Реформа державного апарату 3 страница

Наступ на УГКЦ та її віруючих вівся організовано. Ще напе­редодні громадянської війни — в березні 1945 р. — була складена інструкція про ліквідацію УГКЦ, схвалена Сталіним. Щоб домогти­ся підтримки своїх планів з боку населення Західної України, біль­шовики звинуватили уніатську церкву, її ієрархів у співробітництві з нацистами. У квітні 1945 р. були заарештовані митрополит Йосип Сліпий та інші уніатські спископи. 8—10 березня 1946 р. КДБ інсце­нувало у Львові церковний собор (216 «делегатів» від священиків і 19 представників від мирян), який проголосував за ліквідацію Бре­стської Унії і за об'єднання з Руською православною церквою. У Закарпатті УГКЦ була ліквідована у 1949 р. Сама греко-католи-цька віра була заборонена. Віруючих, які не підкорилися цій поста­нові, переслідували аж до арештів і заслання до Сибіру. Однак кам­панія, спрямована на боротьбу з греко-католицькою церквою, яку за 350 років її існування визнало багато сотень людей, послабила моральні позиції Радянської влади у Західній Україні і Закарпатті. Люди ж не зрадили своєї віри й після 1946 р.

У суспільній структурі Україні, існувала ще одна, багатоміль­йонна, офіційно дискримінована категорія населення — мешканці виправно-трудових установ та засланці. У період, що розглядаєть­ся, вони поповнювалися передусім за рахунок радянських військо­вополонених та інших громадян, які повернулися на Батьківщину з пекла гітлерівських таборів.

Досі відсутні точні дані про чисельність цієї категорії¹. Відомо лише, що Сталін у 1945 р. розпорядився організувати 100 (!), кож­ний на 10000 осіб (!), таборів тільки для перевірки й тримання коли­шніх військовополонених і репатрійованих радянських громадян. У розташуванні чотирьох Українських фронтів планувалося ство­рити 55 таборів. Усі, хто не пройшов прискіпливу і несправедливу перевірку, а їх не злічити, були відправлені до ГУТАБу.

Після війни змінився етнічний склад населення України. До війни вона була багатонаціональною республікою, після війни ста-

ял, в основному, двонаціональною. Одна з причин цього — етнічні чистки», які здійснювали німецькі окупанти. Від цих «чисток» постраждали передусім євреї. У 1941 р. в УРСР налічувалося 2,7 млн євреїв, після війни їх залишилося 800 тис.¹ Друга причина — зло­чинна національна політика Сталіна, що призвела до насильниць­кого виселення з України ряду етнічних спільнот у Середню Азію і до Сибіру. У такий спосіб він карав увесь народ за злочиннії (справ­жні чи вигадані), вчинені окремими його представниками. З 1944 р. з України були депортовані у Середню Азію татари, греки, болга­ри, вірмени, поляки та ін. Німці, нащадки колоністів, які селилися в Україні ще у XVIII ст., були депортовані з України на самому поча­тку війни у кількості 400 тис. осіб. Це вдвічі більше, ніж вивезено татар.

Із закінченням війни населення України складалося переваж­но з двох націй: українців і росіян. При цьому число росіян зросло за рахунок переселення в Україну, насамперед у західні землі та Крим, жителів областей РСФРР.

Щодо українців, особливо у Західній Україні, здійснювалася

політика русифікації. Після смерті Сталіна стало відомо, що він мав

намір депортувати до Сибіру майже весь український народ. До

ру було депортовано понад 200 тис. жителів Західної України.

¹ Д. Волкогоіюв стверджував, що на початку 1953 р. тільки в ГУТАБІ утримувалося понад 4 мли людей. (Сеиь вождей. — 1097. — С. 344)

В. Л. Указ. соч. — 1963. — С. 6.

