Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Населення 2 страница




Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,– писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Житловий комплекс. Київщина (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)

Одначе підпорядкування імперській владі вплинуло і на традиційне обличчя українського села. Імперське тяжіння впорядкувати все життя за єдиним шаблоном спричинило у Наддніпрянщині появу розпоряджень стосовно впорядкування вигляду сел. Місцевій владі доручалося прослідкувати, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо. Прагнення малоросійського дворянства та правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду призвели до поширення нового елементу в культурному ландшафті Наддніпрянщини – поміщицьких маєтків. До наших часів збереглися лише одиниці, одначе більшість із них можна віднести до пам’яток світового значення. Серед них – садово-парковий комплекс Софіївка в Умані графа Потоцького, маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях і Тарновського в Качанівці на Чернігівщині та ін.

 

6. Православна церква Наддніпрянської України під імперською владою

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. в історії України і православної церкви стали періодом їх включення до складу Російської імперії. Плани імператора Миколи І стосовно Правобережжя – «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великорусскими губерниями» – можна вважати метою імперської політики щодо всієї Наддніпрянщини.

Буденне вбрання священика і ченця. ХІХ ст.

 

Російський уряд надавав православній церкві особливу роль у здійсненні своєї політики. Церква розглядалася як складова частина державно-бюрократичної системи і один із гарантів соціального спокою в імперії. Згідно з законом про успадкування престолу, прийнятим 1797 р., імператор оголошувався главою Російської православної церкви, а сама церква – «панівною і першенствуючою». У 1799 р. було ухвалено, що межі єпархій (церковних округів) повинні відповідати межам губерній. Відтак на Наддніпрянщині було створено 9 єпархій: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, Подільська, Волинська й Київська.

Державні асигнування на утримання духовенства значно збільшувалися. Духовенство перетворювалося, власне, на чиновників із чітко фіксованою державною платнею. Ці та інші заходи російського уряду мали на меті перетворити православну церкву в залежну від державної влади структуру.

Заходи щодо церкви були спрямовані на формування єдиної структури церковної організації в імперії з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей. Цей курс імперського центру знайшов повне відображення у церковній політиці на українських землях. Із його реалізацією відбувалися:

· уніфікація українських церковних структур із метою приведення їх у відповідність до російських;

· заміна процедури обрання церковних ієрархів їх призначенням на посади. При цьому більшість із них була росіянами чи іноземцями, що ретельно виконували будь-які команди з центру;

· зросійщення кадрів українського духовенства через впровадження системи закладів духовної освіти з єдиними російськими програмами;

· створення умов, за яких церковна кар’єра залежала від вірнопідданства імперії;

· здійснення заходів щодо ліквідації національних особливостей у церковному житті та побуті українців. Приведення богослужбової практики у відповідність до московських взірців, запровадження урочистих служб у «царські дні», що ототожнювалися з великими релігійними святами. Проголошення в українських церквах анафеми І.Мазепі;

· обов’язкова великоросійська вимова слов’янських текстів у церковній практиці, навчальних закладах Наддніпрянщини тощо.

Реалізація цих планів була можливою лише за умови переходу на службу до офіційної церкви більшості духовенства. Вищих церковних ієрархів, як і українську козацьку старшину, спокусили привілеями, перспективною духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Тактика, що «охота до урядів, а надто до жалування переможе... погляди старих часів», принесла імперському уряду очікувані результати. Однак, виявляючи покору світським властям, українське духовенство залишилося станом, що вийшов з народу. Навіть за умов насильницької русифікації та денаціоналізації воно багато в чому поділяло світогляд і культурні, моральні уподобання українського народу.

У цілому уніфікаційні заходи російського уряду щодо церковного життя на Наддніпрянщині внесли зміни зовнішнього характеру. Здійснити денаціоналізацію української церкви на парафіяльному рівні російське православ’я не спромоглося.

