Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розвиток освіти, школи й педагогічної думки в Україні у 50 – 90-ті роки ХХ століття 2 страница




Яку ж роботу проводили вчителі Павлиської школи щодо пробудження пізнавального інтересу у підлітків? Насамперед це були бесіди з учителями щодо психології уроку, аналіз спостережень за навчальною діяльністю та поведінкою учнів, обговорення індивідуальних особливостей та процесів мислення підлітків. Вчителі доходили висновку, що стійкий інтерес ґрунтується на самій суті мислення, пробуджується тоді, коли матеріал уроку містить певні «порції» відомого й нового. Розкриття внутрішніх глибинних зв’язків між відомим і невідомим є одним із секретів пробудження інтересу. Важливою умовою пробудження спе­цифічного підліткового інтересу до знань вважалось формування по­чуття особистої участі у цьому процесі, переживання радості відкриття.

У книзі «Народження громадянина» В.О. Сухомлинський наводив приклади збудження пізнавального інтересу підлітків на уроках фізики, історії, хімії природознавства, математики, мови, біології. «В пробудженні інтересу до свого предмета, – пише він, – кожен викладач бачив творче змагання. Ми переконалися, що перша іскра зацікавленості тим чи іншим предметом виражається в тому, що людина дізнається більше, ніж вимагає програма, і прагне знати ще більше». На його думку, урок повинен викликати позитивні емоційні почуття, тобто почуття задоволення роботою, здорове почуття втоми від напруженої праці над засвоєнням матеріалу.

Щороку в Павлиській школі аналізували понад 400 уро­ків учителів, причому особлива увага зверталася на те, наскільки активним був на уроці процес засвоєння, наскільки вчитель зацікавив учнів: „ про справжні знання можна говорити лише тоді, коли вони, стаючи фактором духовного життя, захоплюють думку, пробуджують інтереси і прагнення» – стверджував Василь Олександрович. І далі: «Потяг до знань, прагнення до пізнання істини, як відомо, має своїм першоджерелом захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій».

Будь-яка діяльність, у тому числі й пізнавальна, здійснюється усвідомлено і більш ефективно, якщо вона не лише підпорядкована визначеній меті, а й самоаналізується. Тим більш необхідний самоаналіз діяльності, яка буде повторюватися на іншому змісті й на іншому рівні, якою і є навчальне пізнання. Саме воно збуджує дітей до пошуку, а не сприймання готових знань від учителя. Стосовно означеного, В.О.Сухомлинський наголошував, що „нагромадження знань, розширення обсягу знань учитель має розглядати не як кінцеву мету навчання, а лише як один із засобів розвитку пізнавальних і творчих сил і гнучкої, допитливої думки”. Отже, учителю необхідно зрозуміти серцем, що дитині посильно, доступно і цікаво, а що - навпаки. Таким чином, у творах павлиського мислителя відбулась переорієнтація поглядів на сутність навчального процесу, мета якого – розвиток дитини як суб’єкта навчальної діяльності.

Для Василя Олександровича розумове виховання – це не тільки розвиток інтелекту, але й активне духовно-емоційне і моральне життя: «Жива, допитлива, творча думка формується у вихованця тоді, коли відносно знань він займає особисту життєву позицію». Морально свідома людина насамперед відповідає за все або мусить відповідати за все перед самою собою, перед власним сумлінням.

Педагогічні твори В.Сухомлинського, пройняті моральними заповідями, принципами, нормами поведінки. У своїй роботі „Павлиська середня школа” він сформулював п’ять моральних заповідей:

1. Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки, запитуючи себе: чи не робиш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре.

2. Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром.

3. Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити. Народ вчить: хто не працює, той не їсть. Назавжди запам’ятай цю заповідь. Нероба, дармоїд – це трутень, що пожирає мед працьовитих бджіл. Навчання – твоя перша праця, йдучи до школи, ти йдеш на роботу.

4. Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і беззахисним. Допомагай товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька – вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чис­тою душею.

5. Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості. Будь непримиренним до того, хто прагне Жити за рахунок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство.

У школі В.О. Сухомлинського була створена хрестоматія моральних цінностей. Велику увагу педагог приділяв вихованню в дитини культури бажань, почуття відповідальності за власні бажання. „Культура бажань – зворотний бік повинності”. На думку Василя Олександровича, потрібно, виховуючи високоморальні бажання, утримувати дитину від ганебних та низьких почуттів. Учні повинні усвідомлювати, що лише думка про недопустиме і прагнення до його здійснення можуть скалічити не лише власну долю, а й долю близьких людей. Умілий педагог, впливаючи на свідомість маленької дитини, спонукає її бути хорошою. Саме це, на думку вченого-практика, і є джерелом обов’язку. „У свідомості дітей ми утверджуємо думку й особисте переконання в тому, що людина повинна, що без повинності життя перетворилося б у хаос, неможливим були б ні праця, ні відпочинок, ні відчуття того, що я під захистом колективу, суспільства”.

Школа бажань – важливий фактор формування відповідальної поведінки людини. Вона сама повинна вирішувати, про які бажання можна говорити, а які тримати у собі. Дитина повинна бути вимогливою і розбірливою у почуттях, усвідомлювати, що її бажання, думки, вчинки можуть принести шкоду іншому. У Павлиській школі старшокласників вчили, що „моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє – за своїх дітей”.

Спосіб задоволення учнями своїх потреб В. О. Сухомлинський вважав найважливішим показником їхнього ставлення до людей, колективу, суспільства. Для цього діти якомога більше залучалися до таких видів діяльності, коли вони із внутрішніх спонукань до морального вдосконалення не лише намагались допомогти людям, але й діяли за законами добра й краси. «Тільки людина, яка вміє по-людському бажати, розуміє і почуває, що таке важко, що дозволено і що не дозволено», – писав В. О. Сухомлинський (13). Причому головне завдання, на його погляд, полягає в тому, щоб індивід як в особистих, так і в колективних зв’язках керувався насамперед лише добрими намірами. Радість іншої людини повинна також стати радістю школяра, а горе, тривога і страждання інших розділялося ним. Адже поділене горе – це лише півгоря, а поділена радість – подвійна.

Увести дитину в складний світ людських відносин – одне з важливих завдань виховання. Вчити дітей відчувати, зауважував В.О.Сухомлинський, – це найскладніше у вихованні. Неодноразово він наголошував, що саме в ранньому віці дитина повинна пройти емоційну школу, школу добрих почуттів, у неї має виробитись емоційне ставлення до дійсності. У багатьох своїх працях він слушно наголошував на визначальній ролі культури почуттів, бажань, потреб у формуванні особистості. «Розвинені почуття, висока емоційна культура – це, образно кажучи, абсолютний музичний слух моральної вихованості». Василь Олександрович вважав емоційну культуру осереддям людяності. Розквіт духовних потреб особистості не можливий без високої емоційної культури. Посилення в людині емоційної основи слід пов’язувати з культивуванням у неї гуманного ставлення до людей.

За довгі роки роботи у Павлиській школі В. О. Сухомлинський створив власну систему виховання культури почуттів дітей у колективі. Серед її основних компонентів у роботі вчителя можна виділити такі: навчання дитини відчувати іншу людину серцем, зміцнення «пам’яті серця», розкриття щедрості, виховання радості спільної діяльності, посилення почуття обов’язку та подяки, прищеплення бажання залишити у чомусь частинку себе, закладати духовну готовність любити людей, плекати прагнення бути красивим у всьому тощо.

