп­шення житлових і санітарних умов, охорони праці здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що власті УНР занепокоєні невдалою політикою Державного секре­таріату з соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися «розвитком більшовизму»².

Така загроза справді існувала. Більшовизм, завдяки своїм ак­туальним і принадним гаслам, укорінився в усіх близьких до Росії кавах. Щоправда, у Галичині такого його поширення, як у Схід­ній Україні, не спостерігалося. Відіграли свою роль такі чинники, як русифікаторська політика більшовиків в Україні, з одного боку, та виховані впродовж багатьох поколінь у населення Галичини по­чуття любові до свого народу, мови, історії, культури, поваги до за­кону, з іншого.

Однак, уже наприкінці 1918 — на початку 1919 р. тут виникли ишуністичні гуртки, осередки, які у лютому 1919 р. на з'їзді у Ста-

-икськип М. Галичина в 1918—1920 рр — Відень, 1922. — С. 92—95. • Пи прапором Жовтня (1917—1920 рр.)» Документи й матеріали. — Л. 1957. —

Розділ 2. Українська національна державність (листами) 1917—1920 рр )

ніславі об'єдналися в компартію Східної Галичини (КПСГ). Кому­ністи розгорнули агітаційну діяльність серед робітників і солдатів проти властей ЗУНР. У деяких містах виникли ради — у Дрогобичі, Стебкиці, Станіславі та ін.

У квітні в Дрогобичі комуністами було організовано збройний виступ проти ЗУНР. У повстанні брало участь кілька сотень робіт­ників, міліціонерів і солдатів місцеиого гарнізону. Коли спроби міс­цевих властей урегулювати конфлікт мирним шляхом виявилися безуспішними, воно було придушене.

Багато зусиль доклало керівництво ЗУНР для вирішення гост­рої продовольчої проблеми. У краї, який був в економічному відно­шенні повністю розорений кількома роками світової війни, лютував голод, епідемії, були відсутні товари першої необхідності, процвіта­ла спекуляція. У роки війни тут було майже повністю знищено 050 сіл, 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських бу­дівель¹.

Власті ЗУНР намагалися знайти вихід з цієї критичної ситуа­ції При уряді на правах міністерства було утворено продовольчий відділ, а в повітах — місцеві продвідділи. Усі запаси продовольства і товари першої необхідності було взято на облік. Вони розподіля­лися безкоштовно або за пільговими цінами серед бідноти, а їхнім власникам держава сплачувала компенсацію. Заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Продовольчу допомогу ЗУНР на­давав уряд УНР.

Вирішувалися питання охорони здоров'я. Відкривалися лікар­ні, поліклініки, аптеки. Бідноті ліки відпускалися безплатно, або за пільговими цінами. Проводилася боротьба з епідеміями, особливо тифу.

Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з пер­ших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національ­них меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєстру­вавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію і геогра­фію України

Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури і мистецтва.

¹ Макарчук С. А, Українська республіка галичан — С. 13С—140. 128

4. Західна-Українська Народна Республіка

Провадилися важливі реформи, перебудовувалися інші сфери державного та економічного життя. У галузі фінансів, оскільки не було можливості друкувати власні гроші та цінні папери, вирішено було тимчасово зберегти в обігу австрійську крону. Водночас вво­дилися в обіг гроші Української Національної Республіки — гривні й карбованці. Грошей постійно не вистачало, навіть нерегулярно виплачувалася заробітна плата робітникам і службовцям.

Дипломатична діяльність ЗУШ*. Активною була і зовніш­ньополітична діяльність ЗУНР. Уже у перші дні свого існування УН Рада направила до Парижу на Мирну конференцію свою делегацію

Антанта у конфлікті ЗУНР із Польщею підтримувала остан­ню. А польська дипломатія, у свою чергу, усіма доступними засоба­ми намагалася переконати Антанту й інші країни, що ЗУНР — це «дитя Німеччини» і що взагалі Галичина — це споконвічно поль­ська земля. В принципі їй це вдалося.

Комісія Антанти що прибула у Галичину у лютому 1919 р, діяла явно у пропольському дусі. Вона запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я і таку демаркаційну лінію цього пере­мир'я, яка цілком влаштовувала польську сторону, віддаючи їй 1/3території ЗУНР. Українці не погодилися з цією пропозицією. У квітні сюди була направлена ще одна комісія Антанти. Вона за­пропонувала сприйнятніші для українців умови перемир'я. Але те­пер вже не погодилися поляки. Війна тривала.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу — в Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, на­віть Бразилії та Аргентині, інформуючи власті і населення цих країн про свою землю, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави, а можливо й допомоги. Щоправда, офіцій­ного визнання вони не отримали, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді-грудні 1918 р. відбулися за ініціативою властей ЗУНР переговори з керівництвом Української Народної Респуб­ліки. 1 грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання».

З січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання Західно-Української Республіки з Українською Народ­ною Республікою¹

УН Рада обрала делегацію у складі 65 осіб для поїздки до Ки­єва, де 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у присутності багатьох тисяч людей були зачитані ця постанова та Універсал Директорії

¹ Вісник державних законів і розпорядків 1919. — Вип. 1. — 31 січ. — С. 1.

