Реформа державного апарату 1 страница

Пут

11.7

Державний апарат

Ст. 150.

III

Державний лад

Державний лад

Державний лад

Державний лад

Державний лад

Державний лад

Державний лад

ЗК5

Державний лад

Державний лад

Ма

Зсз

Ви

• Українська Головна Визвольна Гала / Документи Нью-Йорк — Київ — Л. I^і С 35. 41; // Літопис УПА У 8 т — УГВР — Т. 1. (1944—1945) — Л., 1992.

Розділ 4. Держава і право Укриши в роки Великої Ьітчи.оіяної тини

визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші політичні угрупування були готові до співробітництва в Німеччи­ною проти більшовизму, навіть без умов до Німеччини стосовно ви­знання незалежності України. Шукаючи активних союзників серед націоналістичних сил, нацистське керівництво звільнило у вересні 1944 р. з концтаборів С. Бандеру, А. Мельника, Я. Стецька та їхніх прибічників, але їх вплив на події в Україні був дуже обмежений, до того ж відчувши на собі нацистську владу більшість українсько­го населення не вірило в «нову» політику Німеччини стосовно укра­їнського питання.

У лютому 1945 р. німецьке командування в стані розпачу и по­шуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на створення на основі Українського націо­нального комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політичного центру. 12 березня 1945 р. було створено Український національний комітет (УНК), головою якого став II. Шандрук, за­ступниками голови В. Кутійонич та О. Симененко — українські ко-

іраціоністи які активно співпрацювали з окупаційною адмініст­рацією. В той же день німецький уряд визнав УНК як український представницький орган, який «мас право своє настановлення до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах прого­лошувати». 17 березня була ухвалена декларація про створення Української Національної Армії (УНА) та призначення її команду­вача — генерал-иоручника П. Шандрука. Створення УНА підтри­мав голова УНР в екзилі А. Лівицький¹.

Наказом П. Шандрука дивізія СС «Галичина» була підпоряд-

иіа під його командування і отримала назву «Перша Українська дивізія», почалось формування другої дивізії. Таким чином, виник­ли маріонетковий «уряд» та «армія» що так і не були серйозно сприйняті, ні нацистським керівництвом, ні військовим команду­ванням вермахту.

З падінням Третього рейху припинив свос існування і Україн­ський національний комітет, а решта військових формувань разом з «комітетом» здалася англо-американським військам і були інтер­новані в місті Ріміні (Італія).

¹ Янимоаии І>. Збройні Сили України Нарис історії. — Л. ІОІЛі. — С 210 338

7. Основні риси право

§ 7. Основні ріпи права

сновні зміни в правовій системі Української РСР здійсню­вались головним чином відповідно до змін і доповнень у загальносоюзному законодавстві, що обумовлювалися надзвичайними обставинами режиму воєнного стану, які вимагали максимальної централізації всього державного механізму з метою перетворення всієї країни в єдиний во­єнний табір. Централізація обумовлювалася також процесом фор­мування ще у довоєнний період адміністративно-командної держа­вної системи, за якою встановлення основ законодавства, а по суті всього законодавства про судоустрій та судочинство, цивільного та кримінального права перебувало у віданні Союзу РСР. Крім норм, що були прийняті на основі загальносоюзного законодавства зако­нодавчими та виконавчо-розиорядчими органами Української РСР, в період війни набули чинності також деякі нормативні акти роепу-канського значення, які певним чином впливали на законодавст­ва вове життя У РСР.

Перебудова правової системи Української РСР здіііснювалась на основі правової доктрини, принципів, що склалися у довоєнний час і відповідали особливостям правового режиму сталінізму, тота-іризму.

Найбільш істотні зміни і доповнення, крім законодавства в га- конституційного (державного) і адміністративного права, від-іся в галузях цивільного, трудового, земельного і колгоспного лконодавства, кримінального права та процесу.

