Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Висновок 2 страница. З 1992 р. на території України була введена тимчасова власна валюта — купоно-карпованці




З 1992 р. на території України була введена тимчасова власна валюта — купоно-карпованці. Україну визнали, встановивши а нею в тій чи іншій формі дипломатичні відносини, понад 130 країн світу1.

Однак молода суверенна Українська держава вже з перших місяців свого існування зіткнулася з низкою складних проблем. Розрив господарських зв'язків що раніше існував у межах СРСР, боляче ударив по Україні, оскільки 80 % її торгового обігу припало на Росію. Необхідність платити за енергоносії за світовими цінами призвела, разом з іншими чинниками, до гіперінфляції, різкого зниження рівня життя народу. Гострою проблемою у відносинах з Росією стали питання Криму та Чорноморського флоту. У червні 1992 р. Київ визнав автономний статус Криму.

У процесі розбудови України як демократичної держави ве­лике значення має нідповідне визначення правового статусу особи Головним елементом цього статусу є громадянство. Громадянст-

1 Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 428-520


зо— один з державно-правових інститутів, норми якого закріплю­ють насамперед найважливіші взаємні права й обов'язки Українсь­кої держави і громадянина (правовідносини громадянства). Крім то­го, ці норми регулюють відносини щодо набуття громадянства, виходу з нього і його втрати1.

Основні проблеми громадянства були врегульовані Українсь­кою державою дуже швидко: вже 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Згідно з ним гром.< дянство України одержали: 1) особи, які на момент набрання цим Законом чинності проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, ро­ду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України; 2) особи, які працюють за державним направленням, проходять військову слу­жбу або навчаються за межами України, за умови, що вони наро­дилися чи довели, своє постійне проживання на п території, не пе­ребувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через два роки після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати падинами України; 3) особи, які набули громадянство України відповідно до цього Закону. Встановлювалися такі підстави набуття громадянства України: а) за народженням, б) за походженням, в) через прийняття громадянства України; г) через поновлення у гро­мадянстві України; д) за іншими підставами, передбаченими Зако­ном про громадянство України; є) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України

Законодавство України про громадянство грунтувалося, крім загальних політико-правових засад (повновладдя українського на­роду, демократизм, інтернаціоналізм та ін), на таких специфічних правових засадах: єдиний порядок набуття громадянства України; поєднання «принципу грунту» і «принципу крові», невизнання ав­томатичної втрати громадянства України; єдність громадянства вів сім'ї, невизнання подвійного громадянства; дозвільний иоря-виходу з громадянства, принцип невидачі громадян України и державі; свобода і добровільність вибору громадянства; збереження громадянства України за особами, які проживають за кордоном2.

Важливу роль у визначенні основ правового статусу особи відіграв Закон України «Про національні меншини в Україні», прий-

1 Тодика Ю. М-. Ольго«сі>кий Б. І. Громадянство України -- X. 199 І

2 Мелещенко В Принципи громадянства України // Право України — 1992. —
С 12—14.


І'озділ 9. Розбудова Української держави


§ 1 Утворення української національної державності (}У91-І995 рр.)


 


нятий Верховною Радою 25 червня 1992 р. У ньому проголошувало­ся, що Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної само­свідомості і самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. Цей закон має велике зна­чення для забезпечення міжнаціональної злагоди в нашій державі.

Десятиліттями громадяни України, як і всього СРСР. були об­межені у праві виїзду за кордон. З ліквідацією «залізної завіси» су­веренна Україна вирішила це питання на рівні вимог сучасної світової практики. Так, 21 січня 1994 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України». У ньому проголошувалося, що «громадянин України має арам виїхати а України, крім випадків, передбачених цим Зако­ном, та в'їхати в Україну». При цьому за громадянами України збе­рігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші ціннос­ті, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обме­ження їхніх цивільних, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Зазначений Закон був важливим кроком нашої держави на шляху до відкритого суспільства, входження України у світову спільноту, відбиває її орієнтацію на світові моделі забезпечення прав людини.