ІЯШ 129

Розділ 2. Українська національна

ь (листопад /977—1920 рр.)

4. Західно-Українська Народна Республіка

про об'єднання, «злуку» обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня «Акт злуки» був одностайно рати­фікований сесією всеукраїнського парламенту — Трудового кон­гресу, що відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) воз­з'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національ­ним святом українського народу.

Найближчим часом планувалося скликати парламент об'єдна­ної України, який повинен був також ратифікувати «Акт злуки» і вирішити низку важливих державних і правових питань, пов'яза­них з фактом возз'єднання УНР і ЗУНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, усі свої центральні і місцеві органи вла­ди й управління, правоохоронні органи, збройні сили, законодавст­во та ін. Вона почала називатися Західною областю УНР (ЗО УНР).

Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало ба­гатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, об­становка продовжувала ускладнюватися.

У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі була переки­нута сформована у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячна армія. Польські власті відразу відпра­вили її у Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, во­на схилила чашу терезів у бік Польщі.

Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. Допомоги ЗУНР не було звідки чекати. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама зне­магала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної до­помоги у ЗУНР.

Є. Петрушевич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армія була реорганізована. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удар у спину ЗУНР нанесла у той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки... зайняти територію Галичини для га­рантування мирного населення Східної Галичини від більшовиць­ких банд¹.

Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Гали-

¹ Субтельний О. Україна Історія. — К, 1991 — С. 325 130

чини Польщі — без усякого опитування місцевого населення, всу­переч його волі й бажанню.

У середині липня 1919 р. збройні сиди ЗУНР, її власті, різні організації і багато тисяч біженців під натиском польської армії пе­ремістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і про­довжували разом боротися за збереження незалежної української держави.

Незабаром власті ЗУНР, переконались у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну і переїхали до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від іме­ні УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.

У Відні Є. Петрушевич та деякі депутати УН Ради, котрі еміг­рували до Австрії, утворили «зарубіжний галичанський уряд» та інші органи — Військову канцелярію, Президіяльну канцелярію, інформаційну службу та ін. Всі вони, аж до 1923 р., прагнули домог­тися згоди Антанти на відродження незалежної західноукраїнської держави. Ними навіть було розроблено і подано до Ліги Націй у 1921 р. проект конституції майбутньої Галицької республіки. У цьо­му ж році Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини і при­йняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі.

Отже, Західно-українська Народна Республіка після восьми місяців самовідданої боротьби із зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, націо­нальної свідомості, організованості західні українці, як підкреслю­ють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейсь­ким народам, які добилися у той час незалежності.

ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно орга­нізована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльно­сті держави виявлялося не формально-показове, а реальне праг-шеяня забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголоше-■хх ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недотор-пність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; вста-)влення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорцій-й системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган

Розділ 2. Українська національна державність /листопад 1917-1920 рр.)

гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість орга­нізації своїх міністерств тощо.

Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків.

_ '

Звичайно, керівники ЗУНР припустилися серйозних помилок і прорахунків. Серед них політична нерішучість, політика очікуван­ня, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-еконо­мічних проблеми, пасивне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і де­мократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.

Отже, боротьба за національну державність в Україні напри­кінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Україн­ська Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у на­ціонально-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснюва­лися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у націо­нально-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перер­ваний перемогою радянської влади на більшій частині території

§ 4. Запдно-Украінська Народна Республіка

України і окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Руму­нією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1921 рр. тільки за умо­ви згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не ста­лося. Протистояння соціальних, національних і політичних прошар­ків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відро­дження України на тому чи іншому етапі боротьби, набуло гострих форм, що гальмувало розбудову української національної держави і у підсумку призвело до кризи.

Тільки опора на власні сили могла привести до перемоги. А вона, у свою чергу, передусім потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадян­ської війни та іноземної інтервенції було неможливо. 1 все ж демок­ратам, прихильникам державного відродження України для забез­печення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед у сфері соціально-економічної політики. Окремим лідерам партій необхідно було більше думати про долю України, а не про задово­лення власних амбіцій. Іншим чинником, що спричинив значні тру­днощі, була переоцінка іноземних сил як опори у боротьбі за неза­лежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збе­реження самостійності України, в результаті, переслідували власні інтереси, дуже часто протилежні інтересам народу України.

Зазначені внутрішні і зовнішні чинники і визначили характер кожного з етапів державного відродження України у 1917—1921 рр.

Прорахунки національних демократів, а також допомога ро­сійських більшовиків своїм однопартійцям в Україні полегшили прихід до влади у східній частині Україні у грудні 1917 р. більшо­вицького уряду й у підсумку — створення УРРС і встановлення ра­дянської влади на більшій частині України.

Поряд з гіркотою поразки цей період (1917—1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла націо­нальна самосвідомість. Значна частина українського народу впев-іись у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася пере­можна соціально-иолітична революція, однак безперечно, що націо­нальна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був великий крок уперед, крок до справжньої державності.

4. ііахіОно-Українська Народна Республіка

вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, на­самперед історії прийняття нової Конституції республіки, завер­шується другий том підручника з історії держави і права України

Дата добавления: 2015-05-22