ПРОГРАМА 3 страница

Службу “по отечеству” несли бояри і дворяни. У Російській державі діяла формула: думна служба – “по отечеству”, ратна – “по землі”, земельний наділ – “по службі”, чини – “по отечеству” і “по службі”. Подарувати можна було землю чи чин-звання. “Отечество” одержували в спадщину, це поняття відбивало соціальний статус і мало вирішальне значення при місницьких рахунках.

Чини-звання в Російській централізованій державі

Передісторією традиційного російського титулування була практика пожалувань звань, спочатку пов’язаних з виконанням конкретних обов’язків. Початок цієї традиції можна знайти в ранньофеодальної Русі. У Київській Русі починає еволюціонувати титул князь. Крім великого, з’являються удільні князі, що відрізняються ступенем суверенітету. У 14 ст. з’являються чини-звання, з яких у 17 ст. утворилися назви придворних чинів-посад допетровського періоду (сокольничий, чашничий, окольничий тощо).

Скарбник – у нього зберігалася наявна грошова скарбниця, усякий золотий і срібний посуд, державні листи. Він мав право засідати у Думі разом з боярами.

Конюший – придворний чин у російській державі 15-17 ст. Веде своє походження від князівського тіуна – конюшого 11-12 ст. З кінця 15 ст. конюші очолювали Таємний приказ. У 16 ст. конюший активно брав участь у дипломатичній і військовій діяльності. Останнім конюшим був Борис Годунов.

Кравчий – придворний чин, згадується з 1514 р. Спостерігав за усім, що до государева столу відносилося, також відповідав за охорону життя государя. Під час парадних обідів стояв у столу государя. Чин був прирівняний до окольничого, під час відсутності дворецького його обов'язки виконував кравчий.

Окольничий – придворний чин і посада в Російській державі 13-початку 18 ст. Первісними функціями окольничих було, організація подорожей князя й участь у прийомі і переговорах з іноземними послами. Уперше згадується в 1284 р. У 14-15 ст. окольничий входив до складу думи великих князів, був другим за значенням (після боярина) думним чином. Окольничі призначалися керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь в організації придворних церемоній. У 17 ст. поряд зі званням ближнього боярина з ’ являється звання ближнього (кімнатного) окольничого.

Печатник – найдавніший чин великокнязівського двору, був хоронителем государевої печатки, завжди супроводжував государя. З 17 ст. на посаді печатника були винятково дяки, а із середини 17 ст. ця посада зливається з посадою думного дяка, який очолював посольський і печатний прикази.

Подячий – нижчий чин приказової адміністрації 16-початку 18 ст. Під керівництвом дяків подячі виконували основну діловодну роботу в центральних і місцевих установах державної влади.

Постільнічий – у Росії 15-17 ст. посадова особа Государева двору. Відав государевою постіллю, постільною скарбницею, майстерною палатою, керуванням слобод, що виготовляли полотна і полотнини на государевий побут. Зберігав печатку «для швидких таємних державних справ», часто відав особистою канцелярією государя. Постельнічі входили до числа наближених радників государя і впливали на його діяльність.

Стольник – палацевий, потім придворний чин. Відомий з 1228 р. Обов ’ язки стольника були дуже різноманітні, у придворному побуті займав II місце. Стольників призначали на воєводські, посольські, приказові та інші посади. У 17 ст. особливо наближені до царя були ближні (кімнатні) стольники.

Стряпчий – у централізованій державі це був царський чиновник при Хлібному та Таємному дворах. Другий за значенням чин придворної ієрархії. Посада була ліквідована Петром І, відновлена судовою реформою 1775 р. у іншому значенні. Стряпчим став називатися помічник прокурора по кримінальних справах.

Чини-звання поділялися на думні, приказові і придворні. Деякі автори в окрему групу виділяють чини московських дворян, інші відносять їх до розряду придворних, тому що придворні посади розподілялися серед бояр і дворян московського списку. Два вищих чини – боярина й окольничого – у 17 ст. здобувають винятково характер почесних звань, що дають право на заміну вищих чинів. Третім чином-званням був чин думного дворянина – спочатку посада члена Боярської Думи. Це думні чини-звання.