■ м

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки

§ 2. Державний лад

повоєнні роки в країні зберігається тоталітарний режим Сталіна, ще більше зміцнюється адміністративно-команд­на система, без якої були неможливі існування і побудова державного соціалізму. Незважаючи на це, перехід до ми­рної праці об'єктивно вимагав демократичних змін в орга­нізації і діяльності держапарату. Надзвичайні органи. Насамперед було ліквідовано надзви­чайні органи влади та управління, створені у війну. Вже 4 вересня 1945 р. було прийнято рішення про ліквідацію Державного комітету оборони та його органів на місцях. Навесні 1946 р. було скасовано воєнний стан. Органи військового командування, які за умов воєн­ного стану виконували функції органів державної влади, передали їх місцевим Радам.

Але звичка звертатися за допомогою до надзвичайних органів виявилася сильнішою. У випадках, коли у стислі строки було по­трібно вирішувати великі завдання, посилювалось партійне керів­ництво. У повоєнні роки партійні органи продовжували грубо та відверто порушувати демократичні принципи управління. Вони опікали державні та господарські установи, втручалися в їхні пов­новаження, а то й зовсім підмінювали їх. При цьому вони діяли за­собами адміністрування.

Таким чином тривав процес інтеграції партійного та держав­ного апарату. Наприклад, за ініціативою лютневого (1947 р.) Плену­му ЦК ВКП(б) в МТС вводилася посада заступника директора з по-літчастини з дуже широкими повноваженнями. Він повинен був по­ліпшувати роботу МТС, забезпечувати правильні взаємовідносини між МТС і колгоспами, пильнувати, щоб МТС і колгоспи суворо до­тримувалися договірних зобов'язань, але без взаємного прихову­вання. В УРСР у 1947 р. на посаду заступників директорів МТС з політчастини було направлено 1240 комуністів.

Наприкінці 40-х років виникли труднощі й на залізничному транспорті. Вихід з такого становища знову побачили у зміцненні партійного керівництва. 29 вересня 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив створення на залізничному транспорті політорганів — політвідділів на залізницях та у відділеннях, а також на великих будівництвах залізничних магістралей. У Міністерстві шляхів було засновано по-літуправління. На иолітуправління та політвідділи покладалися, такі завдання: виховання робітників залізничного транспорту «в дусі

беззавітної відданості соціалістичній Вітчизні та суворого дотри­мання державної й трудової дисципліни», всебічне зміцнення єди­ноначальності на всіх ланках залізничного транспорту, піднесення політичної та трудової активності залізничників для поліпшення роботи залізниць і забезпечення виконання та перевиконання дер­жавних планів перевезень.

Як бачимо, політичні органи, створені і в МТС, і на залізнич­ному транспорті, поєднували в собі партійне та державне керівниц­тво. Це надавало їм надзвичайного характеру. Але їх діяльність не дала бажаного ефекту.

Конституційні органи. Здійснювалася реорганізація консти­туційних органів влади та управління. Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради СРСР відбулися у лютому 1946 р., до Верховних Рад союзах і автономних республік — у 1947 р. В УРСР вони відбу-и 9 лютого 1947 р. Головою Президії Верховної Ради УРСР було обрано М. Гречуху. Надалі додержувалися строків чергових вибо­рів до вищих органів влади УРСР та строків їх законних повнова­жень. Вибори до Верховної Ради створювали видимість прагнення до демократизації державного ладу, хоча, як і раніше, фактичних виборів не було: балотувався один кандидат на одне депутатське місце. У депутатському корпусі вирішальну роль відігравала пар­тійно-радянська номенклатура.

До радянського виборчого права було внесено лише одну зміну. Встановлювалася відмінність щодо віку користування актив­ним і пасивним виборчим правом. Право обирати, як і раніше, мали громадяни, яким виповнилося 18 років. Але віковий ценз для обран­ня у вищі органи влади дещо підвищився. Депутатом Верховної Ра­ди УРСР громадянин міг стати з 21 року, а Верховної Ради СРСР — з 23 років.

