Тема IV. Галицько-Волинська держава 15 страница

4. Кримське ханство. Монгольська навала та захоплення степових просторів Причорномор’я та Криму монголами суттєво змінили склад населення цих земель. Панівною етнічною групою стали монголи, що змішалися з половцями та іншими місцевими етнічними групами, до яких стали переважно застосовувати назву татари.

Північне Причорномор’я та Крим у складі Золотої Орди утворювали окремий улус (область). Від кінця ХІІІ ст. монгольські хани все частіше обирали Крим для постійного проживання. Одним із таких місць було місто Солхаті (Крим, тепер Старий Крим). У перекладі з татарської «Кирим» означає рів, укріплення. Згодом ця назва поширилася на весь півострів.

Утвердження монголів на цих землях згодом привело й до поширення там ісламу, яке започаткував брат Батия золотоординський хан Берке (1209—1266), який особисто прийняв іслам і всіляко поширював його серед підданих. Поширення ісламу мало двоякі наслідки. З одного боку, південноукраїнські землі на тривалий час долучилися до території поширення ісламської цивілізації, а Україна, розділена навпіл, стала прикордонням між християнською і мусульманською цивілізаціями. З іншого, це сприяло утворенню з народів, що населяли Крим і Причорномор’я, кримськотатарського народу, формування якого завершилося в ХVІ ст.

У другій чверті ХV ст. Золота Орда розпадалася, і на її територіях виникло кілька самостійних держав: Велика Орда, Астраханське, Казанське, Сибірське ханства, Ногай і Кримське ханство.

Виникнення Кримського ханства пов’язане з ім’ям хана Хаджі-Ґірея (1428—1466 рр.).

Рис. 24Г. Тамга — родовий знак Ґіреїв.

Постатьв історії

Походження Хаджі-Ґірея остаточно не з’ясовано. На думку одних істориків, справжнє ім’я Хаджі-Ґірея — Даулет-Бірди. Він був сином кримського хана Таш-Тімура (кінець ХІV ст.). Інші стверджують, що він був представником двох могутніх кримських родів Ширинів і Баринів. У юнацькі роки жив при дворі литовського князя Вітовта, який і допоміг йому утвердитися на престолі.

Хаджі-Ґірей зміг, спираючись на Литву, відстояти незалежність свого ханства від зазіхань хана Великої Орди. Це сталося, за різними джерелами, у 1449 або 1455 р. По смерті Хаджі-Ґірея після міжусобиці влада перейшла до його сина Менглі-Ґірея (1468—1514 рр.).

Кримські хани зберігали формальну зверхність над українськими землями в складі Великого князівства Литовського та видавали великому князю ярлик на княжіння на цих землях. Останній був виданий у 1472 р.

Проте його влада була хиткою. На ханський престол претендували представники інших знатних родів. Менглі-Ґірей був позбавлений влади й ув’язнений. Бундівний бей Емінех звернувся по допомогу до турецького султана. Останній, скориставшись цим, оволодів у 1475 р. всім південним узбережжям Криму та фортецею Азов у гирлі річки Дон.

Татарський вершник.

Менглі-Ґірей, що опинився на волі, був змушений визнати зверхність султана, а Кримське ханство 1478 р. стало васалом Османської імперії.

Менглі-Ґірей на прийомі у султана

Цікаві факти

Князівство Феодоро

У той час як монголо-татари опановували типову частину Криму, у гірських районах і на південному узбережжі відбувалися бурхливі події.

За Німфейським договором між Візантією і Ґенуєю (1261 р.) ґенуезці отримали виключне право на торгівлю в Чорному морі. Ґенуезці на місці стародавньої Феодосії засновують свою торговельну факторію Кафу, яке стає важливим пунктом у торгівлі між Сходом і Заходом. Також вони змогли витіснити з Криму своїх суперників — венеціанців.

Із XIV ст. Кафа стає центром торгівлі невільниками, яких кочовики захоплювали, здійснюючи свої грабіжницькі набіги. На середину XV ст. місто стало одним із найбільших у світі, тут проживали 70 тис. осіб. У ґенуезців складалися непрості стосунки з монголами, а згодом і з кримськими татарами: то спалахували війни, то укладалися союзи. Поступово на початок XV ст. ґенуезці оволоділи всім південним узбережжям Криму від Кафи до Херсонеса. У Судаку та Чембало (Балаклава) вони збудували першокласні фортеці. Укріплення Судака збереглися й до сьогодні.