Адміністративне право. У надзвичайних умовах воєнного стану і, особливо, стану облоги важливого значення набуває ад­міністративне право, характерними рисами якого були: поширення адміністративної влади надзвичайних (воєнних) органів, розширен­ня предмета правового регулювання, підвищення санкцій за неви­конання розпоряджень та ін. В умовах сталінською режиму норми ністративного законодавства мали репресивний, конфіскацій- шнй характер, що в умовах війни набуло більш виразного значення. Стан облоги, як і подібний до нього стан прифронтової смуги, впроваджувався як додатковий до воєнного стану, застосовувався ша всій території України і відмінявся у процесі пересування фронту. В умовах стану облоги деякі функції державної влади на­лежали воєнним органам в особі військового коменданта. Повік авенни воєнних властен порівняно а посиним ставом збільшилися,

:■■•!

Розділ 4. Держава і прала України я роки Великої Вітчизняної шини

для чого» розпорядженні військового коменданта були війська внутрішньої охорони НКВС, міліція й добровільні мілітарні форму­вання. При облозі дозволялося застосовувати до порушників поряд­ку крайні міри, аж до розстрілу на місці злочину.

Деякі заходи адміністративного порядку (зокрема, виселення населення з 25-километрової прифронтової смуги) часто мали від­крито репресивний характер і навіть забарвлення геноциду. Поста­новами ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 р. з Криму було депортовано у Середню Азію понад 200 тис. кримських татар. У1944—1945 рр. з Західної України було депортовано до Сибіру понад ЗО тис. громадян.

Цивільне право. Правове регулювання питань власності на­передодні війни характеризувалося встановленням абсолютного па­нування державної власності на засоби та знаряддя виробництва Умови воєнного часу не внесли нічого суттєво нового в побудову ін­ституту соціалістичної власності.

Війна поставила на порядок денний також питання захисту права особистої власності. У процесі бойових дій багато власників тимчасово не могли володіти своїм майном. Повернення власників на звільнену територію надало їм можливість розшукувати і повер­тати своє майно. Спори про повернення майна стали однією з основ­них категорій цивільних справ у судах. На вирішення цих проблем були спрямовані директивний лист Раднаркому УРСР від 20 серп­ня 1943 р. «Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених від німецько-фашистської окупації» та постанова пленуму Верховного Суду СРСР від 7 жовтня 1943 р.

В умовах війни відповідно до принципу єдності державної власності, основні знаряддя виробництва могли переходити від од­ного державного органу до іншого лише в порядку передачі, що ґрунтувалося на розпорядженні відповідних дрржавних та госпо­дарських органів. Водночас були дещо розширені права господар­ських наркоматів та спрощено порядок передачі майна між держа­вними підприємствами та організаціями.

Принцип єдності державної власності в деяких випадках на­дав можливість використовувати державне майно не тим органам, за якими воно було закріплене, а тим, що включили його на закон­них засадах у свою промислову базу¹. Згідно з правилами Наркома­ту фінансів СРСР при інвентаризації на баланс відбудованого під­приємства заносились всі матеріальні цінності, які перебували на його території, незалежно від того, чи були вони на його балансі ра-

¹ Советское право а лериод Воликой Отєчрств^нной войньї — М, 1948. — Ч. 1. — С З

7. Основні риси права

ніше. Цс положення було розвинуто в постанові Раднаркому УРСР від 28 вересня 1943 р. «Про порядок обліку і використання націона­лізованого, конфіскованого, виморочного і безгосподарного майна».

Незмінним залишився правовий механізм передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах. Система планового розподілу, створена ще напередодні війни, від­повідала потребам воєнного часу.

Якщо взяти до уваги той факт, що колгоспно-кооперативна власність була прирівнена до державної, то така примусова форма відчуження власності, як реквізиція, відігравала незначну роль. У порядку загальнодержавних заході» було видано невелику кіль­кість актів про реквізицію окремих об'єктів власності.