Наругою над національно-релігійними традиціями і релігійними традиціями українців стали «царські служби» – коронування російського царя, день його народження, іменини, народження престолонаступника і под. Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні буквально заганяти віруючих до церкви. Але хоча невідвідування «царських служб» суворо каралося, аж до арешту і тюремного ув’язнення, впровадження його протягом століття відбувалося на Наддніпрянщині вкрай повільно. В Умані, наприклад, навіть у міському соборі, а в повіті – в більшості церков «царські служби» у першій половині ХІХ ст. деякий час взагалі не проводилися.

 

7. Релігійна боротьба на Правобережжі

Унаслідок поділів Річі Посполитої під владою Російської імперії опинилися землі, більшість яких протягом двох століть жила у принципово інших умовах. За часів польського панування на цих землях поряд з католиками і православними існувала велика кількість тих, які сповідували греко-католицьку віру. На приєднаних землях їх налічувалося близько 1,5 млн осіб. Протягом першої половина ХІХ ст. на Правобережжі відбувалася «боротьба за душі» греко-католиків (або, як їх тоді називали, уніатів) між польськими католиками і російським православ’ям. Питання залучення уніатів до своєї віри було для обох сторін дуже важливим, оскільки мова йшла про політичне майбутнє Правобережжя. Поляки розглядали Правобережжя як частину Польської держави, за відновлення якої вели боротьбу; тоді як російській уряд уважав, що це суто російські землі, що їх поляки здавна намагалися ополячити.

Спираючись на силу, російський уряд одразу після приєднання розгорнув кампанію щодо відновлення провідної ролі на Правобережжі православної церкви.

Для більшості віруючих українців перехід у православ’я був не стільки зміною церкви, скільки дійсно поверненням до прабатьківської віри,– адже на значній частині Правобережжя унія існувала лише кілька десятиліть і нав’язувалася силовими методами. Водночас вони плекали надію на те, що тепер зможуть звільнитися від гноблення польських шляхтичів-католиків. Але ці сподівання абсолютно не відповідали меті імперської політики на Правобережжі. Під гаслами пропагованої єдиновірності російський уряд бажав лише прискорити процес уніфікації новоприєднаних земель.

Досить часто перехід у православ’я супроводжувався промовистою «агітацією» із захопленням уніатських церков військовими командами, озброєними гарматами. Пояснювалося це необхідністю здійснення розпорядження царського уряду, згідно з якими всі збудовані православні церкви мали бути їм повернуті. Чотири греко-католицькі єпархії (Київська, Кам’янець-Подільська, Володимирська, Луцька) було ліквідовано, а з 5 тис. парафій залишилося тільки 200. Багатьох представників греко-католицького духовенства відправили на заслання, а церковне майно і землі конфіскували.

Інша ситуація склалась у тих регіонах, де греко-католицька церква за двісті років встигла вкоренитися духовно й культурно, сприймалася населенням як віра батьків. Тут навіть під тиском російської адміністрації перехід у православ’я масштабами і темпами уяви не вражав. Однією з причин цього було також те, що католицька польська шляхта, яка залишалася на місцевому рівні найбільш впливовою силою, спонукала греко-католиків переходити у католицизм.

Це змусило імперську владу перейти до гнучкішої тактики. Імператор Павло І (1796–1801) прийняв декілька ухвал, які забезпечили більш-менш нормальні умови для католиків і уніатів. Було відновлено діяльність греко-католицьких єпархій на приєднаних землях, монастирів, повернуто з заслання греко-католицького митрополита і духовенство. Цією поступкою відразу скористалися поляки.

Імператор Олександр І

Доба правління Олександра І (1801–1825) стала часом, коли поляки на Правобережжі не приховували своїх прагнень перетворити цю землю на край польської культури, віри й мови. Відбувалося це, насамперед, завдяки тому, що другом молодості імператора був польський князь Адам Чарторийський. З 1802 р. протягом 22 років він усіма засобами здійснював полонізацію Правобережжя, насаджував католицизм. Прихильниками греко-католицької церкви в краї лишалося, власно, лише селянство. Більшість греко-католицьких парафій через обмеження місцевих поміщиків-католиків бідувала.

