Закарпаття 2 страница

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники “ходіння в народ” одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. “Земля і воля”, що виникла наприкінці 1876 р., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.

В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію “Таємна дружина” числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

У серпні 1879 р. “Земля і воля” розпалася на самостійні організації – “Народну волю” та “Чорний переділ”. “Народна воля” відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. В ній склалася військова організація з кількох сотень “офіцерів”. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серією терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений “народовольцями” смертний вирок царю Олександру ІІ було виконано 1 березня 1881 року.

“Чорнопередільці” залишилися на платформі “Землі і волі”. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки “Чорного переділу” діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників “Чорного переділу“ емігрувати. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Процес утвердження капіталістичних відносин в Україні супроводжувався малоземеллям та повним обезземеленням селянства. Селяни, втративши основне джерело існування, прагнули повернення до традиційного способу життя. Отже, найпершою і головною метою українських селян стають пошуки вільних земель.

Продовжився розпочатий ще з кінця XVIII – початку XIX ст. переселенський рух українців у Поволжя та на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. кількість українського населення досягла майже 400 тис. чол. у Нижньому Поволжі та 1,3 млн. на Кавказі. Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Українські поселенці приносили свій господарський досвід на місця нових поселень, запроваджували у хліборобську практику досі не знані тут культури гречку, кукурудзу, цукровий буряк, помідори, полуниці тощо.

Емігрували українці й у малозаселені у той час регіони Сибіру. Наприкінці XIX ст. їх тут налічувалося близько 225 тис. чол. Українці зробили значний внесок в освоєння далекосхідних обширів й інших окраїнних земель Російської імперії: у незвичних кліматичних умовах тяжкою працею осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі.

Новий поштовх переселенському руху українців на Схід дали Столипінські аграрні реформи 1906 – 1916 рр.

З Галичини та Закарпаття українці в основному емігрували до США, Канади, Бразилії. Зацікавлені у дешевій робочій силі для розвитку сільського господарства і промисловості уряди цих країн у 70–90-х роках XIX ст. заохочували масове переселення із-за кордону. Основна маса емігрантів з України направлялась туди на заробітки. У 1877 р. перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, поповнила лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські селяни прагнули одержати для сільськогосподарського обробітку земельну ділянку – гомстед (наділ, який надавався з державних земельних фондів на пільгових умовах у США та Канаді тим, хто бажав вести фермерське господарство).

Багато їх було і серед шахтарів, де заробітки діставалися найважче. Мізерну платню одержували некваліфіковані робітники-українці. Незважаючи на матеріальні нестатки, українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. чол., зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Наприкінці XIX ст. дещо меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. Переважну більшість становили галицькі та буковинські українці. Вони селилися на безлюдних місцях Західної Канади, де й одержували гомстеди. Отримавши власне господарство, сусіди по гомстедах будували свої житла, утворювали поселення з церквою, школою, поштою. Так виникли українські селища. Як і українці-першопоселенці у США, їхні земляки в Канаді одне з перших своїх селищ також назвали Україною.

У новозбудованих селищах українські іммігранти зберігали національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві (меблі, посуд, одяг). Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні та релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, створювали й нові.

Демографічний стан українських земель наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

В Україні, як і в більшій частині Європи, мешкали представники різних народів та релігій. Майже три чверті всього населення становили українці, значно переважаючи інші групи у восьми з дев’яти губерній Наддніпрянської України. Але поряд з ними проживало чимало росіян, поляків, євреїв, німців та представників інших народів.

Неукраїнське населення було розподілене нерівномірно. Загалом, міста, що в Наддніпрянській Україні ХІХ ст. швидко зростали, були осередками неукраїнської культури. Така ж ситуація була і на західноукраїнських землях.

Національний склад міського населення Наддніпрянщини на 1897 р.