Умови воєнного стану внесли аміни у цивільне законодавство, яке стосувалось як майнових, так і немайнових прав громадян. Так, були припинені усі справи про виселення з жилих приміщень вій­ськовослужбовців та їхніх сімей, цій категорії громадян були надані широкі пільги щодо державного житла. Війна внесла корективи і в порядок визнання безвісно відсутніми і померлими осіб, що не повернулися з фронту. Наркомюст СРСР у лютому 1943 р. спе­ціально роз'яснив, що повідомлення військових органів про безвіс­ну пропажу особи є підставою для визнання особи померлою. Для. випадків встановлювався обов'язковий судовий порядок розг­ляду справ. Були розширені права успадкування. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. коло спадко­ємців за законом було розширене: спадкоємцями стали вважатися і батьки спадкодавця, незалежно від того, були вони на його утри­манні чи ні, а також його рідні брати і сестри. Крім того, в разі від-ності спадкоємців за законом громадяни діставали право запо­відати своє майно на користь сторонніх осіб.

В цілому інститут права власності в радянській державі, як і все цивільне законодавство, виявився достатньо пристосованим до надзвичайних умов воєнного часу, що дало:шогу швидко перебуду­вати весь господарський механізм держави на воєнний лад.

Сімейне право. Війна забрала життя десятків мільйонів гро­мадян України. Сирітство, удівство, зруйновані сім'і — все це ви­магало вжиття серйозні заходи з охорони материнства, допомоги дітям і зміцнення сім'ї.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. •Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодіт-юш і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинс­тва, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» і заснуван-«* ордена «Материнська слава» та медалі «Медаль материнства»

МІ

Розділ 4. Держава і прало Украпш в роки Великі» Вітчизняної шини

7. Основні риси права

була радикально змінена система державної допомоги багатодітним матерям, уведена державна допомога на утримання і виховання дітей одиноким матерям, внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Але слід визнати, що ця допомога була недо­статньою.

Згідно зі змінами у республіканському законодавстві, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, ро­зірвання якого було можливе лише публічно, через суд. Було ска­совано право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини. Всі ці захо­ди, на думку законодавця, мали сприяти зміцненню сім'ї, виховува­ти більш серйозне ставлення до укладання шлюбу і до розлучення.

У містах і селах України залишилось багато дітей-сиріт. На ви­рішення цієї проблеми були спрямовані кілька документів: постано­ва Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишились без батьків», постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством», постанова Рад­наркому УРСР від 27 березня 1943 р «Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими оку­пантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбника­ми під час окупації районів УРСР», постанова Раднаркому СРСР від ЗО липня 1944 р. «Про заходи боротьби з бездоглядністю і без­притульністю дітей в Українській РСР». Згідно з цими правовими актами, на органи державно! влади і управління покладалась робо­та по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудо-виховних колоній, створенню над­звичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспе­кторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. «Про зміну ст. 44 Ко­дексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР».

Трудове право. Надзвичайні умови воєнного часу призвели до необхідності вдатися до трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудові мобілізації мали забезпечити постійними кадрами підпри­ємства і будови воєнної промисловості та інші галузі народного гос­подарства, що обслуговували потреби оборони. Трудова повинність оголошувалась для виконання важливих державних завдань, що мали оборонне значення, а також будівельних робіт, заготівлі пали­ва охорони шляхів сполучення, засобів зв'язку, електростанцій та інших об'єктів. Всі ці роботи не потребували спеціальної підготовки

Ш

і мали тимчасовий характер — залучати громадян до трудової по­винності дозволялося на строк до двох місяців.

Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки від 16 до 50 років. Згідно з союзним законодавством, керівни­цтву підприємств дозволялось встановлювати обов'язкові понад­нормові роботи тривалістю до 3 годин у день. Скасовувались чергові та додаткові відпустки. Всі робітники і службовці підприємств во­єнної промисловості були визнані на період війни мобілізованими і закріплювались для постійної роботи за тими підприємствами, на яких вони працювали. Мобілізованими вважались робітники, служ­бовці та ІТР, що працювали на державних підприємствах і в уста­новах прифронтових районів.