Однією з конкретних умов утвердження у вихованців органічної потреби творити добро і радість для інших людей виступає послідовно пробуджене у школярів почуття обов’язку. Досить часто вчений проводив бесіди з дітьми про смисл обов’язку (ставлення до навчання, товаришів, дому тощо), наводив переконливі життєві приклади, які збуджують почуття школярів, викликають прагнення наслідувати. Він намагався абстрактне для дитини слово «обов’язок» зробити зрозумілішим, надаючи йому емоційності. Поняття «повинність», за В.О. Сухомлинським, це емоційне розуміння своєї корисності, прагнення добра, непримиренність до зла і головне – звичка, норма поведінки, а не просто ба­жання, миттєва примха. В усвідомленні власного обов’язку педагог вбачав тісний зв’язок етики й етичної практики. Він зазначає, що ідея обов’язку ввійде в душу дитини і стане її ідеалом лише тоді, коли вона визначатиме його стиль мислення, праці, людських стосунків, служіння суспільству, а ідея добра стане мірилом його вчинків.

Василь Олександрович був переконаний, що кожний неодмінно повинен виконувати свій обов’язок. І в жодному разі не можна вважати проявом героїзму те, що є простим виконанням обов’язку як професійного, так і особистого. В.О.Сухомлинський з почуттям обов’язку тісно пов’язував почуття доброзичливості й вдячності. Турбота, людське тепло, чуйність потребують уваги, вміння бути вдячним. Поведінка кожного має відповідати високому званню Людини. Навчити дітей говорити ввічливі слова не так уже й важко. Значно важче добитися, щоб ці слова ввійшли в життя вихованців як органічна потреба у повсякденному спілкуванні з людьми. Культуру почуттів В.ОСухомлинський розглядав як цілий спектр настроїв, переживань, що народжуються у взаєминах людей. Це своєрідний сплав емоційних станів, що виявляються у всі діяльності школяра.

Вищою потребою педагог вважав «потребу людини в людині» Важливою необхідністю для кожного школяра повинна стати його потреба в іншій людині. Любов до людей – моральна серцевина учня. Якщо дитина змалку не відчуває потреби дружити з кимсь, поділяти з ним радощі й прикрощі, в неї не можна виховати почуття любові до всього живого. В.О.Сухомлинський намагався так відточити у своїх учнів чутливість, щоб вони бачили почуття переживання радості й горя в очах інших людей, з якими спілкуються. Якщо учневі однаково, що на серці його однолітка, матері, батька, якщо дитина не вміє бачити в очах інших, що у них на душі, – вона ніколи не стане справжньою людиною.

За В.О. Сухомлинським, культури почуттів слід навчати, вдаючись до життєвих колізій, прикладів з мистецтва, застосовуючи могутню силу слова, звертаючись до невичерпних джерел народної мудрості (легенд, казок, прислів’їв та приказок, пісень), реальних життєвих ситуацій. З цією метою він сам створив великі цикли оповідань, казок для дітей. Цінність творів В.О.Сухомлинського в тому, що в них дається змога юному читачеві замислитись, шукати відповіді на питання, що таке добро і зло, вони вчать давати правильну оцінку, робити потрібні висновки про людей та їхні взаємини. Ознайомлення з такими творами викликало у вихованців співпереживання за біль іншої людини, почуття відповідальності за горе чи щастя дитини, сприяло формуванню найкращих людських якостей (доброти, милосердя, чуйності, турботи, поваги до людей тощо).

Велику увагу педагог приділяв вихованню почуття поваги та обов’язку перед героями, які захищали Батьківщину й боролися за можливість наступних поколінь жити під безхмарним небом. „Виховання обов’язку перед героями... – найважливіша умова запобігання байдужості до суспільних інтересів неповаги до праці, споживацьких настроїв окремих молодих людей” – писав Василь Олександрович (10). На честь матерів, чиї діти полягли в боях за Батьківщину, у Павлиській школі був закладен Сад Матері. За поглядами В.О.Сухомлинського, учень повинен усвідомлювати себе справжнім громадянином своєї держави, глибоко розуміти події сучасності, бачити і розрізняти добре і погане. Адже „громадянськість – це моральна відповідальність за все що робиться на рідній землі...”, а уроки громадянського піклування вчать дбати про інтереси свого народу.

