Польсько-литовська доба

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника.

Люблінська унія 1569 р.

На початок XVI ст. Велике князівство Литовське близько стало до занепаду: у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар; у 1562-1570 рр. Литва ув'язала в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки готові були її надати, але з умовою об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких пов'язував спільний монарх.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм призвів до укладення 1 липня 1569 р. Люблінської унії. Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні досягла Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі головним об'єктом своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це - царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були незначними.

Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище - культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.

Зі вступом православних українців у безпосереднє сусідство з католиками-поляками між ними почалося гостре суперництво, що розгорілося у релігійну і культурну війну.

Дата добавления: 2015-05-22