Поряд із генуезькими факторіями з кінця XII ст. в гірських районах Криму розвивалося князівство Феодоро.

Столицею князівства було місто Феодоро, відоме також під назвою Мангуп. Це місто розташоване на гірському плато. Із монголами феодоріти змогли знайти спільну мову і мирно співіснувати. Розквіт князівства припадає на XV ст., на період княжіння Олексія та його сина Олексія Молодшого (1420—1456). Князівство мало розвинуте сільське господарство, ремесло, населення складало 200 тис. осіб.

У 30-ті роки XV ст. розгорілася боротьба з ґенуезцями за вихід князівства до морського узбережжя. Війна тривала з перемінним успіхом аж до підкорення і Кафи, і Мангупа турками в 1475 р. Оборона Мангупа тривала майже півроку. Останній князь Олександр був захоплений і страчений турками в Константинополі.

У Кримському ханстві склалася своєрідна система управління, яка частково була запозичена з ісламських країн. На чолі держави стояв хан — «Великий хан Великої Орди та престолу Криму і Степів Кіпчаку». Хан як спадкоємець Магомета користувався правом верховного володіння землею. Частина землі була в безпосередній власності хана, яку він міг передати в спадок. Крім цього, хану належали всі соляні озера, а також необроблені землі. Основну частину прибутку хана складали надходження від торгівлі трофеями та людьми, що були захоплені в полон під час походів.

Другим та третім за значенням після хана були офіційно оголошений спадкоємець — калга-султан та нурредін-султан. Вони обидва мали значні володіння, а їхня влада відрізнялася від ханської лише тим, що вони не мали права карбувати власну монету.

Руїни столиці князівства Феодоро

Особливе місце в управлінні ханством посідав великий бей — «очі та вуха хана». Він командував особистою гвардією, стежив за порядком у столиці — Бахчисараї, затверджував усі судові справи.

За зовнішню безпеку ханства й відносини з ордами, що кочували за межами Криму, відповідав ор-бек.

Усі найважливіші питання в житті ханства (війни та миру, витрат на утримання ханського двору тощо) вирішувалися на державній раді — дивані, до якої входили найвищі посадовці ханства.

Важливу роль в управлінні ханством відігравав релігійний лідер — муфтій, який завідував судами, церковними володіннями, освітою.

Основну масу населення ханства складали прості вільні люди, які займалися переважно скотарством (особливо конярством). У південній частині Криму було розвинуте й землеробство. Тут вирощувалися злакові, городні культури; процвітали виноградарство й садівництво.

Бахчисарайський палац (сучасний вигляд)

Важливим джерелом доходу звичайної людини був продаж полонених у невільники. Згодом для ханства ледь не головним доходом стала торгівля невільниками, які захоплювалися під час грабіжницьких набігів.

5. Татарсько-турецькі набіги на українські землі. Дике поле. Після розпаду Золотої Орди, яку литовські князі вважали одним із головних ворогів, вони втратили інтерес до союзу з Кримом. Цим відразу скористалася Москва. Іван ІІІ після наполегливих домагань зміг схилити Менглі-Ґірея до союзу, який був спрямований як проти Великої Орди, так і проти Великого князівства Литовського. Завдяки цьому союзу Менгі-Ґірей завдав остаточної поразки Великій Орді, захопивши й знищивши в 1502 р. місто Сарай, а також майже безкарно став нападати на українські землі. Цей московсько-татарський союз трагічно відбився на долі українського народу. Для українських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть воно перетворилося на головне джерело постачання рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя.

Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся 1474 р. Під час цього нападу були значно пограбовані Поділля й Галичина. Через декілька років нового нападу зазнало Східне Поділля.

Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно дізнався про наближення татар і не встиг організувати оборону міста. Київ було пограбовано й спалено. Крім того, Менглі-Ґірей узяв багато полонених, серед яких були воєвода та ігумен Києво-Печерської лаври. Також під час цього походу було пограбовано Київську землю, знищено 11 прикордонних міст. На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань кримський хан надіслав Івану ІІІ золоту чашу й таріль із пограбованого Софійського собору.

Татари ведуть ясир.

У цей же період на кордоні українських земель з’явилися й турки, які в 1476 р. спустошили Буковину, а в 1498 р.— Галичину, де взяли в полон близько 100 тис. осіб.

За цими першими походами відбулися й інші. Один із найбільших стався 1500 р., у результаті якого був зібраний 50-тисячний ясир.