Стаття б Закону містить вичерпний перелік підстав для тим­часових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон. Гро­мадянинові України, який вже мас паспорт може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта для виїзду за кордон у разі, якщо: 1)він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємни­цю,— до закінчення встановленого терміну; 2) діють неврегульова-ні аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання — до вико­нання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення обов'язків за­ставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором Украї­ни; 3) проти нього порушено кримінальну справу — до закінчення провадження у справі; 4) він засуджений за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиля­ється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов'язань; 6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості — до з'ясування причин і наслідків по­дання неправдивих відомостей; 7) він підлягає призову на строкову військову службу — до вирішення питання про відстрочку від при­зову; 8) до нього подано цивільний позов до суду — до закінчення


провадження у справі; 9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває* під адміністративним на­глядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Виходячи з демократичних стандартів, Україна закріпила де­мократичних правовий статус іноземців, які в Україні мають ті ж самі права й обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не пе­редбачено Конституцією і законодавчими актами України, міжна­родними договорами України. Згідно з Законом України «Про пра­вовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. іноземцями вважають­ся особи, які належать до громадян іноземних держав і не є громадя­нами України, або особи без громадянства, тобто ті, хто не є грома­дянами будь-якої держави.

В основі правового статусу іноземців, як і статусу громадян України, лежить принцип рівності. Він означає, що іноземці рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Здійснення іно­земцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди націо­нальним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам іі громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Відповідно іноземці мусять поважати й дотримуватися Конституції і законів України, поважати традиції та звичаї народу України.

Водночас законодавство встановлює деякі обмеження щодо іноземців, оскільки вони не можуть бути членами політичних пар­тій України, обиратись і бути обраними до органів державної влади сцевого самоврядування, брати участь у референдумах. Вони звільнені від проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених згідно із законодавством України

Законом чітко регламентується порядок в'їзду в Україну і виїзду іноземців з України. Зокрема, виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо щодо нього провадиться дізнання чи попереднє слідство або розглядається судом кримінальна справа (до закінчен­ня провадження у справі); у випадку засудження за вчинення зло­чину (до відбуття покарання або звільнення від покарання); коли виїзд суперечить інтересам гарантування безпеки України (до при-• ння обставин, які перешкоджають виїзду). Іноземці, які скоїли злочини, адміністративні чи інші правопорушення, несуть відпо­відальність на загальних підставах.

Положення Закону «Про правовий статус іноземців» не за­чіпають установлені законодавством України і міжнародними дого-


 


Розділ У. Роібудчті Українськії і/«,;і.«гави


І. Утворення украпим. юдьмо! державності (1991 — 149а рр.)


 


йорами України привілеїв та імунітетів, які надаються співробітни­кам дипломатичних представництв і працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам.

Після розпаду СРСР на території колишнього Радянсь: Союзу ускладнилися міжнаціональні відносини, з'явились біженці. Тому Україна як демократична держава врегулювала статус цих осіб в Законі України «Про біженців» від 24 грудня 1093 р. У ньому під терміном «біженець» розумівся іноземець, який внаслідок об­грунтованих побоювань переслідувань за ознаками раси, націо­нальності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушеним залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користувати­ся захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Особа, яка набула статусу біженця, мала право на вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною служ­бою переліку населених пункті» і пересування на території країни за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або підприємницьку діяльність; охорону здоров'я та відпо­чинок; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціаль­ного забезпечення; користування житлом, наданим у місці тимчасо­вого прожинання; навчання; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів, недотор­канність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень та ін. Водночас біженець зобов'язаний дотримуватися Конституції та за­конів України, виконувати рішення і розпорядження органів дер­жавної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, вико­нувати законні вимоги державних органів і посадових осіб.

Законом заборонялася висилка або примусове повернення біженця до держави, де ще існують умови, на підставі яких він на­був статусу біженця. Україна співпрацює з іншими державами, міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їх матеріального стану і вдоскона­лення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх постійного проживання1

Становлення України як демократичної держави пов'язане з регулюванням відносин у політико-правовій сфері. Згідно із За­гальною Декларацією прав людини право громадян на об'єднання

1 Тодика Ю. Н.. Ришняк II. Л. Правової} ст. іще» в У край-

нє—X. 1997.