Ці зміни аж ніяк не обмежували виборчих прав радянських громадян. Правильне виконання завдань, що постали перед держа­вою і народом після перемоги у війні, вимагало від обранців народу більших знань, відповідальності, уміння мобілізуватися. А всі ці «ості людина набуває з роками, з навчанням у загальноосвітніх і спеціальних закладах, з трудовим та життєвим досвідом. Отже, за­значені зміни розглядалися як нова гарантія компетентності депу­татського складу вищих органів Радянської держави, ефективності їхньої роботи.

У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворене на Раду Міністрів, а наркомати — на міністерства. Ці перетворення відбу-

І'ч.іОіл 5. Держави і примо України у перші покосиш роки

лися і в Україні¹. Такі назви урядових органів були прийняті в між­народній практиці, тому це полегшувало зв'язок УРСР і СРСР а ін­шими державами.

У СРСР головою Ради Міністрів залишався Сталін. Як і ра­ніше, він поєднував цю посаду з посадою генсека. Це сприяло інтег­рації партійних органів у державні структури. Щоправда, у 1952 р., після XIX з'їзду КІІРС, Сталін звернувся до пленуму ЦК КГІРС з проханням звільнити його з посади генсека. Звичайно, пленум не погодився з цим проханням, на що й розраховував Сталін. Хоча XIX з'їзд постановив називати вождя партії скромніше — тільки першим Секретарем ЦК КПРС, Сталін залишився фактичним гла­вою держави. Одноособово, єдиновладно, безконтрольно він ви­рішував долю країни, її народів, у тому числі України та її народів, втручався в усі сфери управління.

Зростанню особистої влади Сталіна вельми сприяло присвоєн­ня йому вищого військового звання — генералісимуса (ініціатива цієї акції також належала йому). В оточенні Сталіна в цей час з'я­вилася і поширилися нова назва — «хазяїн». Як не згадати при цьому відповідь царя Миколи II на питання анкети всеросійського перепису населення про рід його занять: «Хазяїн землі Руської».

Слід визнати, що певною мірою зміцненню диктатури Сталіна сприяла велика перемога радянського народу у війні, лаври якої Сталін безсоромно привласнив.

В Україні відбувалося те ж саме. Перший секретар КП(б)У М.Хрущов з лютого 1944 р. був водночас і головою уряду. Щоправда, період з березня по грудень 1947 р. комуністичною організацією України керував Каганович, виконував завдання Сталіна щодо роз­грому під приводом боротьби з націоналізмом чесних українських кадрів. Пізніше, на XXII з'їзді КПРС ганебну діяльність Кагановича в Україні було названо «чорними днями»².

У грудні 1947 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем КПУ, але головою Ради Міністрів призначили тоді іншу особу — Д. Коротченка. М. Хрущов у грудні 1949 р. повернувся до Росії, бо був обраний секретарем ЦК ВКГІ(б) і першим секретарем Москов­ського обкому партії. Замість нього першим секретарем КІ1(б)У став Л. Мельников.

Поза будь-яким зв'язком з об'єктивними умовами кількість союзних і союзно-республіканських міністерств у 1945—1953 рр. то збільшувалася, то зменшувалася. Безперечно, це відбивалося на іх-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1946. — М 56. — Ст. 52; Хрестоматія з історії
держави і права України. — Т. 2. — С. 468—469.

² Барах В. К. Україна після Сталіна Нариси історії. 1953—1985. — Л., 1992. — С. 19

шй нормальній діяльності, створювало певну нестабільність. На кінець періоду, що вивчається, в Україні було 20 союзио-респуб-нських міністерств і лише сім — республіканських. Це співвід­ношення переконливо вказувало на поглиблення втручання союз­ного центру у внутрішнє управління Україною.