Терміни та поняття

Ясир (від турецького esir — бранець) — бранці, полонені, яких захоплювали турки й татари під час нападів на Велике князівство Литовське, Польщу, Московську державу.

Із часу утворення Кримського ханства до кінця ХV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, у тому числі 31 — на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 — на Белзьке воєводство. Унаслідок цих нападів, окремі з яких мали характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено в полон 220 тис. осіб (при загальній кількості населення українських земель близько 3,7 млн). У ХVІ ст. зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: 32 — на Поділля, 18 — на Волинь, 17 — на Руське і Белзьке воєводства, 2 — на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини ХV—ХVІ ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів, у результаті яких українські землі на південь від Києва були майже знелюднені й спустошені. Ці землі дістали назву Дике поле, або просто Поле.

Через нищівні татаро-турецькі набіги постало питання захисту південних кордонів володінь Литви та Польщі. Однак Вільно й Краків виявилися неготовими вжити рішучих заходів для припинення набігів. Населенню українських земель довелося майже самотужки вирішувати це складне завдання. Опір українського населення став одним із важливих чинників формування українського козацтва — нової верстви суспільства, перша згадка про яких у письмових джерелах датується 1492 р. (Деякі історики називають 1489 р.)

Висновки. У другій половині ХІV—ХV ст. не всі українські землі опинилися в складі Литви та Польщі. Так, на Закарпаття остаточно поширилася влада угорського короля. Буковина, під назвою Шипинська земля, увійшла до складу Молдавського князівства, що постало в 1359 р. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV ст. ввійшла до складу Московії. У Причорноморських степах і Криму сформувалася держава кримських татар — Кримське ханство, яке разом із Молдавським князівством потрапило у васальну залежність від Османської імперії.

Наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. трагедією для українських земель стали татаро-турецькі набіги, які спустошили значні території України на південь від Києва, що дістали назву Дике поле.

Запам’ятайте дати

1359 р.— входження Шипинської землі до складу Молдавського князівства.

1393—1414 рр.— діяльність Федора Коріятовича на Закарпатті.

30-ті рр. ХV ст.— створення Кримського ханства.

1474 р.— перший великий напад кримських татар на українські землі.

1478 р.— установлення васальної залежності Османської імперії над Кримським ханством.

1492 р.— перша вірогідна документальна згадка про українських козаків.

1492 р.— перша згадка назви «Буковина» в писемних джерелах.

1500—1503, 1507—1509, 1512—1522 рр.— литовсько-московські війни початку ХVІ ст.

1503 р.— захоплення Чернігово-Сіверщини московським великим князем Іваном ІІІ.

Запитання і завдання

Перевірте себе

1. До складу яких держав потрапили українські землі в ХІV—ХVІ ст.?

2. Хто такий князь Лаборець?

3. Яка сучасна назва Шипинської землі?

4. Під яким роком уперше згадується назва Буковина?

5. Коли Московська держава захопила Чернігово-Сіверщину?

6. Скільки московсько-литовських війн відбулося на початку ХVІ ст.?

7. Як і коли утворилося Кримське ханство?

8. Яка головна мета набігів кримських татар на українські землі?

9. У якому році відбувся перший великий похід кримських татар на українські землі?

10. Що таке Дике поле?

Подумайте і дайте відповідь

1. Яка роль Федора Коріятовича в історії Закарпаття?

2. Охарактеризуйте долю Буковини в складі Молдавії та Османської імперії.

3. Що сприяло захопленню Чернігово-Сіверщини Московською державою?

4. Які наслідки для українських земель мало прийняття татарами ісламу?

5. До яких наслідків призвели татаро-турецькі наскоки на українські землі?

Виконайте завдання

1. Підготуйте історичну довідку «Кримське ханство».

2. Визначте основні заходи, здійснені князем Федором Коріятовичем після його переселення в Закарпаття.

3. Складіть схему державного устрою Кримського ханства.

Для допитливих

Чим були обумовлені претензії Москви на спадщину Київської Русі?

§ 24. Соціальна структура населення українських земель у другій половині ХІV—ХV ст.

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь:

· які зміни в соціальному устрої відбулися порівняно з попередньою добою;

· чим була зумовлена поява нових соціальних груп;

· хто такі шляхтичі;

· як розвивалося церковне життя на українських землях у ХІV—ХV ст.

Завдання на повторення

1. Назвіть основні соціальні верстви (стани) суспільства Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

2. Які з них були панівними?

3. У чому це виражалося?

1. Соціальна структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта (князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).

Становий поділ українського суспільства у ХІV—ХV ст.