.ЇМ


є невід'ємним правом людини. З цього іі виходить Закон України ■«Про об'єднання громадян», прийнятий Верховною Радою 16 черв­ня 1992 р. Об'єднанням громадян с добровільне громадське форму­вання, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Серед об'єднань громадян закон розрізняє політичні партії і громадські організації Політичною пар­тією є таке об'єднання громадян, яке діс у межах відповідної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку і головною своєю

і по ставить участь у розробленні державної політики, форму­ванні органів державної влади, місцевого самоврядування і пере­дбачає представництво в їх складі. Громадською організацією вва-жасться об'єднання громадян, що створено для задоволення і за­хисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Для того щоб об'єднання громадян діяло законно, воно мас бу­ти легалізованим, тобто офіційно визнаним державою. Легалізація • чнань громадян є обов'язковою і здійснюється через їх реєстра­цію або повідомлення про створення. Політичні партії і міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації в Мініс­терстві юстиції України

Водночас держава не може допустити створення і функціону­
вання на своїй території об'єднань громадян екстремістського типу.
Останні не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єд­
нань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є:
а) насильницька зміна конституційного ладу або територіальної
цілісності України; б) підрив безпеки держави у формі діяльності
на користь іноземних держав; в) пропаганда війни, насильства,
жорстокості, фашизму і неофашизму; г) розпалювання національ­
ної та релігійної ворожнечі; д) створення незаконних воєнізованих
формувань; є) обмеження загальновизнаних прав людини. Заборо­
няється створення та діяльність політичних партій, в яких керівні
органи або структурні підрозділи пребуваї" ежами України,

■кож будь-яких структурних підрозділів політичних партій в органах виконавчої та судової влади. Збройних Силах і Прикордон­них військах, правоохоронних органах, на державних підприємст­вах, в установах та організаціях, державних навчальних закладах. Реалізація громадянами своїх прав великою мірою визнача­ється їх шформоваиістю про процеси, що відбуваються суспільстві. Прано на об'єктивну, своєчасну інформацію є одним з найважли­віших прав людини. В умовах становлення ідеологічного, політич­ного й економічного плюралізму, структур правової держави і гро­мадянського суспільства, ново] правової системи істотно зросла


Розділ 9. Розбудова Української держави


І. Утворення української національної державності (1991 — 1995 рр)


 


роль засобів масової інформації. Держава визначає інформаційну політику в нормативних актах, які регламентують правовий статус засобів масової інформації- В Україні були прийняті закони «Про інформацію» від 2 жовтня 1!)і)2 р. і «Про друковані засоби масової інформації» від 16 листопада 1992 р., які сприяли інформаційному суверенітету республіки, визначили форми міжнародного співро­бітництва нашої держави у сфері інформації Законодавством ви­значені загальні юридичні основи отримання, використання, поши­рення і збереження інформації, закріплено право особи на інфор­мацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, визначено систему інформації, ії джерела, статус учасників інфор­маційних зв'язків. У законах також регламентуються види інфор­мації, порядок доступу до неї, забезпечений її охорони, захисту особи і суспільства від неправдивої інформації.

Інформаційні підносини в Україні будуються на таких прин­ципах, як гарантованість права на інформацію, п відкритість, до­ступність і свобода обміну, об'єктивність, достовірність, законність отримання, використання, поширення і збереження інформації. До основних видів інформації належать статистична, масова, інформа­ція про діяльність державних органів влади і органів місцевого са­моврядування; правова; інформація про особу; інформація довідко­во-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Право на інформацію охороняється законом. Відповідно дер­жава гарантує всім учасникам інформаційних відносин (громадя­нам України, юридичним особам, самій державі) рівні права і мо­жливості доступу до інформації. Законодавством забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних або політичних міркувань. Інформація не може використовуватись для закликів до повалення конституційного ла­ду, порушення територіальної цілісності України, пропаганди вій­ни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини. Забо­роняється розголошення відомостей, що становлять державну або іншу, передбачену законодавством, таємницю. Забезпеченню особи­стих прав громадян України слугує положення про те, що не підля­гають розголошенню відомості щодо лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом

Під друкованими засобами масової інформації закон розуміє періодичні видання і видання, які виходять під постійною назвою з


періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про реєстрацію. Преса видасться українською або іншою мовою. Засоби масової інформації вільні, тому забороняється створення і фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Держава гарантує еко­номічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльнос­ті друкованих засобів інформації. Громадяни, юридичні особи, дер­жавні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакцій друкованих засобів масової інформації опуб­лікування або спростування поширених про них відомостей, які не відповідають дійсності або принижують їхню честь та гідність. Це положення закону спрямоване на забезпечення гарантування честі ■ гідності різних суб'єктів державно-правових відносин.

Ступінь реалізації прав і свобод громадянином значною мірою визначається тим, в якій обстановці вони здійснюються — в нор­мальній чи надзвичайній. Безперечно, може виникнути така ситуа­ція, коли держава вимушена вводити надзвичайний стан. У червні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про надзвичайний стан». Згідно з ним, надзвичайний стан — це передбачений Консти­туцією України особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово припускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб і покладає на них додаткові обов'язки. Такий правовий режим зводиться за умови виникнення стихійного лиха, аварій і катаст­роф, епідемій, епізоотій, які загрожують життю й здоров'ю насе­лення.

Умовою введення надзвичайного стану могли бути й соціальні чинники: масові порушення правопорядку, які супроводжуються насильством над громадянами, що обмежує їхні права і свободи; блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, які загрожують безпеці громадян і порушують нормальну діяльність органів державної влади й управління, місце­вого самоврядування; спроба захоплення держанні»] ВЛАДИ або змі­ни конституційного ладу України насильницьким шляхом; посяган­ня на територіальну цілісність України, яке загрожує зміною її кордонів; необхідність поновлення конституційного правопорядку і:ьності органів держлвної влади. Надзвичайний стан вводиться ки у разі наявності реальної загрози безпеці громадян або конс­титуційному ладу, усунення якої іншими засобами неможливо.

Надзвичайний стан вводиться постановою Верховної Ради України з негайним повідомленням Президента України або ука-


І'о.нііл 9. Розбудова Української держави

зом Президента, який підлягає затвердженню Верховною Радою. На всій території України надзвичайний стан може бути введений на строк не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях Верховна Рада може продовжити дію надзвичайного стану не біль­ше ніж на ЗО діб.

На період надзвичайного стану згідно із законом можуть вживатися такі заходи: установлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування по території, де введено надзвичайний стан; обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; посилення охорони громадського порядку й об'єктів, які за­безпечують життєдіяльність населення і народного господарства; заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонст­рацій, спортивних та інших масових заходів; заборона страйків. Крім цього, можуть вживатися і такі заходи, як введення комен­дантської години, припинення діяльності політичних партій і гро­мадських організацій, перевірка документів, особистий огляд, огляд багажу та ін.

Протягом періоду, що вивчається, в Україні відбувався інтен­сивний процес формування й удосконалення інститутів влади, пра­воохоронних органів, інших атрибутів суверенної держави. Актив­ною і різноманітною була законотворча діяльність Верховної Ради України. За чотири роки з 1990 по 1995 рр. було прийнято 402 зако­ни і 1108 постанов1, хоча, безперечно, вирішити за короткий термін всі питання, які вимагали законодавчого врегулювання, було немо­жливо. При цьому слід мати на увазі, що згідно з Постановою Вер­ховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасо­вої чинності на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», закони колишнього СРСР діяли на території України, в тій частині, в якій вони не суперечили Конституції і законам України

Формування державності безпосередньо пов'язане зі станов­ленням парламентаризму на демократичних засадах. Важливе зна­чення для діяльності українського парламенту мало прийняття Верховною Радою 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народ­ного депутата України». Згідно із Законом народні депутати є пов­новажними та відповідальними представниками українського наро­ду у Верховній Раді України Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функції Верховної Ради України. їхні повноваження починаються з дня відкриття першої

1 Виступ 1. Плюща на заключному пленарному засіданні дев'ятої сесії Верховної Ра­ди // Голос України — 1994. — 11 лют.