Трудове виховання у педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського розглядається як комплексна, багатоаспектна проблема, що має різнопланові зв’язки з іншими завданнями і складовими навчально-виховного процесу. Найважливішими аспектами цієї проблеми є праця як засіб всебічного і гармонійного розвитку особистості, як основа виховання громадянськості, умова її розумового, морального, фізичного та естетичного становлення, як джерело формування колективістської спрямованості особистості. «Праця лише тоді стає виховуючою силою, – підкреслював В. О. Сухомлинський, – коли вона збагачує інтелектуальне життя, наповнює багатогранним змістом розумові, творчі інтереси, одухотворяє моральну цілісність і звеличує естетичну красу особистості і колективу».

В. О. Сухомлинський був глибоко переконаний, що праця може увійти в духовне життя дітей лише тоді, коли вони, починаючи з 1-го класу, включаються у доступну трудову діяльність. У Павлиській школі було розроблено цілу галузь трудового виховання, що забезпечувала наступність змісту діяльності, сприяла розвитку, поглибленню і застосуванню умінь і навичок у старших класах. Так, першокласники відбирали найкращі сорти пшениці, соняшнику, цук­рових буряків, кукурудзи. Учні 2 класу вирощували гібридне насіння. У 10-12-річному віці всі діти вміли обробляти земельні ділянки, готувати їх до посівів, заготовляти добрива, вносили їх у грунт. У 14-15 років усі хлопці і дівчата вміли користуватися механізмами під час збирання врожаю.

Завдяки такій наступності у вихованні учні під час вступу в ранню юність мали широке коло різноманітних трудових умінь і навичок. Чим старша дитина, тим глибші у неї знання, тим важливішим є використання у праці дедалі складніших механізмів. У Павлиській школі було понад 50 двигунів внутрішнього згорання, які діти могли розбирати, ремонтувати, чистити, підключати до різних верстатів. Тут же вони мали можливість займатися авіамоделізмом, радіосправою, фотосправою, електротехнікою, автоматикою та електронікою. Чим складніші технічні засоби і технічні процеси покладені в основу праці, підкреслював Василь Олександрович, тим більше можливостей для розкриття задатків і здібностей особистості, для виховання її в дусі високої культури.

Одну з основних передумов психологічної підготовки уч­нів до самостійного життя педагог бачив у тому, щоб фізич­ну працю на полі або на фермі вихованці не сприймали лише як застосування фізичних зусиль. Він радив добиватися та­кого співвідношення роботи рук і думки, за якого фізична праця приваблювала б учнів як сфера духовного зростання, удосконалення. Ось тому Василь Олександрович наполягав на забезпеченні єдності фізичних зусиль та інтелекту в праці. Майстерність у праці неможлива без дослідження, вивчення закономірностей природи, технології, використання даних науки. «Ми прагнемо до того, – наголошував учений, – щоб будь-яка справа, пов’язана з рослинництвом, тваринництвом, мала в своїй основі творчий задум, здійснення якого стимулювало б інтелектуальні сили дитини: змушувало її думати, спостерігати, вивчати явища природи».

За поглядами В.О. Сухомлинського, організовуючи трудову діяльність дітей, потрібно мати на увазі як навчальну, так і виховну мету, для досягнення якої необхідно дотримуватись таких вимог: праця має зацікавити дитину, бути не лише фізичною, а й розумовою; викликати потребу застосування знань; результати праці повинні бути наочними і зримими й мати суспільне значення. Як бачимо, прагнення з’єднати доцільно організовану працю з виховною роботою школи – найхарактерніша риса спадщини В. О. Сухомлинського. В її основі – установка на комплексне розв’язання навчально-виховних завдань у процесі організації праці дітей. Дуже важливо, щоб і кінцевою метою було не лише пізнання світу, а й створення матеріальних цінностей – «дізнатися і створити», «пізнати закономірності природи і зробити хоча б маленький куточок землі багатшим, красивішим».