шляхта	духовенство	міщани	селяни
князі пани зем’яни бояри	«церковні люди»	патриціат бюргерство плебс	слуги данники тяглові

Найвищим станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі, навпаки, підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, а у військові походи йшли в складі повітового ополчення.

Шляхту також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Середня служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську) службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.

Бояри були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Другий стан суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священики.

До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

2. Панівні верстви населення та їхнє життя. У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському соціальна структура населення мала певні відмінності. Так, у Польщі всі панівні прошарки суспільства, тобто феодали, називалися шляхтою. Спершу це були рицарі, які перебували на державній військовій службі, отримуючи в користування земельну власність. У 1374 р. король Людовік Анжуйський, що одночасно був королем Польщі та Угорщини, ухвалив привілей, за яким їхні землеволодіння стали спадковими. Поступово шляхта стала панівною верствою в Польщі. Через свої представницькі органи (місцеві сеймики та загальний сейм) вона визначала політику держави.

У Великому князівстві Литовському панівна верства була більш розмаїтою. Тут поєднувалися елементи власне Литви, Київської Русі та Польщі. У другій половині ХІV — на початку ХVІ ст. відбувається формування єдиної панівної верстви з єдиними правами, привілеями та обов’язками, яка стала називатися шляхта.

Поняття і терміни

Шляхта — привілейований пануючий стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та білоруських землях, що в ХІV—ХVІІІ ст. входили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р.— до Речі Посполитої. Приналежність до шляхетського стану забезпечувала людині широкі корпоративні права й привілеї, що відділяли її від інших верств суспільства.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. За відбуття військової служби шляхта отримувала різні привілеї.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади й сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянинові чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, який скоїв злочин, підлягав шляхетському суду й позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили в шляхти високе почуття власної гідності й разом із тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств суспільства.

Шляхетські привілеї були офіційно затверджені місцевою владою.

За Кошицьким привілеєм (1374 р.) польську шляхту було звільнено від усіх повинностей за винятком сплати поземельного податку, а землеволодіння шляхтичів ставало спадковим.

Городельський привілей (1413 р.) передбачав, що всі шляхтичі у Великому князівстві Литовському повинні мати герби, бути католиками й одружувати дочок тільки з католиками.

Червінський привілей (1422 р.) гарантував польській шляхті недоторканність її землеволодінь.

Едлінсько-краківський привілей (1430—1433 рр.) давав гарантію особистої недоторканності польської шляхти, заборону заарештовувати її інакше ніж за рішенням суду і на підставі закону.

За Віленським привілеєм (1447 р.) Казимира ІV Яґеллончика права й вільності польської шляхти поширювалися на руську шляхту всіх земель Великого князівства Литовського.

Цереквицький привілей (1454 р.) зобов’язував польського короля обговорювати разом зі шляхтою законодавчі питання й не дозволяв починати війни без її відома.

Нешавські статути (1454 р.) підтвердили всі попередні привілеї, які отримала шляхта окремих польських земель, а також заборонили приймати будь-які нові закони без згоди шляхти.

Пйотркувський статут (1496 р.) узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв західноукраїнських бояр — нащадків знаті колишнього Галицько-Волинського князівства — у правах із польською шляхтою.

Одночасно з наданням привілеїв запроваджувалися й певні обмеження на зростання кількості шляхти за рахунок переходу з інших станів.

Щоб очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сиґізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Водночас поняття «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті — збірнику законів Великого князівства Литовського — було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.

У 40—50-ті рр. ХVІ ст. були уточнені списки шляхти та їхніх слуг. Відповідно до «Уставу на волоки» (1557 р.), шляхтичами визнавалися лише «бояри стародавні», решта поверталися до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя литовського скасовувалися всі обмеження щодо православної шляхти, зокрема, і на українських землях, (деякі історики застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Таким чином, на середину ХVІ ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої.

Литовська і польська шляхта

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи — дрібна шляхта, середня шляхта й магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.

До панівної верстви населення також належала частина духовенства — вищі ієрархи (митрополит, єпископи, ігумени тощо), спосіб життя і доходи яких не поступалися шляхетським. Крім того, більшість із них були вихідцями зі шляхетського стану.

3. Князь Костянтин Острозький. Особливе становище в тогочасному суспільстві й навіть серед панівної верстви посідали князі. Це були нащадки княжих родів Рюриковичів, Ґедиміновичів, Ольґердовичів. Завдяки своєму походженню й багатству вони претендували на найвищі посади в державі. У їхніх володіннях діяло князівське право з власними податками й судом, було своє військо. Проте централізація держави в Литві та формування єдиного шляхетського стану спричиняли занепад влади і впливу князів.