Місцеві органи влади і управління. У період з 25 вересня 1945 р. до 4 липни 1946 р. ліквідовуються органи, які діяли на міс­цях за воєнним станом, замість них відбудовуються Ради депутатів трудящих. Перші «вибори» до Рад після війни в УРСР були прове­дені 21 грудня 1947 р. У подальшому «вибори» до місцевих Рад від­бувалися 17 грудня 1950 р. та 22 лютого 1953 р. Кількість депутатів у Радах в цей час перевищувала їх кількість у 1947 р. Але Ради так і не стали самостійними. Хоча партія і в Україні, і в СРСР неодно­разово «для годиться» засуджувала становище, за яким партійні органи підмінювали місцеві Ради, останні, як і раніше, були лише виконавцями волі партії. Чисельність робітників і селян у Радах зменшувалася, а представників номенклатури — зростала.

У листопаді 1949 р. було затверджено герб, гімн та прапор УРСР, які мали символізувати її соціалістичний характер.

Суд. З 21 вересня 1945 р., коли було скасовано широку юрис­дикцію військових трибуналів, відбудовується законна юрисдикція народного суду та судів вищих інстанцій.

У 1947—1948 рр. поновлено склад обласних судів. На терито-ріі Закарпаття було засновано таку судову систему: окружні на­родні суди, вищий народний суд та спеціальний суд. Але незабаром там було уведено таку ж саму судову систему, як і п усій Україні

Надалі вживалися деякі заходи щодо реформування судової системи республіки. В Україні, як і в СРСР загалом, у 1949 р. впер­ше організовуються вибори народних судів відповідно до Конститу-'•'РСР 1937 р. і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. За Положен­ням від 10 жовтня 1948 р. народні суди обиралися безпосередньо громадянами району. Це мало наблизити народний суд до мас, по­склити довіру громадян до нього, підвищити його відповідальність. Віковий ценз обрання суддів та народних засідателів був визначе-ний у 23 роки¹. На жаль, вибори суддів і народних засідателів мали формальний характер.

У 1948 р. скасовувався порядок накладання на суддів дисцип-лшарних стягнень (їх накладали міністр, начальники облюстів та голови обласних та крайових судів). За новим порядком засновува-лмея спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних,

Вежшости Верховного Совета СССР. — 1948 — №:18

Розділ 5. Держава і право України у перші полотні роки

§ 3. Основні риси права

крайових та Верховному судах України з членів відповідних судів. Ці колегії мали накладати стягнення на суддів за хиби в їхній робо­ті чи за негідні вчинки. Загальне керівництво судовою системою на­лежало Міністерству юстиції УРСР.

Водночас з тим продовжували свою антинародну діяльність сумнозвісні органи позасудової репресії — МВД та МДБ, і це зво­дило нанівець формальні демократичні перетворення у судоустрої та судочинстві. У період, що вивчається, партійні органи з новим запалом дріб'язково опікують державні, господарські та судові установи, втручаються в їхні повноваження, а інколи взагалі під­міняють їх. Вони діють методами адміністрування. Вважалося, що поєднання нартійно-державного керівництва — одна з неодмінних умов організації перемог Радянського ладу у мирному житті. Проте рецидиви цього поєднання були не тільки не бажані, а й шкідливі.

Усі зазначені явища мали найнегативніші наслідки. Голов­не— це руйнування зв'язку між громадянами й апаратом влади та управління, бюрократизм останнього, зростання безвідповідальнос­ті державних органів і посадових осіб, падіння їхнього авторитету в масах.

§ 3. Основні риси права

повоєнні роки право України запроваджується на нових територіях у її складі. Так, у зв'язку з ратифікацією 27 листопада 1945 р. договору між СРСР і Чехословаччи-ною про Закарпатську Україну та утворення у її складі Закарпатської області Президія Верховної Ради України постановила запровадити з 25 січня 1946 р. на території Закарпатської області законодавство УРСР¹.