Національність	Кількість	Відсоток
Росіяни
Українці		30,3
Євреї
Інші		8,6
Всього		99,9

Населення найбільших міст Наддніпрянщини

Міста	1860 р.	1897 р.	1914 р.
Одеса
Київ
Харків
Катеринослав
Миколаїв

Незалежно від чисельності та географії проживання, деякі з цих народів вели осібний спосіб життя з власними законами, школами, звичаями та культурою, яка іноді помітно відрізнялася і була цілком чужою сусідам-українцям. Одначе ці народи мешкали в Наддніпрянщині поряд з українцями, вважали її своєю батьківщиною і становили єдину спільність.

Росіяни і поляки, хоча і були меншістю, в Україні, належали до провідних прошарків у політичному і соціально-економічному житті. Євреї, німці, татари та інші народи, як правило вели відокремлене економічне і культурне життя. Для євреїв була визначена „межа осілості”, на схід від якої їм заборонялося оселятися.

Розвиток української культури у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції – історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880–1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

http://www.ukrmap.kiev.ua/index.php?id=374〈=uk

· Географія

· Курс з географії "Я і Україна", 3-4 клас

· Путівник "Київ для школярів", 5 клас

· Загальна географія, 6 клас

· Географія материків і океанів, 7 клас

· Фізична географія України, 8 клас

· Соціальна і економічна географія України, 9 клас

· Соціально-економічна географія світу, 10 клас

· Економічна і соціальна географія світу, 10-11 клас

· Регіони України

· Автономна Республіка Крим

· Всесвітня історія

· Інтегральний курс з Історії України та Всесвітньої історії, 6 клас

· Всесвітня історія - Історія середніх віків (V-XV ст), 7 клас

· Всесвітня історія - Нова історія (XVI-XVIII ст), 8 клас

· Всесвітня історія - Нова історія (1789-1914 рр.), 9 клас

· Всесвітня історія - Новітній період (1914-1939 рр.), 10 клас

· Всесвітня історія - Новітній період (1939-2007 рр.), 11 клас

· Історія України

· Історія України, 5 клас. Знайдіть за картою відповіді на питання

· Історія України, 7 клас

· Історія України (XVI-XVIII ст), 8 клас

· Історія України (друга половина XVIII - початок XX століття), 9 клас

· Історія України (1914-1939 рр.), 10 клас

· Історія України (1939 - 2005 рр.), 11 клас

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 9 клас Гісем О.В., Мартинюк О.О.

Тема І

Нова доба української історії. ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. ТЕОРІЯ ТА СУСПІЛЬНІ ВИКЛИКИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

§ 1. ХІХ ст.: доба модернізації Європи

Пригадайте: 1. Коли і як виникла українська козацька держава - Гетьманщина? 2. Що таке індустріалізація? Коли і як вона розпочалася в Європі?

1. Від старої до нової України

Перед вами книжка, яка оповідає про нову добу української історії, події якої відбулися у другій половині ХVІІІ – на початкуХІХ ст. Цей період нашої історії вмістив багато подій. Друга половина ХVІІІ ст. стала часом, коли українські землі опинилися у складі Російської та Австрійської імперій. Знищення російським царизмом Гетьманщини та Запорізької Січі стало завершальною подією історії козацької України, відчутною втратою для поступального розвитку української державної традиції.

Ці сумні для нашої історії події співпали в часі з важливими змінами. Які розпочиналися у тогочасній Європі. Нова епоха європейської історії є, серед іншого, добою розгортання національно-визвольних рухів і виникнення нових національних держав.

Основним змістом наступного “українського ХІХ ст.”, як назвав цей період український історик І.Лисяк-Рудницький, є українське національне відродження кінцевою метою якого було створення модерної української держави. Шлях, що його подолали українці протягом цього часу, перебуваючи під владою двох імперій, був тяжким і складним. Одначе наш народ спромігся гідно пройти його: не втратив своєї культури, мови, історії, заклав підвалени індустріального суспільства, довів своє право на гідне місце серед новоєвропейських націй.

2. Особливості цивілізаційного розвитку Європи у ХІХ ст.

“Сила України полягає в тому, - писав український історик І.Крип`якевич, - що вона постійно підтримувала зв’язки з Західною Європою і звідти переймала всі живі культурні течії”. Що саме було визначальним у розвитку європейської цивілізації в нову історичну добу?