Справжнього трудівника може виховати лише праця, пов’язана зі створенням всенародного багатства. До яких би видів діяльності не виявлялася в учня схильність, він у шкільні роки обов’язково повинен брати участь у продук­тивній праці. У ході продуктивної праці й оволодіння масовою робітничою спеціальністю вихованці вливаються у трудові колективи. Вони живуть не лише інтересами школи, а й повноцінним життям трудового колективу, намагаються внести свою частку у загальну справу, наслідують, запозичають досвід робітників, їх ставлення один до одного, до спільної справи. Василь Олександрович закликав до того, щоб діяльність дітей була якомога більше спільною з продуктивною працею дорослих щодо суспільного значення і технології трудових процесів. Чим більше дитяча праця схожа на працю дорослих, тим більший її виховний вплив.

У праці учнів В. О. Сухомлинський бачив засіб зв’язку дитячого колективу з суспільством і тому вважав за необхідне включати дітей у систему суспільних стосунків – або виробничих, економічних чи міжособистісних. Виховну цінність таких стосунків він вбачав „ у втіленні громадських ідей у конкретній праці, де вони виявляються у відносинах відповідальності і де вона перед колективом зливається з відповідальністю перед суспільством, адже той, хто вміє відповідати за важливу справу перед суспільством, уміє виховувати почуття відповідальності і в інших людей», – наголошував педагог.

Враховуючи, що різні види праці мають різну силу виховного впливу, по-різному впливають на особистість учня, В. О. Сухомлинський здійснював педагогічний аналіз видів праці стосовно її виховної ролі. «В одних випадках праці, – підкреслював він, – яскраво виявлена суспільна спрямованість, в інших цей бік мало зрозумілий дитині. Закладаючи полезахисну лісосмугу або діброву і доглядаючи її кілька років, або щодня підмітаючи підлогу в класі і витираючи пил з парт, учні в обох випадках виконують суспільно необхідну працю, яка має велике виховне значення. Але якщо в першому випадку учень бере безпосередню участь у створенні матеріально-технічної бази суспільства, то в другому випадку праця не виходить за межі самообслуговування».

Василь Олександрович був глибоко переконаний в існуанні видів праці, що сприяють розвитку фізичних і духовних сил дитини або, навпаки, негативно впливають на дитину. За поглядами педагога, затримують розвиток учня усі види непосильної складної праці, одноманітної, монотонної, не сповненої інтелектуальним змістом, в якій відсутня особиста і суспільна потреба, або праця за примусом. Включенням учнів у творчу діяльність можна добитися гармонійного всебічного розвитку, освіченості, духовного багатства, моральної чистоти, а також того, щоб праця в роки дитинства, отроцтва і ранньої юності стала звичкою і потребою.

У книзі «Павлиська середня школа» автор розкриває при­нципи, які забезпечують таку єдність. Провідними серед них є: єдність трудового виховання і загального розвитку; розкриття, виявлення, розвиток індивідуальності у праці; висока моральність в праці, її суспільно корисна спрямованість; раннє залучення до продуктивної праці; різноманітність видів праці; постійність, безперервність, наступність змісту трудової діяльності, посильність трудової діяльності; загальний характер продуктивної праці.

За В.О.Сухомлинським, трудова діяльність має істотні резерви естетико-виховного впливу. Але ці резерви можливі лише за певних педагогічних умов, серед яких учений називав підготовку учнів до сприймання праці як процесу творення краси. Адже «краса облагороджує тільки тоді, коли людина працює, створюючи хліб для життя й красу для того, щоб не було життя тільки заради хліба.