Український законодавець, виходячи з пріоритету союзного закону, дисципліновано діяв у межах лише своєї компетенції. Тому в багатьох нормативних актах, прийнятих Верховною Радою, обо­в'язково зазначався їхній зв'язок з відповідними нормативними ак­тами СРСР. Верховенство союзного закону залишалося непохит-

Процес демократизації права відбувався надто повільно. Пра­ктика застосування законів була далекою від офіційних закликів до ■еухильного додержання норм права. Закони порушувалися, і час­то це чинили саме державні органи, службові особи, яких поставле-■о на сторожі закону.

Вищі органи партії дедалі активніше втручалися в нормот-ворчий процес. Положення нового Статуту КНРС про право, закон-юсть свідчать про наміри партії поставити корпоративні норми, сформульовані партією, над нормами закону.

Цивільне право. Як і раніше, цивільне право передусім спря­мовувалося на розвиток та зміцнення права державної власності з метою її збереження і примноження. Характерно, що новий статут КПРС, прийнятий на з'їзді партії, спеціально передбачив необхід­ність зміцнення державної власності. Втім, цей факт свідчить про розширення процесу інтеграції партійних органів і державних стру­ктур, посилення праворегулюючої ролі вищих органів партії.

Як і раніше, важливим знаряддям збільшення об'єктів держа-н власності була націоналізація. Швидко та енергійно вона здійс-іся в західних областях, Буковині та Закарпатті. Націона-вувалися земля, банки, промислові та комунальні підприємст-

великі домоволодіння

Верховної Ради УРСР. — 1947. — № 3—6. Ст. 4; Хрестоматія з історії і права України — Т 2. — С 468 '■і—і ти Верховного Совета СССР. — 1946. — М 5

Розділ 5. Держали і право України у перші повоєнні роки

§ 3. Основні риси права

Зрозуміло, націоналізація відбувалася за допомогою адмп ративно-правового регулювання, але націоналізована власність ста­вала об'єктом цивільно-правового регулювання.

Інший засіб примноження соціалістичної власності влада вба­чала у підвищенні ефективності виробництва. Тому цивільне право багато уваги приділяло регулюванню господарсько-договірних від­носин між підприємствами, господарськими організаціями. У поста­нові Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. про «укладання гос­подарських договорів» засуджувалося ухилення керівників підпри­ємств і установ від укладання таких договорів, підкреслювалася роль договору як виключно правильної форми відносин між госпо­дарськими організаціями, бо він зміцнює госпрозрахунок і підви­щує матеріальну заінтересованість підприємства та його робітників в успішній, рентабельній роботі підприємства. Міністерства, цент­ральні установи та кооперативні центри СРСР, а також Рада Мініс­трів УРСР зобов'язувалися забезпечити укладання господарськими організаціями договорів на 1949 р.¹

Цивільно-правове регулювання також спрямовувалося на «збе­реження хлібних ресурсів країни». Одна з причин їх тяжкого стану — хибна, недбала і навіть злочинна організація зберігання та транспортування зерна. У 1946 р. було розроблено та затверджено цивільно-правові заходи, які поліпшували порядок здавання вироб­ничниками зерна державі. Було засуджено і скасовано практику приймання зерна, яке перебувало на полях і складах колгоспів та радгоспів, під розписки та видачу приймальних фіктивних квитан­цій на хліб, ще не зданий державі. Передбачалися заходи щодо удосконалення організації перевезення, зберігання та охорони зер­на на складах. Проте в умовах, коли селяни позбавлялися мате­ріальної заінтересованості у результатах своєї праці, розраховува­ти на відчутне збільшення виробництва сільгосппродукції було важко.

У повоєнні роки цивільне право не обходить своєю увагою и особисту власність. Так, встановлювалося правило, за яким не під­лягали вилученню на покриття недоїмок громадян по податках та неподаткових платежах жилий будинок, господарські будівлі, ху­доба, дитячі речі тощо. Були вжиті й інші вельми своєчасні заходи щодо зміцнення права громадян на жилий будинок.