Для Європи це був час всеохопної модернізації (від франц. moderne – сучасний), в результаті якої виникло індустріальне суспільство, в якому провідне місце посідала машинна індустрія, визначаючи його економічне процвітання та міжнародний авторитет.

Одним із продуктів нової епохи стала поява модерних націй. Найпоширенішим уявленням про націю є те, що це будь-яка група людей, яка має спільні інститути і звичаї, почуття соціальної однорідності та спільного інтересу. Найхарактернішими ознаками нації зазвичай вважаються власна самоповага, єдина спільна мова чи близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, своя історична територія, спільне розуміння правди й кривди, спільна масова громадянська культура, спільна економіка. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає цій групі претендувати на звання нації.

Витяг з есе Ернеста Ренана «Що таке нація?»

«Нація – це наслідок довготривалої роботи, жертовності й відданості. Спільна слава в минулому і прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному – ось головна умова для того, щоби бути нацією... Нація – це велика спільність, створення розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, та готовності до нової жертви. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією і розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації... – це щоденний плебісцит...»

Поміркуйте: 1. Як розуміє процес появи нації автор есе? 2. Чому існування нації є «щоденним плебісцитом»? 3. Завдяки чому нація існувала в минулому і відновлюється у сьогоденні?

Модерну епоху деякі вчені називали «епохою націоналізму», оскільки домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом.

2. Соціально-економічне життя країн Європи

Упродовж ХІХ ст. середовище життя європейців зазнало значних змін. Раніше більшість населення країн Європи мешкала в сільській місцевості, де було зосереджено економічне життя. У модерну епоху розпочався процес урбанізації (від лат.urbanus – міський) – зосередження населення та економічного життя у великих містах. Основними причинами розгортання процесів урбанізації в Європі були:

· поява великої кількості селян, які не могли знайти праці на селі та вимушені були шукати її в містах;

· значний приріст населення у Європі. Чисельність населення (з Росією включно) зросла протягом ХІХ ст. зі 190 млн до 420млн душ;

· розгортання промислової революції;

· занепад дрібної торгівлі, ремісничого виробництва і, відповідно, спричиняв зникнення невеликих міст із населенням у 10–15 тис. душ.

Ознакою нової епохи стали міграції (від лат. migratio – переселення) – переміщення мас людей, пов’язані зі зміною постійного місця проживання. Одночасно з переселенням у великі міста набули поширення еміграція (від лат. emigratio – виселення») – вимушене або добровільне переселення людей зі своєї країни до іншої з економічних, політичних або релігійних причин, та імміграція (від лат. immigratio – вселення) – в’їзд іноземців у країну на тривале або постійне проживання.

Розгортання міграційних процесів свідчило про зміни в системі світосприйняття більшості людей. Відтоді вони у пошуках кращих умов життя вже не боялися залишати свої звичні місця і шукати щастя на чужині.

Зміни у структурі народонаселення, пов’язані зі становленням індустріального суспільства, викликали збільшення попиту на продукти харчування. Це, своєю чергою, спричинило явище, що його називають сільськогосподарською революцією. А втім, темпи і масштаби цих змін були значно меншими, ніж у промисловому виробництві. На селі з’являлися парові жниварки, молотарки, косарки тощо. Ця техніка полегшувала працю селянина, а водночас призводила до появи зайвої робочої сили. Протягом ХІХ ст. кількість населення, зайнятого у сільському господарстві, постійно зменшувалася.

На середину ХІХ ст. феодальні відносини, які позаекономічними методами «прив’язували» селянина до землі та примушували його працювати, зникли практично в усій Західній Європі. Європейські селяни працювали на землі задля задоволення власних потреб, сплачуючи при цьому визначені податки державі. У Російській імперії феодально-кріпосницькі відносини зберігалися до 1861 р.