Розпочати рішучу боротьбу проти польських католиків на Правобережжі вирішив імператор Микола І (1825–1855). Істотно вплинуло на це польське визвольне повстання 1830–1831 рр. За офіційними даними, на Правобережжі повстанців підтримали 50 католицьких монастирів. Це дало змогу імперському уряду знайти досить вагомий в очах європейської громадськості привід для початку русифікації Правобережжя. Внаслідок цього в краї було закрито 61 католицький монастир, усі польські навчальні заклади, репресовано більшість духовенства. Водночас більш рішучими стали дії проти греко-католицької церкви.

Імператор Микола I

 

Згідно з розпорядженнями російського уряду, дітей з мішаних сімей записували православними. Населенню заборонялося відзначати католицькі свята і використовувати будь-які богослужбові книги, окрім тих, що друкувались у Москві. Запроваджувався також порядок, за яким, якщо у парафії був хоч один бажаючий стати православним, усю її перетворювали на православну.

Потай від населення, оскільки «умы еще не подготовлены», велася робота щодо організації приєднання греко-католицької церкви до православної. Приєднання повинно було мати форму задоволення «добровільного бажання» греко-католиків повернутися під владу Російської церкви. У 1839 р. група греко-католицьких ієрархів, очолюваних Йосипом Семашком, підписала лист, у якому просила приєднати греко-католицьку церкву до православної церкви. Це бажання було, звісна річ, задоволене імператором.

Після цього розпочалося примусове об’єднання церков на Правобережжі. А втім велика кількість віруючих не бажала змінювати свою віру. На знак протесту вони збиралися біля церков і не пускали туди православних священиків. Для допомоги останнім використовували військові команди і поліцію. Однак і після цього греко-католики чинили пасивний опір, відмовляючись відвідувати захоплені православними церкви.

 

Витяг із листа обер-прокурора Синоду Російської православної церкви Протасова стосовно подій під час здійснення приєднання греко-католицької церкви у 1839 р.

«Тоді як згідно з запропонованим згори планом слід було здійснити возз’єднання непомітно, з відома самого лише духовенства та світських властей, без оголошення публічного... ви, допустивши читання указу в церкві... подали всім свідкам того явний привід офіційно знати те, що кожен мав знати про себе... і в необхідних випадках».

Поміркуйте: 1. Що викликало стурбованість обер-прокурора? 2. Чому імперська адміністрація намагалась приховати від населення акт «добровільного приєднання» греко-католицької церкви до православної?

 

Отже, у «боротьбі за душі» українських греко-католиків російський уряд отримав перемогу. На знак приєднання греко-католиків було виготовлено пам’ятну медаль із написом: «Отторгнутые насилием (1569 г.) присоединены любовью (1839 г.)». Та це було лише художньою прикрасою імперської політики. Доля віруючих російський уряд цікавила набагато менше, ніж власні інтереси.

У Римі, столиці католицького світу, на цю ж подію відгукнулися виданням «Білої книги» (1842 р.), яка розповідала про тернистий шлях католицької та греко-католицької церков на землях, загарбаних Російською імперією.

 

Запитання і завдання

1. Як природне середовище впливало на життя українців?

2. Визначте і розкрийте зміни, що стались у житті українців під імперською владою.

3. Що таке ментальність? Які риси ментальності українського народу склалися протягом його історії?

4. Які нові явища з’явилися в українському менталітеті під владою двох імперій?

5. Які зміни відбулися в традиційних видах господарської діяльності українців за нової доби?

6. Як змінився вигляд українських міст і сіл протягом першої половини ХІХ ст.?

7. Розкрийте характеристику Російської православної церкви як «панівної і першенствуючої» на підставі її діяльності в Наддніпрянщині.