Адже нестача житла, погані житлові умови негативно відбу­валися і на громадянах, і на державі. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про право громадян на купівлю та бу-

¹ ЗП УРСР. — 1949. — 168 388

дівництво індивідуальних жилих будинків» та постанова Ради Мі­ністрів СРСР про порядок застосування цього Указу встановлюва­ли єдність регулювання права громадян на жилий будинок¹. Відпо­відно до Конституції УРСР 1937 р. кожний громадянин міг купити чи побудувати для себе у місті або селі на праві особистої власності жилий будинок в один чи два поверхи, а кількістю кімнат не більше п"яти. Загальна гранична норма такої площі у спорудженому бу­динку визначалась у 60 м². Якщо забудовник порушував санітар­но-технічні норми, виконком міг зобов'язати його припинити будів­ництво й знести усе, що було збудовано.

У порядок купівлі-продажу будинків громадян вносилися де­які обмеження, з тим щоб перешкоджати недобросовісним особам використовувати жилий будинок не за прямим призначенням, а для одержання нетрудових доходів.

Жилий будинок, що належав громадянину на праві особистої власності, міг стати об'єктом купівлі-продажу за умов, що внас­лідок договору у покупця чи його дружини та неповнолітніх дітей буде не більше одного будинку, і що від імені цих осіб протягом трьох років не буде продано більше одного будинку

Для цивільно-правового регулювання в УРСР велике значен­ня мала грошова реформа, санкціонована постановою Ради Мініст­рів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р². Реформа скасовувала карткову систему на продовольчі та промислові товари, а також ко­мерційну торгівлю. Натомість уводилися відкрита торгівля, продаж товарів за єдиними державними цінами. Цей порядок удосконалю­вав правове регулювання відносин купівлі-продажу, полегшував організацію державної торгівлі продовольчими та промисловими товарами, забезпечував розвиток цивільного обігу. Однак не слід забувати, що реформа в тій її частині, що змінювала грошову сис­тему, була грабіжницькою. Внаслідок реформи роздрібні ціни були іищені у середньому втричі. Але у тоталітарній державі тільки гак, мабуть, і можна було домогтися зміцнення товарно-грошових здносин.

Проте у 1952 р. в ім'я ідеї «стрибка у комунізм» Сталін в • Економічних проблемах соціалізму в СРСР» поставив завдання переходу до прямого продуктообміну і скасування оплати за товари та послуги, обмеження, а потім і ліквідації товарно-грошових відно-

■ежяюсти Верховного Совета СССР. — 1948. — Мв 36; СП СССР — 1948 — № 16. -

Хрестоматія 8 історії держави і права України. — Т 2 — С 484—488

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки

§ 3. Основні риси права

Трудове право. На початку періоду, що розглядається, з пра­вового регулювання трудових відносин усуваються обмеження, введені у зв'язку з воєнним часом. Вже з 1 липня 1945 р. відновлю­ються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача гро­шової компенсації трудящим за відпустки, які не були використані у війну. Скасовувалися щоденні понаднормові роботи. Держава від­мовилася від трудових мобілізацій та трудової повинності. У 1945— 1952 рр. розвиваються трудові гарантії. Постанова Секретаріату ВЦРПС від 21 липня 1947 р. зобов'язала ФЗМК установити суво­рий контроль за додержанням адміністрацією підприємств і уста­нов чинного законодавства про робочий час, час відпусток, про ро­боту жінок і підлітків; вимагала від ФЗМК більшої обачливості при дачі дозволу на понадурочні роботи, проведення яких допускалося законом; пропонувала обкомам профспілок перевіряти, чи була не­обхідність у проведенні понадурочних робіт, і вживати заходів до усунення причин, які викликали цю необхідність.

Постанова також зобов'язувала фабзавкоми не допускати по­надурочних робіт підлітків, вагітних жінок (з п'ятого місяця вагіт­ності), матерів, які годують дітей, а також осіб, хворих на відкриту форму туберкульозу.