Крім них існувала ієрархія приказових і придворних чинів-звань, що теж утворилися від найменувань посад. Від них варто відрізняти придворні чині, що залишилися посадами: кравчого, постільнічого, скарбника, конюшого тощо. Два ряди чинів-звань приказової і придворної служби замикалися нагорі тими самими почесними думними званнями. Чини стольників і стряпчих давалися обраним московським дворянам, які потім могли стати окольничими та боярами. Городові діти боярські цих чинів досягали рідко, а для більшості дяків вищим чином, що вони могли досягти, був чин думного дяка. В часи Івана Грозного з'являється жалуваний недворянський титул іменитої людини. Він був даний одному зі Строганових, що лікував царського улюбленця Бориса Годунова. При Олексії Михайловичі титул прийняв весь рід Строганових. Цей титул ставив його носія вище гостя, але не вводив у стан дворян.

Ієрархія чинів-звань у Російській централізованій державі

Думні	Придворні	Приказові	Московських дворян
Бояри	Стольники	Думні д я киДумні дворяни	Бояри. Окольничі.
Окольничі	Стряпчі(спальники)	Дяки	Стольники. Стряпчі.Московські дворяни.
Думні дво- ряни, неім ’ я- ниті люди	Жильці не ім ’ яниті люди	Підд я чі	Жильці. Виборні дворяни з міст. Двірські діти боярські. Міські діти боярські.

Чини (службове становище)	Обов ’ язки, яки виконували
Думні чини: а) бояри, б) окольничі, в) думні дворяни, г) думні дяки.	Брали участь у засіданнях Боярської Думи.
Путні бояри: стольники, ловчі, конюші та ін	Очолювали путі – окремі галузі палацевого господарства
Московські чини	Несли службу при дворі (у тім числі у приказах)
Повітові чини: дворяни городові Провінційна служба.	Ополчення. Основна маса дворян. Діти боярські.

Основні етапи оформлення кріпосного права в Росії

Однією з характерних рис Російської централізованої держави було те, що вона сформувалося у період пізнього феодалізму. Важливим наслідком цього було становлення кріпосного права, початок загальнодержавного оформлення якого хронологічно співпадає із формуванням владних структур Російської централізованої держави.

Кріпосне право це сукупність юридичних норм феодальній держави, які закріплюють найбільш повну форму селянської залежності від феодала. В історичному плані терміном кріпосне право зазначаються:

Основними причинами встановлення кріпацтва були:низка продуктивність селянських господарств, суворі природно-кліматичні умови, економічна залежність селян від феодалів ще з часів „Руської правди”, необхідність укріплення соціальної основи централізованої держави – служивого прошарку та забезпечення феодалів дармовою робочою силою за рахунок прикріплення селян до землі и до феодалу.

Процес оформлення кріпосного права у загальнодержавному масштабі був тривалим, що дозволяє виділити декілька етапів.

1497 р. – Судебник Івана ІІІ – початок загальнодержавного закріпачення селян. Право переходу селян обмежено двома тижнями на рік, після виплати «пожилого» (26 листопаду, Юр ’ єв день осінній). «Пожилое» – платня за проживання на землях феодала.

1550 р. – Судебник Івана IV. Підтвердження права переходу в Юр ’ єв день, зріст «пожилого».

1581 р. – Введення “заповідних лет”. Заборонений перехід в Юр ’ єв день до спеціального розпорядження. Вченим вірогідно не звісно, чи вводилися «заповідні літа» на усій території водночас або регіонально; на якийсь конкретний період чи безстроково. Скоріше за все, формального письмового указу не було.

В 80-90-е роки XVI ст. складаються писцеві книги. Усе населення Росії до 1592 року було занесено до спеціальних книг, після чого стало можливо установити кому з феодалів належали селяни. Ряд істориків вважає, що тоді ж з'явився указ, який ввів кріпацтво.