Певне місце серед форм залучення до праці зберігав і трудо­вий договір. В Україні у відбудовчий період набула поширення така форма залучення робочої сили до промисловості, як робота колгос­пників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами. Так, постанова Раднаркому УРСР від 27 серпня 1944 р. «Про участь колгоспів УРСР у відбудові зруйнованої німецькими загарбниками вугільної промисловості Донбасу» зобов'язувала виконкоми облас­них Рад поряд з розвитком шефства над вугільними трестами орга­нізувати залучення робочої сили колгоспів до участі у відбудові До­нбасу на договірних засадах.

Одним з важливих питань було працевлаштування інвалідів війни. На розв'язання цього питання спрямовувалася постанова Ра­днаркому УРСР під 20 квітня 1943 р. «Про трудове влаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни».

Земельне право, колгоспне законодавство. Статут сільгоспар­тілі 1935 р. формально і під час війни залишався основним законом колгоспного життя. В умовах воєнного часу відбувалось подальше зближення колгоспної власності з державною, що набуло нормати­вного затвердження. Були ухвалені нові державні норми, спрямо­вані на зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктив-шості праці в колгоспах, збільшено обов'язковий мінімум трудоднів (до 120—150 трудоднів на рік) для дорослого члена колгоспу, для іітків 12—16 років — не менш як 50 трудоднів на рік.

Багато уваги приділялося організаційно-господарському зміц-яенню колгоспів, пошуку нових форм і методів підвищення про­дуктивності колгоспного виробництва. В постанові РНК УРСР від 25липня 1944 р. «Про хід збирання врожаю зернових культур у колгоспах і радгоспах УРСР» було запропоновано всім колгоспам і радгоспам з метою підвищення продуктивності праці забезпечити організацію збиральних робіт на основі широкого застосування ін-

Розділ 4. Держава і право України «роки Великої Вітчизняної мійни

7. Основні риси прала

дивідуального та дрібногрупового підряду. З 1943 р. у визволених
областях України почалось впровадження додаткової оплати праці
колгоспникам за високопродуктивну працю. 1 хоча в багатьох гос­
подарствах у 1944 р. траплялися помилки у використанні цієї
доплати, що негативно позначилось на організації праці в деяких
колгоспах. 14 березня 1945 р. Раднарком УРСР своєю постановою
зобов'язав радянське керівництво надати допомогу колгоспам у
проведенні в життя закону пре ову оплату праці- Але, фак-

тично, ця доплата до колгоспників так і не доходила.

Законодавство воєнного часу встановило нові підстави обо­в'язкової праці в колгоспі. Цей обов'язок був поширений на осіб, мобілізованих на сільськогосподарські роботи з працездатного на­селення міст.

Певні труднощі в зміцненні колгоспів у відбудовчий період бу­ли викликані порушенням системи державних актів щодо користу­вання землею. Постановою Раднаркому УРСР від 23 жовтня 1945 р. «Про відновлення державних актів на безстрокове (вічне) користу­вання землею колгоспів і земельних шнурових книг у колгоспах ра­йонів Української РСР, визволених від німецько-фашистської оку­пації» Наркомзему УРСР було запропоновано не пізніше 1 червня 1945 р. відновити зовнішні м»>жі усіх колгоспів, а також межі між громадськими землями колгоспів та присадибними землями колгос­пників, відновити в 1946 р. державні акти на вічне користування землею колгоспів.

Кримінальне право. В умовах режиму воєнного стану підви­щилась суспільна небезпечність злочинців, що викликало необхід­ність посилення карних репресій. Репресивний характер радянсь­кого кримінального законодавства в період війни набув особливою значення.

Суттєво зросла суспільна небезпечність державних злочин­ців, особливо військових: ухилення від військового обліку, від при­зову в армію або від виконання обов'язків військової служби, де­зертирство. До цієї самої категорії належать і злісне ухилення від трудових обов'язків, яке за Указом від 26 грудня 1941 р. розгляда­лось як дезертирство і каралося ув'язненням на строк від 5 до 8 ро­ків. Це положення поширювалось на робітників, службовців під­приємств прифронтових районів. Указом від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців залізничного транспорту встановлювалася така ж відповідальність за злочини, здійснені на службі, як і у військовослужбовців.