Проте зберігав чинність Указ від 26 липня 1940 р., який не да­вав радянському трудівнику права самостійно змінювати місце ро­боти. Тільки у травні 1949 р. право переходу на іншу роботу за міс­цем проживання із збереженням безперервного трудового стажу було надано вагітним жінкам і матерям, які мають дітей у віці до 1 року¹.

Важливими джерелами робочої сили стали організований на­бір робітників за договорами господарських організацій з колгоспа­ми та колгоспниками і державні трудові резерви. За Указом Верхо­вної Ради СРСР від 19 липня 1947 р. збільшився контингент осіб, які призивалися для навчання у системі державних трудових резервів. З цією метою у порядок призову були внесені такі зміни: 1) зростало число віку молоді чоловічої статі, яка підлягала призо­ву; 2) вперше для навчання у системі державних трудових резервів призивалися жінки.

Як бачимо, це була форма примусового залучення до праці. Не випадково, поряд з терміном «призов» застосовувався однознач­ний термін «мобілізація»².

¹ Ведомости ВС СССР. — 1949. — М 26.

² Щоправда, дехто з авторів, суперечачи самому собі, вважає.залучення до праці че­
рез призов ненасильницькою формою поповнення робочої сили (Катрин В, П.
Украйна в послеаоенньїе годьі — С. 9).

Вік осіб, які призивалися за Указом від 19 липня 1947 р., був вищим віку молоді, яка призивалася до шкіл ФЗУ у війну.

Було ще одне джерело, досить цінне, але короткочасне — осо­би, демобілізовані з лав Радянської Армії у зв'язку з переходом їх до мирної праці. їм при працевлаштуванні надавалося соціальні га­рантії.

Радянські люди і в мирні дні працювали по-фронтовому. Пе­ремога створила атмосферу загального піднесення, великої цілесп­рямованості. Закон передбачав деякі матеріальні та моральні сти­мули до праці. На деяких виробництвах уводився новий вид заохо­чування — виплата додаткової винагороди за вислугу років і бездоганну трудову діяльність. Сумлінна праця та вислуга у важ­ливих галузях промисловості стали підставою для нагородження робітників орденами і медалями.

За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 р. поно­вилося укладання колективних договорів між адміністрацією під­приємств і установ, з одного боку, та ФЗМК — з іншого. Головний зміст цих договорів полягав у взаємних зобов'язаннях сторін щодо виконання планів і поліпшення матеріально-побутових умов пра­цівників, їхнього культурного обслуговування.

Проте тоталітарний режим продовжував застосовувати при­мусову дармову працю ув'язнених у таборах, і чисельність таких в'язнів і таборів зростала.

Колгоспне право. В основу колгоспного права була покладена і, що сільгоспартіль — єдина правильна форма господарства і соціалістичного суспільства. Тому головна увага приділялася правовому регулюванню організації та діяльності цих артілей. Ком-ксна програма відбудови і розвитку сільського господарства у повоєнний період визначила головне завдання колгоспного будівни-а — подальше господарсько-організаційне зміцнення сільсько­господарської артілі, примноження її власності.

Правове регулювання колгоспного будівництва спиралося на неухильне додержання Статуту сільгоспартілі та інших актів, при-Яшггих для його розвитку, зокрема, на постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКІІ(б) від 19 вересня 1946 р. «Про заходи по ліквідації ■орушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах»¹. (Ця яостанова розвивала далі положення постанови РНК СРСР і ЦК ВКЛіп) від 27 травня 1939 р. Вина ж передбачала створення Ради у оравах колгоспів при Раді Міністрів СРСР).

¹СП СССР. — 1946 — № 18. — Ст 149.

3*1

Розділ 5. Держави і право України у перші повоенш роки

§ 3. Основні риси права

Правове регулювання колгоспного будшшщтиа у повоєнні ро­ки велося за такими напрямами: поновлення колгоспного виробниц­тва у тих районах країни, де воно було зруйноване; колективізація у західних землях; удосконалення організації і діяльності колгоспів.

Дата добавления: 2015-05-22