1597 р.– Указ про введення 5-літнего строку розшуку збіглих селян. Ця практика отримала назву «урочних літ». Тоді ж кабальні холопи (людина, яка попала в рабство за борги), утрачали право повернути вільність після виплати боргів. Добровільні холопи (людина, яка служила за вільним наймом), після півроку перетворювалася у повних холопів. Вільність можливо було повернути тільки після смерті хазяїна.

1607 р. – Уложення царя Василя Шуйського встановлювало 15-річний строк розшуку збіглих селян. У 1619 р., 1637 р., 1642 р. видавались укази, які встановлювали різні строки державного розшуку збіглих селян.

1649 р. – Соборне Уложення Олексія Михайловича, остаточно оформлює кріпацтво в Росії. Глава XI – «Суд о селянах» ввела безстроковий розшук для збіглих селян, остаточно заборонила будь-який перехід селян від одного власника до другого. Кріпосний стан передавався в спадщину. Кріпацтво розповсюджувалося на казенних и палацових селян, яким заборонялося покидати общини. Глава XIX «О посадських людях» ліквідувала біли слободи та заборонила переходити з посаду у посад під страхом страти. Таким чином, к середині XVII ст. усе податне населення країни було прикріплено до землі або до посаду.

Можливо виділити дві основні історичні концепції закріпачення селян.

1. „Указне” закріпачення селян – введення кріпацтва за ініціативою державної влади, яка виходила з потреб обороноздатності країни та забезпечення інтересів служивого прошарку. Цю точку зору розділяли Карамзін М.М., Соловйов С.М., Костомаров М.І., Веселовський С.Б., Греков Б.Д., Скринніков Р.Г.

2. Кріпацтво виникло на практиці в наслідку реальних умов господарського розвитку, державна влада оформила юридично те, що вже існувало. До цієї точки зору належали Ключевський В.Й., Погодін М.П., Д ’ яконов М.А.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА КРИЗА кінця 16 – початку 17 ст.ст.

Період кінця 16 – початку 17 ст.ст. в Росії не випадково вийшов в історію під назвою „смутний час”. За формулюванням Даля В.І., смута – це обурення, повстання, заколот, крамола, загальна непокора, розбрат між народом та владою. На межі 16-17 століть у Росії мали місце усе вище зазначені прояви соціально-політичного життя, які доповнювалися пересіченням династії Рюриковичів, тобто глибинною династичною кризою, та суттєвими проблемами економічного розвитку. Усе це супроводжувалося народними повстаннями (деякі історики вважають, що мова йде про громадянську війну), правлінням самозванців, зруйнуванням державної влади, польсько-шведсько-литовської інтервенцією, пограбуванням та розоренням держави на усьому її просторі. Тому це й отримало коротку назву „смута”.

Причини смути	Смута в оцінках істориків
Наслідки опричного розорення країни	Карамзін М.М.: розпуста усіх сфер руського суспільства
Загострення соціальної ситуації внаслідок процесу державного закріпачення селян	Соловйов С.М.: моральний розклад суспільства
Голод 1601-1603 рр. Масова загибель людей, зріст внутрішньої міграції, соціальна нестабільність	Костомаров М.І.: наслідок католицької інтриги

Криза династії: пресічення чоловічої гілки правлячого князівсько-царського московського дому	Ключевський В.Й., Платонов С.Ф.: соціальний рух, який зародився у верхівки російського суспільства, а потім втягнув усі соціальні верстви населення
Криза влади: посилення боротьби за верховну владу серед знатних боярських родів, протистояння старомосковської та нової (службової) знати	Радянська історіографія (Смирнов І.І., Буганов В.І., Корецький В.І.): вища форма боротьби пригнічених проти експлуататорів, період селянської війни та іноземної воєнної інтервенції
Поява політичного самозванства	Сучасна російська історіографія (Скринніков Р.Г., Станіславський А.Л.): громадянська війна в Росії.
Претензії Польщі на південно-західні землі та російський престол	„Угличська трагедія” (загибель царевича Дмитра, ім’ям якого пізніше називали себе політичні самозванці) також по-різному оцінюється: нещасний випадок (Скринніков Р.Г.) чи убивство за замовленням Бориса Годунова (М.М. Карамзін)

Хронологічно цей період охоплює час від смерті Федора Іоанновича, останнього царя-Рюриковича, у 1598 р. до обрання нової династії Земським Собором 1613 р., а з урахуванням відвертої польсько-шведської інтервенції – до 1617-1618 рр.