У перші найтяжчі місяці війни було прийнято Указ від 6 лип­ня 1941 р. «Про відповідальність за поширення у воєнний час брех-

ливих чуток, які викликають тривогу серед населення», що встано­влював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком до 5 років. Особливого значення набуло суворе дотримання воєнної таємниці. Указом від 15 листопада 1943 р встановлювалось, що розголошення службовими особами відомостей, які є держав­ною таємницею, а також втрата документів, що містять такі відомо­сті, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ті ж самі дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, карались позбавленням волі на строк до 10 років. Злочинні посяган­ня на державну і колгоспну власність під час війни загрожували обороноздатності СРСР. Ці посягання, як правило, кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 р. З метою посилення охорони деяких видів майна, яке мало оборонне значення, були прийняті спеціальні правові акти, що передбачали підвищену відповідальність за його розкрадання. Так, Указом від 23 серпня 1942 р. «Про відповідаль­ність за розкрадання пального в МТС і радгоспах» встановлювала­ся покарання до 5 років ув'язнення. Постанова ДКО від 22 січня 1942 р. передбачала стягнення з винного в крадіжці продовольчих товарів за ринковими цінами, а промислових — за комерційними в икратному розмірі.

Зросла також відповідальність за посягання на особисту влас­ність громадян Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січ­ня 1942 р вказав на необхідність кваліфікувати крадіжку особисто­го майна в умовах воєнних дій як крадіжку під час пожежі або ін­шого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію

В умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнний < направленням засудженого в діючу армію (так звані штрафні батальйони).

У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави дер- жав-союзниць — СРСР, США. Великобританії — підписали декла-

ПрО:іі;і.м-;!Д.і.;;.Пл і., ГІТЛІ рІВЦІВ;.і ВЧК8ЄНІ ЗВІрСТВІ. ЯГІДНО з якою військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було скоєно злочин. Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 р. встановила, що за злочини на радянсь­кім землі встановлювалося покарання — страта через повішання або каторжні роботи на строк від 15 до 20 років*. На підставі цього Указу справи про злодіяння нацистських окупантів на території

' ГЬчп ті право в период Ннликой Отечественной войньї. — М. 1948. — 4 2 —

Розділ 4. Держава і прало України в роки Великої МмшммІ війни

§ 7. Основні риси права

України розглядалися судами Української РСР із застосуванням законодавства СРСР.

Кримінальне законодавство в цілому виконало своє завдання із забезпечення обороноздатності радянської держави, підтримання належного правопорядку, але його репресивний характер і звину­вачувальний напрям призвели до того, що в каральні жорна судо­вого механізму потрапило чимало заляканих, дезорганізованих лю­дей, на яких тягарем лягло тавро «ворога народу»¹. Особливо нега­тивно це позначилося на долях радянських військовополонених, цивільних громадян депортованих до Німеччини та й всіх, хто пе­ребував на тимчасово окупованій території України.

Репресивна політика щодо значної кількості населення Захід­ної України супроводжувалась зловживаннями та злочинами окре­мих представників радянсько: адміністрації, військовослужбовців. Так, тільки за 11 місяців 1945 р. військовими трибуналами західних областей УРСР було розглянуто 237 справ стосовно «порушен­ня революційної законності» і засуджено 326 працівників органів НКДБ і НКВС. У 1945 р. політбюро ВК КП(б)У було змушене двічі приймати постанови про факти грубих порушень радянської закон­ності в західних областях України².

Виходячи зі своїх політичних, ідеологічних, а частіше суто во­єнних інтересів, радянське керівництво неодноразово використову­вало таку форму, як помилування. В Україні декілька разів при­ймалося рішення про помилування колишніх бійців УНА. 7 липня 1945 р. на відзнаку переможного завершення війни з гітлерівською Німеччиною Радянська держава оголосила для багатьох категорій злочинців найширшу за час війни амністію.

