Освіта і наука

Але вже вдругій половині XVIII ст. картина починає різко змінюватися. На цей час Україна фактично вже втратила свою державність, була знищена Запорізька Січ, ліквідоване гетьманське правління, заборонена укра­їнська мова. Апогеєм геноциду українського народу став указ цариці Катерини II від 1873 року про закріпачення українських селян, які становили близько 90 % від усього населення країни. Шкільна освіта занепала. Якщо ще на початку XVШ століття майже в кожному селі була початкова школа, то після закріпачення селян їх залишились одиниці. Освіта набуває яскраво вираженого станового характеру. У трикласних повітових училищах та гімназіях мали змогу вчитися ли­ше діти дворян та чиновників. Рівень грамотності серед селян не до­сягав і 30 %, а в Західній Україні ця цифра була ще меншою.

Політика російського царизму, спрямована на ліквідацію автоно­мії України, русифікацію всіх сфер її суспільного життя, призвела до того, що в другій половині XVIII століття Києво-Могилянська акаде­мія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад, а в 1817 році царським указом вона була закрита. На її місці була відкрита Київська духовна академія, яка не успадкувала від сво­єї попередниці ні національних коренів, ні традицій. Діяльність Ки- єво-Могилянської академії як вищого міжнародного навчального закладу (першого в Україні) було відновлено в 1991 році. І лише на початку XIX століття уряд починає займатися питаннями освіти. Настійні вимоги передових українських діячів науки, культури щодо відкриття в Україні вищих навчальних закладів врешті-решт увінча­лися успіхом. У 1805 році був відкритий Харківський університет завдяки старанням і авторитету відомого українського вченого, куль­турного і громадського діяча В. Каразіна, ім’я якого має цей навчаль­ний заклад. З перших днів свого існування університет став центром української освіти та культури. Із його стін вийшло багато таланови­тих діячів української культури, зокрема відомий український пись­менник Григорій Квітка-Основ’яненко, видатний історик Михайло Костомаров, автор першої української граматики Павловський та ін­ші. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський.

У 1834 році був відкритий університет у Києві, ректором якого став відомий український фольклорист М. Максимович. У 1865 році відкрився університет в Одесі, у 1875 році — у Чернівцях.

Розвиток освіти в Україні в XIX ст. спричинив до формування української національної різночинної інтелігенції. Зростає інтерес до природничих, математичних, медичних наук, до національної іс­торії, традицій, культури українського народу.

У 1822 році виходить 4-томна „История Малой России от водво­рения славян в сей стране до уничтожения гетманства» Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського (1788 — 1850), який довгий час був правителем канцелярії Київського військового губернатора, мав доступ до документів державних архівів Москви, Полтави, Черніго­ва, які й використав при написанні своєї фундаментальної праці. Ви­ходить з друку праця „Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России» Миколи Івановича Костомарова, а в подальшому його „Исторические монографии» в 16-ти томах і „Русская история в жизнеописаниях ее главньїх деятелей» в 6-ти томах. Микола Косто­маров — визначний історик, письменник, фольклорист, публіцист, педагог. Закінчив Харківський університет, був засновником Кири- ло-Мефодіївського братства і його головним ідеологом. Під його ідейним керівництвом був вироблений „Статут Слов’янського това­риства св. Кирила і Мефодія», відозви „До братів-українців», „До братів-поляків», програма братства „Книга буття українського наро­ду» тощо. Був палким патріотом України, відстоював самостійність української нації.

Серед талановитих українських наукових діячів того часу постає ім’я професора Київського університету Володимира Антоновича (1834-1908), який зробив неоціненний внесок в українську етногра­фію, археологію, фольклористику і виховав широку плеяду україно- знавців, які розвинули і продовжили його справу (М. Грушевський, Д. Багалій, П. Голубовський та ін.). Він видав 8 томів „Архива Юго-За- Паднрй России», де показав історію правобережної України XVI-

XVIII ст., видав „Дневник Станислава Освецима (1643-1651)» та ін.

3.Книгодрукування та література.

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

У 1783 р. був виданий закон про відкриття «вольних типографій», який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А.І. Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі друкарень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, - в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на. сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпропетровську) і інших.

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на території України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставропігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.
Техніка друкарського виробництва в XVI-XVIII ст.ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев′яних деталей в друкарських верстатах залізними.

Протягом першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої I. Котляревським. Розпочинаються наукові дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. У 1818 р. з’явилася перша друкована граматика української мови — «Граматика малорусского наречия»

0. Павловського. важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного I. Войцеховичем. характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивнопобутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст

1. Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих байкарів П. ГулакаАртемівського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. КвіткиОснов’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, сталисвоєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростаннюбажання відстоювати свої права.

Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм українського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У надрукованому трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність української мови, доводив, що її початки сягають часів Київської Русі.

На початку 30х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократичнопросвітницьке й літературне угруповання «Руська Трійця». Його засновники — Я. Головацький, I.Вагилевич, М. Шакевич — були студентами Львівського університету, вихованцями грекокатолицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова». Власті, вважаючидіяльність «Руської Трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до відповідальності. Незабаром це об’єднання розпалося.

Слід відзначити, що у порівнянні із Наддніпрянщиною здобутки національного відродження в західноукраїнських землях були значно скромніші, зокрема, тут так і не вирішилося питання запровадження літературної української мови.

Розглядаючи політичне життя цього періоду, студенти повинні мати на увазі, що одним із перших таємних політизованих рухів було масонство (масонські ложі діяли у Полтаві, Києві, Житомирі та ін. містах). Також на терені України діяли декабристські організації. Водночас у Правобережній Україні і в Одесі виникли польські таємні організації, які готували збройне повстання. Але і виступ декабристів у 1825 p., i польське повстання

1830—1831 pp. не знайшли підтримки селянства, яке вважало ці рухи поміщицькими.

Наприкінці 1845 p. y Києві виникла перша українська політична організація — «КирилоМефодіївське товариство», активними членами якого стали М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко. Політична програма товариства формулювалася у двох документах — «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У цих програмних документах вперше чітко були сформульовані політичні вимоги — ліквідація кріпосного права, повалення самодержавства, скасування станів, національне визволення слов’янських народів й об’єднання їх у республіканськуфедерацію на засадах рівноправності й суверенності, поширення освіти серед народу.

Практична діяльність кириломефодіївців була досить багатогранною: вони поширювали радикальні програмні документи,революційні твори Шевченка, проповідували ідеї товариства в університеті, військових училищах та інших учбових закладах, займалися науковою працею і поширенням освіти серед народу. У 1847 р. товариство припинило свою діяльність після доносу провокатора.

Поява та діяльність КирилоМефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.

Дата добавления: 2015-05-22