Поступ у розвитку сільського господарства був пов’язаний із розгортанням промислової революції, а згодом індустріалізації. Сільське господарство забезпечувало нові промислові підприємства робочою силою завдяки її надлишку, а водночас було ринком збуту промислової продукції. Промислова революція розгорталась в Європі із заходу континенту на схід. Започатковано її було, як ви вже знаєте, у 60-х рр. XVIII ст. в Англії. Поширюючись континентом, на межі 30–40-х рр. вона досягла Австрійської та Російської імперій, до складу яких у той час входили українські землі. Головним наслідком промислової революції була заміна аграрного суспільства на індустріальне. Процеси, що розгортались у сільському господарстві й промисловості, привели до значних змін у суспільній структурі європейських країн. З’явився досить великий середній клас – буржуазія, чиновники, інтелігенція. Найчастіше ці люди мали добру освіту, працювали та були основою стабільності суспільства. Одночасно з середнім класом з’явилися промислові робітники, умови життя більшості з яких попервах були дуже тяжкими.

3. Ідейно-політичні течії нової доби

Промислова революція кардинально вплинула і суспільне життя, спричинила появу цілої хвилі нових теорій, поглядів, рухів.

Для ідейних пошуків початку ХІХ ст. були характерними спроби зрозуміти і засвоїти уроки Французької революції кінця XVIII ст.. Розчарування в ідеалах Просвітництва, коли під гаслами свободи, рівності й братерства спершу встановилась кривава якобінська диктатура, а згодом імперія Наполеона, спричинило формування нових ідейно-політичних течій:

· лібералізм – об’єднував прихильників парламентського устрою, свободи підприємництва, громадянських і політичних прав та свобод особи. На перше місце висувалися потреби окремої людини, які вважалися важливішими, ніж інтереси колективу;

· консерватизм – відображав політичні погляди тих, хто виступав за збереження традиційних вартостей і підвалин суспільного життя, а необхідність здійснення докорінних змін у житті суспільства категорично заперечував, схиляючись до поступових перетворень;

· радикалізм – об’єднував прихильників проведення рішучих змін у суспільстві, радикальних заходів і крайніх поглядів. Здійснити це вони вимагали негайно.

Суперечки між прихильниками цих поглядів, у тій чи тій формі, були складовою частиною суспільно-політичного життя європейських країн доби становлення індустріального суспільства.

4. «Епоха націоналізму»

Одночасно з названими вище з’явилася ще одна течія, прихильники якої вважали пріоритетним чинником суспільного розвитку життя нації. На підставі цих поглядів виник націоналізм, який став, на думку деяких учених, однією з найвпливовіших інайжиттєздатніших ідей людської історії. Націоналізм був течією, прихильники якої вважали націю однією з найбільших вартостей, вважали, що вона повинна бути вільною і жити власним політичним життям, маючи автономію чи незалежну державу. Право на це, на їх думку, було одним із невід’ємних, природних прав людини.

Початок поширенню цих поглядів у Європі поклала французька революція кінця XVIII ст., яка замінила завчений заклик «Хай живе король!» новим, що йшов від душі й серця: «Хай живе нація!». Ця подія завершила донаціональну еру в історії людства і започаткувала нову еру національного існування.

Саме в роки революції на арену політичного життя вийшов новий суб’єкт, нація, яка в боротьбі за «місце під сонцем» взяла на озброєння національну ідею. Під час революції виник, який дістав назву гуманного, або відроджувального. У цей час націоналізм не означав нічого іншого, крім любові до своєї нації, готовності на будь-які жертви заради її існування і процвітання. Його роль зводилася виключно до формування націй, утворення національних держав та їхнього захисту. Націоналізм проповідував рівність народів, повагу до їхніх прав і свобод, демонстрував терпимість до націоналізму інших.

Французька революція, а надто – наполеонівські війни викликали хвилю піднесення націоналізму або національно-виз вольної боротьби практично серед усіх європейських народів, насамперед серед тих, які зазнали нападу з боку французької армії. Тоді остаточно викристалізувався принцип національності, за яким кожен народ є носієм верховної влади і має право на створення власної національної держави. Відтоді цей принцип став однією з найважливіших складових національної ідеї.

Дата добавления: 2015-05-22