Процесуальне право. Попереднє слідство та судочинство на територіях СРСР, де був оголошений воєнний стан, і в районах во­єнних дій мало ряд особливостей, головними з яких були скорочені строки досудових дій, швидкість судового розгляду справи. Затвер­джене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. Положення про військові трибунали в місцевостях, де оголошував­ся воєнний стан, і в районах воєнних дій змінило порядок попере­днього розслідування і порядок розгляду справ військовими трибу­налами. За цим Положенням відповідні військові трибунали розгля­дали справи по закінченні 24 год. після вручення копії обвинуваль­ного висновку. Судові справи в трибуналах розглядалися без участі

¹ Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика. — К., 1997 — С. 363—412

⁵ Коваль М. В. ОУН-УПА: иіж «третім рейхом» і сталінським тоталітаризмом. // УІЖ — 1994. — № 2—3. — С. 100

іі.і.

народних засідателів, здебільшого за відсутності прокурора, адво­ката. Особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась нео­бов'язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскаржен­ню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої міри покарання, вій­ськовий трибунал повинен був негайно повідомляти голові Військо­вої колегії Верховного Суду СРСР і головному прокурору Червоної армії або Військово-Морського флоту. В разі неотримання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку, він вико­нувався.

При розгляді справ про злочини, за які була встанбвлена від­повідальність за законами воєнного часу, цим Положенням керува­лись всі військові і загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.

Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких під­ставах, які чинним законодавством не були передбачені. Такими об­ставинами вважалися: перебування звинуваченого в іншій місцево­сті та неможливість або складнощі з етапуванням чи викликом його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяль­ності судів у даній місцевості тощо.

Процесуальне законодавство, що визначало порядок розслі­дування і розгляду кримінальних справ, як перед війною, так і під час війни лише формально забезпечувало повне, всебічне й об'єк­тивне дослідження псіх обставин справи, правильне її вирішення ■ уті, охорону прав учасників процесу. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли через об'єктивні, а інколи і суб'єктивні умови ці норми порушувались. У народних судах не завжди можна було забезпечити присутність всіх учасників проце­су на судовому засіданні, іноді неможливо було забезпечити явку ЯР суду свідка. У таких випадках суд був змушений оголошувати його свідчення, які він давав на попередньому слідстві, і зіставляти < іншими доказами у справі. Не завжди дотримувались вимоги участі захисника в судовому процесі.

Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного чинства майже не зазнали змін.

Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту радянської дер-і. п правової системи ціною звуження захисту прав підозрюва-

та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Тим більше, 40 і в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат ■спеціальні наради НКВС та ін)

Розділ 4. Держава і прано України в роки Великої Вітчизняної війни

7. Основні риси права

♦ ♦ *

Війна між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною бу­ла важливою частиною другої світової війни. Епіцентром цього дво­бою, ареною особливо жорстокого і кривавою протиборства була Україна

Для народів Радянського Союзу війна 1941—1945 рр. стала Великою Вітчизняною війною. Великою — за колосальними випро­буваннями, що випали на долю кожної людини, кожної сім'ї кожної нації Вітчизняною — тому, що кожний громадянин захищав пере­дусім приходне право людини жити і працювати на своїй землі, за­хищав своє особисте право, сім'ю, народ, націю. Український народ, відстоюючи цс право, зазнав величезних втрат у збройній боротьбі на фронтах, у русі опору, під час масової загибелі мирного населен­ня. Війна забрала життя більш як 9 мільйонів громадян України. Мужність і стійкість народів Радянського Союзу врятували людст­во від нацизму і фашизму, дозволили вистояти і перемогти Радян­ській державі. У свідомості радянських людей Велика Вітчизняна війна з нацистською Німеччиною та її сателітами стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.

Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, всебічної пе­ребудови держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у річниці спільних воєнно-політич- них заходів Союзу РСР, спрямованих на розгром ворога.

Дата добавления: 2015-05-22