Естетична освіта покликана збагатити уявлення учнівської молоді про красу людини, розкрити потенціал її фізичних, психічних, духовних і творчих сил. За В.О.Сухомлинським, саме тому особливої актуальності в педагогічній теорії і шкільній практиці набуває питання формування в молоді естетичного ставлення до найважливіших проявів людського в людині.

Одним з таких проявів є фізична краса. Завдяки засобам естетичної освіти вчителі досягають значних результатів у фізичному розвитку дітей. Учні привчаються розуміти фізичні вправи та заняття окремими видами спорту як необхідну передумову гармонізації своїх фізичних сил, підготовки до активного способу життя. У своїх педагогічних розвідках В.О.Сухомлинський підкреслював: «Естетичне виховання тісно пов’язане з фізичним вихованням. Ми прагнемо утвердити уявлення про гармонійно розвинуте тіло, про красу в праці, в русі, в подоланні труднощів».

Актуальна проблема естетичної освіти – формування в учнів уявлень про психічну культуру людини. Адже краса, як писав В. О. Сухомлинський, – це могутнє джерело духовності людини. За думкою павлиського мислителя, такі психічні прояви, як сприймання, мислення, уява тощо важливо розглядати за допомогою творів літератури і мистецтва. Він вважав, що на конкретних прикладах шкільного життя можна бачити, що «сприймання, осмислення краси – це основа, стрижень естетичного виховання, серцевина тієї естетичної культури, без якої почуття залишаються глухими до всього прекрасного». Щоб осягнути красу навколишньої дійсності й мистецтва, треба виявляти інтелектуальну й творчу активність, самостійно сприймати її, оцінювати як зовнішні, так і внутрішні прояви естетичного. Акцентуючи на цьому увагу, В.О.Сухомлинський наголошував, що «естетичне сприймання творів літератури, музики, образотвор­чого мистецтва також потребує активної діяльності. Ця діяльність полягає в естетичній оцінці, в глибокому переживанні тих якостей, що їх має предмет сприймання сам по собі».

Пріоритетним у роботі школи педагог вважав також питання щодо прилучення молоді до естетики навколишнього середовища. Цей напрям у системі естетичної освіти має сприяти вихованню в учнів дбайливого ставлення до природного, предметного, соціального та художнього середовища. Досвід Павлиської школи показує, що естетичне ставлення до природи виховує витонченість почуттів, допомагає відчути красу. Тому «вже в роки дитинства кожен має вчитися відкривати красу природи, щоб духовне життя дитини і природа немовби поєднувались інтелектуальними, емоційними, естетичними, творчими нитками. Важливо, щоб джерелом думки й почуттів було пізнання явищ природи, її краси».

Не менш значущим у формуванні естетичної свідомості учнів є предметне середовище, його емоційне забарвлення і краса. В.О.Сухомлинський наголо­шував: «Естетична цінність речей, які оточують нас, не збігається з їх ціною, вираженою у вартості. Ми добиваємося того, щоб усе, що оточує дітей, було для них з естетичного боку неоціненним, тобто щоб у все було вкладено велику працю, піклування, хвилюючі почуття. Естетичне сприймання довкілля – справа глибоко суб’єктивна, яка залежить від активної діяльності, спрямованої на естетичне освоєння дійсності».

За поглядами Василя Олександровича, школа як центр естетичної освіти повинна орієнтуватися на активне використання естетичних можливостей соціального оточення. Щоденне спілкування вікових груп між вчителями й учнями істотно впливає на свідомість школярів, культуру їхніх почуттів і поглядів. З цього приводу В. О. Сухомлинський зазначав: «Від того, як вихователь зуміє навчити своїх вихованців відчувати серцем внутрішній світ іншої людини, залежить духовна краса людини, яку ми повинні створити з живої мислячої і переживаючої істоти, яка ще не стала людиною в повному розумінні цього поняття».