§ /. Утвореним української тіцюнальноі державності (1991 — 1995 рр.)

сесії Верховної Ради України і закінчуються в день першої сесії Верховної Ради наступного скликання.

Закон наділив народного депутата України широким колом прав у Верховній Раді та її органах: обирати і бути обраним до ор­ганів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховної Ради або її органами; правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді; ставити питання про визнання законопроекту тер­міновим та про винесення його на загально-народне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції та поправки до проектів законів та ін­ших законодавчих актів, а також пропозиції щодо порядку голосу­вання; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються або за­тверджуються Верховною Радою України та ін.

Спеціальна стаття закону присвячена депутатському запиту. Депутатський запит — це вимога народного депутата України, яка заявляється на сесії Верховної Ради до підконтрольних та підзвіт­них їй органів та посадових осіб, дати офіційне роз'яснення з пи­тань, віднесених до їх компетенції. Орган або посадова особа, до яких звернуто запит, зобов'язані дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у 7-донний або інший термін, установлений Верхов­ною Радою.

Широким був і перелік прав народного депутата у виборчому окрузі та за його межами. Закон установлював обов'язки народного депутата України: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано, виконува­ти їхні доручення, додержуватися Регламенту Верховної Ради України та інших нормативних актів, що визначають порядок дія­льності Верховної Ради та її органів; брати участь у контролі за ви­конанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень її органів; підтримувати тісні зв'язки з виборцями, регулярно інфор­мувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про робо­ту Верховної Ради та її органів, виконання їхніх рішень, а також про реалізацію своєї передвиборної програми (платформи); вивчати громадську думку, потреби і запити населення, у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду та її органи, вносити пропози­ції і вживати інших заходів щодо їх урахування і задоволення; вес­ти регулярний прийом виборців.

мі

Стаття 27 Закону була присвячена недоторканності народного депутата України: «Народний депутат України не може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або під­даний заходам адміністративного стягнення, що накладається в су-

ні т


Розділ 9. Розбудова Ук;мі>ігькоі держави

довому порядку, без згоди Верховної Ради, а в період між сесіями Верховної Ради України — Президії Верховної Ради України за скоєння тяжких злочинів з наступним затвердженням Верховною Радою України. Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування те­лефонних переговорів та застосування інших заходів, що обме­жують свободу депутата. Кримінальну справу щодо народного де­путата України може бути порушено тільки Генеральним прокуро­ром України. Така, справа підлягає розгляду Верховним Судом України».

Прагнення забезпечити оперативне вирішення питань, пов'я­заних із запровадженням ринкової реформи, і зосередити їхнє за­конодавче вирішення в одних руках зумовило розширення повно­важень Кабінету Міністрів України Спочатку, 18 листопада 1992 р., Верховна Рада прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п. 13 ст. 97 Конституції України 1978 р. (повноваження Верховної Ради) в частині здійснення законодав­чого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 74 ст. 114і Конс­титуції України (повноваження Президента). Здійснення цих пов­новажень покладалося на Кабінет Міністрів. Через місяць, ^груд­ня 1992 р., Верховна Рада доповнила Конституцію України 1978 р. статтею 97 і та внесла зміни і доповнення до низки інших статей1 Згідно зі статтею 97і, Верховна Рада може як виняток, двома тре­тинами голосів від загальної кількості народних депутатів може де­легувати Кабінету Міністрів України на визначений термін повно­важення видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повнова­жень Кабінет Міністрів ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем'єр-міністром України переда­ється до Верховної Ради і набуває чинності, якщо протягом десяти днів з дня одержання декрету Верховна Рада не наклала на нього вето. У період здійснення Кабінетом Міністрів делегованих повно­важень Верховна Рада може законом скасувати декрети Кабінету Міністрів або їх окремі положення, якщо вони суперечать Консти­туції України. Того ж, дня Верховна Рада спеціальним законом




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 327; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.056 сек.