1598-1605 рр.	Правління Бориса Годунова. Перший цар, обраний Земським собором. В часи правління Федора Іоанновича (1584-1598 рр.) він був реальним правителем. Не зміг закріпитися на престолі, народ і царське військо підтримали самозванця. Після нього престол спадкував його син Федір Борисович (квітень – червень 1695 р.), вбитий прихильниками Лжедмитра І. Голод 1601-1603 рр. Повстання Хлопка 1603-1604 рр.
1605-1609 рр.;	Скрита польська інтервенція: 1605-1606 рр. – Лжедмитро І (Юрій-Григорій Отреп ' єв), був повалений та страчений в наслідок заколота В. Шуйського; 1606-1607 рр. - народний рух на чолі Івана Болотнікова, у минулому – холоп князя Телятевського. На думку радянських істориків, це була І селянська війна. Підтримка повсталими Лжедмира, складний соціальний склад: селяни, холопи, служилий люд, козаки, „попутчики” – окремі бояри та дворяни – супротивники влади В. Шуйського (князі Г. Шаховський, А. Телятевський, І. Мосальський, шляхта на чолі із Лісовським, загони Ружицького, Заруцького). 1607-1609 рр. – Лжедмитро ІІ, „тушинський вор” (правив водночас із Василем Шуйським, 1607-1610 рр.), повалений із допомогою шведів у 1609 р., у грудні 1610 р. вбитий під Калугою під час полювання.
1608-1610 рр.	Скрита шведська інтервенція: місія М. Скопіна-Шуйського, укладення договору із Швецією про воєнну допомогу (лютий 1608 р.). Русько-шведські війська отримали перемогу над військом Лжедмитра ІІ, зняли осаду столиці.
Вересень 1609 – 1618 рр.	Відкрита польська інтервенція: Вересень 1609 р. – вторгнення поляків в Росію. Облога Смоленська 21 місяць. Червень 1610 р. – рух польських військ на чолі із гетьманом Жолкевським до Москви. Поразка військ Василя Шуйського під Можайськом. Вересень 1610 р. – вхід польських військ на чолі із Гонсевським до Москви відповідно угоди із боярами. Пропозиція польському королевичу Владиславу зайняти російський престол. Червень 1611 р. – падіння Смоленська. 1611-1618 рр. – боротьба за визволення руських земель від поляків. 1618 р. – воєнний похід Владислава на Москву, перемога руських військ. 1618 р. – Деулінське перемир’я із Польщею на 14, 5 років. Втрата Смоленська та Чернігова.
1610 – 1617 рр.	Відкрита шведська інтервенція: Окупація шведами північного заходу після смерті М. Скопіна-Шуйського (1610-1611 рр.). Захоплення Новгорода 16 червня 1611 р. Пасивні воєнні дії до 1617 р. претензії шведського короля Карла-Филипа на російський престол. 1617 р. – Столбовський мир зі шведами. Росії був повернений Новгород, але за Швецією залишалося Балтійське побережжя.
Семибоярщина 1610-1613 рр.	17 липня 1610 р. повалення Василя Шуйського, постриг у монахи. Перехід влади до боярського уряду у складі: Ф.І. Мстиславським, І.М. Воротинський, А.В. Трубецькой, А.В. Голицин, Б.М. Ликов, І.М. Романов, Ф.І. Шереметьєв. Уряд та його правління увійшли в історію під назвою „Семибоярщина”.
Народна боротьба проти загарбників. Ополчення. 1611-1612 рр.	І ополчення (січень – липень 1611 р.). Склад: загони тушинського табору на чолі із П.Ляпуновим, Д.Т. Трубецьким, козаки І.Заруцького. Початок формування ополчення у Рязанській землі. У березні 1611 р. – облога військами ополчення Москви, визволення частки міста. Формування тимчасового уряду – Рада усієї землі. Розпад І ополчення в наслідку виникнення протиріч між дворянами та козаками, вбивство Прокопія Ляпунова – керівника козаків та тимчасового уряду. Поляки не були вигнані. ІІ ополчення (вересень 1611 р. – жовтень 1612 рр.) Земське народне ополчення на чолі з князем Пожарським Д.М. та земським старостою купцем К.М. Мініним. Початок формування у Нижньому Новгороді з ініціативи К.М. Мініна. У березні 1612 р. виступили із Нижнього Новгороду до Ярославлю, потім на Москву. 22-24 серпня 1612 р. розгромили військо поляків гетьмана Ходкевича під стінами Москви, 22-26 жовтня 1612 р. – штурм ополченцями Китай-міста і Кремля за участю козаків Трубецького Д.Т. Капітуляція польського гарнізону, повне визволення Москви, початок визволення усіх руських земель від іноземних загарбників.
Січень-лютий 1613 р.	Земський собор.Обрання нової династії, воцаріння Романових. Кінець смути.