Виключне місце в системі естетичної освіти Павлиської школи займало художнє середовище, в якому провідну роль грало слово. «Пізнання краси слова, – підкреслював В. О. Сухомлинськмй, – перший і найважливіший крок у світ прекрасного. Слово – могутній засіб відточування, виховання витончених почуттів». Вчителі школи дійшли висновку, що література повинна вивчатися не задля оцінки, а щоб увійти в духовний світ кожного юнака і дівчини на все життя як щоденне спілкування з красою. У своїх педагогічних роздумах В. О. Сухомлинський на­голошував: «Кожна людина освоює і красу природи, і музичну мелодію, і слово. І це освоєння залежить від її активної діяльності, під якою ми розуміємо працю і творення, думку і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють красу. Чим більше в природі предметів, олюднених емоційним сприйманням, пережитих як краса навколишнього світу, тим більше краси бачить людина навколо себе, тим більше хви­лює, зворушує її краса – і створена іншими людьми, і первозданна, нерукотворна».

Освоєння художніх цінностей вимагає від особистості відповідної активності зусиль. Педагогічний досвід Павлиської школи переконує, що «справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина осягає прекрасне для себе, для повноти свого духовного життя, живе в світі мистецтва, прагне прилучитися до прекрасного». Системний підхід до організації естетичної освіти передбачає залучення учнівської молоді до активних форм взаємодії з естетичними цінностями навколишньої дійсності й мистецтва. Звертаючи на це увагу, В. О. Сухомлинський підкреслював, що «краса облагороджує людину лише тоді, коли вона працює, створюючи красу». При цьому педагог зауважував, що «вплив прекрасного на духовний світ людини залежить від характеру її діяльності, від того, як високе, благородне включається в її діяльність, творчість».

Естетична свідомість формується як активна форма встановлення духовно-практичного зв’язку з навколишньою дійсністю. Тому особливого значення набуває організація естетичної діяльності учнів. Школа радості – це школа, в якій основні види діяльності пов’язані з почуттям прекрасного.

Особливого значення у формуванні естетичної культури особистості В.О.Сухомлинський надавав музиці. Він підкреслював, що музика, мелодія, краса музичних звуків є важливим засобом не тільки естетичного виховання, а й морального та розумового, джерелом благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людині красу навколишнього світу, високих морально-етичних відносин праці. Завдяки музиці в дитині пробуджується думка про величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самій собі. Музика – це могутній засіб самовиховання. Для В. О. Сухомлинського мова музики асоціювалась з «мовою почуттів». На його думку, якщо у звуках дитина відчуває багатогранні відтінки людських емоцій, вона підніметься на таку сходинку культури, якої не можна досягнути жодним іншим шляхом. Відчуття краси музичної мелодії відкриває перед дитиною особисту красу.

На уроках і вечорах, які проводилися в Павлиській школі, діти з великим інтересом, затамувавши подих, слухали записані на магнітофонну стрічку народні веснянки, колядки, щедрівки, обрядові пісні, думи, історичні пісні, народні пісні про рідний край, природу. Перед ними розкривалося невичерпне джерело музики, яке спонукало їх до подальшого пізнання себе й навколишнього світу. Сам Василь Олександрович умів грати на сопілці і навчав цього дітей. Вони виготовляли сопілки з бузини, шліфували їх, прорізували дірочки і вчилися грати українські пісні і танці.

В.О.Сухомлинський не раз підкреслював унікальність та незамінність музики як виховного засобу, який має надати емоційного й естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї.

Таким чином, розглядаючи проблему підготовки учнівської молоді до активної діяльності в суспільному виробництві як багатоаспектну проблему, в якій виявляється єдність морального, розумового, трудового й естетичного виховання, В. О. Сухомлинський дає науково обгрунтовані, глибоко вмотивовані, перевірені власним досвідом відповіді щодо шляхів досягнення такої єдності в навчально-виховній ро­боті школи й сім’ї.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 811; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.043 сек.