Князь Констянтин Острозький.

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був Костянтин Іванович (приблизно 1463—1530 рр.) — великий гетьман литовський (головнокомандуючий литовськими військами впродовж 26 років), каштелян віденський. Упродовж своєї служби він здобув міста, такі як Полонне, Луцьк, Здолбунів, Красилів, Чуднів та ін. Загалом у володінні гетьмана перебували понад 30 міст і містечок, а також більше 500 сіл, йому належали понад 40 тис. селян-чоловіків. Коли одного разу було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від восьми «служб» (тобто «служебних» наділів), Острозький виставив 426 вершників. До самої смерті він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар. Як писав про нього відомий російський історик М. Карамзін, він був «братом росіян у церкві, але страшним ворогом на полі битви».

Битва під Оршею.

Найвідомішою перемогою князя була битва під Оршею 8 вересня 1514 р. під час литовсько-московської війни 1512—1522 рр. Під час цієї битви він розгромив московське військо, яке у два рази перевищувало литовське. У полон було взято більше півтори тисячі знатних московитів, загинуло близько 30 тисяч.

Його син Костянтин й онук Василь теж наполегливо відстоювали православ’я. Костянтину належить відкриття в Острозі друкарні й школи, яка вважається першим навчальним закладом вищого типу на українських землях. Тільки останній з Острозьких Януш Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку ХVІІ ст. покатоличився.

Документи розповідають

До пожежі 1718 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври можна було побачити могильну плиту з таким написом: «Москву з татарами поклав, отримавши 63 перемоги над ними. Пригадай криваві води Росі, Дніпра, Ольшанки, пригадай церкви, замки, монастирі, побудовані ним у Острозі та Вільно, пригадай лікарні й школи, які він заснував, Марсову академію для людей рицарського звання і поклонись Костянтину Івановичу Острозькому, найвищому гетьману Великого князівства Литовського».

Запитання до документа

1. Які заслуги князя зазначалися в написі?

2. Назвіть головних противників Литви наприкінці ХV — на початку ХVІ ст.

4. Церковне життя в другій половині ХІV—ХV ст. Важливу роль у житті українського суспільства ХІV—ХV ст. відігравало духовенство, яке складало майже десяту частину населення. Православне духовенство поділялося на дві категорії: біле (приходські священики) й чорне (ченці і черниці, вищі ієрархи).

Ситуація, що склалася на українських землях у релігійній сфері, була вкрай складною. Після того як київський митрополит у 1299 р. переїхав до Володимира-Залеського, завдяки домаганням галицько-волинського князя Юрія І Львовича було відкрито Галицьку митрополію (1303 р.), яка проіснувала до 1347 р.

Приєднання Галичини до Польщі призвело до насильницького насадження католицизму. Користуючись підтримкою польської влади, сюди рушили католицькі місіонери — домініканці й францисканці, закладаючи в краю густу мережу своїх монастирів. Поряд з існуючими православними єпископствами ставилися католицькі, для ще не існуючої парафії. У 1375 р. Папа Римський задовольнив прохання польського уряду про заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства). Йому були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимирсько-Луцьке, Кам’янецьке і Молдавське епископства, хоча католиків у краї в цей час майже не було.

Наприкінці свого життя польський король Казимир ІІІ домігся від константинопольського патріарха згоди на створення окремої Галицької православної митрополії (1371 р.). Проте вона проіснувала лише до 1410 р., коли була підпорядкована київському митрополиту.

Проблема православної церкви турбувала й правителів Великого князівства Литовського. Після Кревської унії в Литві став поширюватися католицизм. Це викликало опір православної церкви й руських князів. Вони підтримали Вітовта в боротьбі з пропольськи налаштованим Яґайлом. Зміцнивши свою владу, Вітовт здійснив спроби вивести православну церкву на своїх землях із підпорядкування Московської митрополії. Перша в 1406 р. виявилася невдалою. Друга спроба була здійснена в 1415 р., коли за наполяганням Вітовта в місті Новогрудка собор православних єпископів українських і білоруських земель обрав окремого Київського («Литовського») митрополита Григорія Цамблака. Проте після його смерті в 1420 р. Вітовт був змушений визнати зверхність над православними московського митрополита Фотія.

Дата добавления: 2015-05-22