Поява на престолі нової династії завжди була важливою політичною подією, частіше за все пов’язаною із насильницьким відстороненням представників старої династії від політичний влади. В Росії того часу зміна династії була обумовлена пресіченням правлячої гілки Рюриковичів серед нащадків Івана Грізного. Проблеми престолоспадщини призвели до глибокої соціально-політичної кризи, яка супроводжувалася втручанням іноземців. Ніколи в Росії так швидко не змінювалися верховні правителі та правлячі династії. Серед претендентів на престол були представники із різних соціальних прошарків, були і іноземні кандидати із «природних» династій. Царями у цій час становились то нащадки бокових гілок Рюриковичів (Василь Шуйський, 1606-1610 рр.), то вихідці із нетитулованого боярства (Борис Годунов, 1598-1605 рр.), то політичні самозванці (Лжедмитро I, 1605-1606 рр.; Лжедмитро II, 1607-1610 рр.), то правили бояри (Семибоярщина 1610-1613 рр.). Нікому не вдавалося закріпитися на російському престолі до 1613 р., коли на царство був обраний Михайло Романов, а в його особі ствердилась нова правляча династія. Чому історичний вибір прийшовся на рід Романових? Звідкіля вони з’явилися и що із себе уявляли під час приходу до влади?

Генеалогічне походження династії Романових

Генеалогічне минуле Романов досить ясно представлялося вже в середині 16 століття., коли почалося узвишшя роду. Поріднившись з Рюриковичами, боярський рід Романових запозичав і загальний напрямок легенди: Рюрик у 14 «коліні» виводився від легендарного Прусса, а родопочатковцем Романових був визнаний виходець «із прус». Одного походження з Романовими (від легендарного Камбіли) традиційно вважаються Шереметєви, Количеви, Яковлєви, Сухово-Кобиліни й інші відомі в російській історії роди. Становлення царюючого з початку 17 ст. роду і виділення правлячої гілки представляється у вигляді ланцюжка Кобиліни – Кошкіни – Захар’їни – Юр’єви – Романови, що відбиває трансформацію родового прозвання в прізвище. Узвишшя роду відноситься до другої третини 16 ст. і пов’язано з одруженням Івана IV на дочці Романа Юрійовича Захар’їна – Настасії.

Родинний зв'язок Рюриковичів та Романових

МИКИТА РОМАНОВ брат НАСТАСІЯ РОМАНІВНА ІВАН IV

ФЕДІР (з 1619 – патріарх Філарет) ФЕДІРІВАНОВИЧ

МИХАЙЛО РОМАНОВ (по лінії матері - племінник останнього царя з Рюриковичів)