8. Чому присилування святкувати «царські служби» в Наддніпрянщині можна вважати знущанням над релігійними та національними почуттями українців?

9. Складіть план пункту «Релігійна боротьба на Правобережжі» і підготуйте розповідь за ним.

10. Визначте причини і наслідки боротьби за вплив на віруючих, яка розгорнулася на Правобережжі.

4. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Яке місце посідали українські землі в системі міжнародних відносин XVIII ст.? 2. Якими були причини франко-російської війни 1812 р.? 3. Якими були результати та наслідки російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.?

 

1. Місце Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.

Перебування під імперською владою змінило характер участі України в європейській міжнародній політиці. Відсутність власної державності спричинила те, що вона не могла виступати дієвим суб’єктом у міжнародних відносинах. Відтепер вона відігравала роль об’єкта у політичних комбінаціях інших держав.

Наддніпрянська Україна протягом першої половини століття неодноразово привертала увагу тих європейських політиків, які розробляли плани ослаблення Російської імперії через відокремлення завойованих нею територій.

 

Наполеон І

 

Українське питання привернуло увагу французького імператора Наполеона І, коли він розпочав готування до війни проти Російської імперії. Офіційна газета французького уряду «Публіцист» писала у 1807 р., спираючись на отриману у вищих колах інформацію, що «з Польщею межує давня козацька Україна, одна з найбільш урожайних країн світу, яка своїми багатствами заслуговує на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв’язана, надійшла черга і на розв’язку справи плодючої Батьківщини Мазепи». Під впливом повідомлень своїх дипломатів і таємних агентів про поширення антиросійських настроїв серед різних верств населення Наддніпрянщини Наполеон доручив Міністерству закордонних справ розробити кілька проектів стосовно її майбутнього. Ці плани передбачали відокремлення українських земель від Російської імперії та поділ їх на кілька частин. Землі Волині французький імператор обіцяв передати Австрії за її допомогу у війні проти Росії. Всі інші землі Правобережної України повинні були відійти до Польщі. У Лівобережній та Південній Україні мали бути створені дві українські держави під протекторатом Франції. Одночасно з цим не виключалася можливість повернення земель Херсонської й Таврійської губерній Османській імперії у разі її вимоги.

Україна в планах Наполеона І

Реалізація цих планів могла не лише суттєво змінити становище українського народу, а й створити нову політичну ситуацію в Центральній та Східній Європі. Але поразка Наполеона у війні проти Російської імперії перекреслила їх.

 

2. Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

На початку ХІХ ст. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру і навіть короткочасного союзу. Об’єднала ці постійно ворогуючі країни спільна небезпека з боку Франції. Проте цей союз не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, захопивши внаслідок війн проти Туреччини Причорномор’я і Крим, не збиралася припиняти свою експансію. Коли 1804 р. спалахнуло антитурецьке повстання в Сербії, Росія надіслала повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і, забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила у грудні 1806 р. війну Росії.

Оскільки українські землі були безпосередньо наближені до головного театру воєнних дій у Молдавії, Валахії та Болгарії, то вони сповна відчули її тягар.

У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано понад 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Козаки були вимушені, як і українці у складі російської армії, битися за чужі інтереси і проливати кров братів-одновірців.

Війна тривала довго, без будь-яких рішучих дій з обох боків до 1812 р., коли Росія, відчуваючи наближення війни з Фран цією, активізувала свої дії та завдала вирішальної поразки турецькій армії під Рущуком. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мир, внаслідок якого Росія отримала Бессарабію. Більшість її населення складали молдавани, але частину її території (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти) населяли українці.

 

Українські землі в системі міжнародних відносин першої половини XIХ ст. (1806-1812 рр.)

3. Війна Російської й Французької імперій та Україна

Відгомін наполеонівських війн, що вирували в Західній Європі, досягав українських земель. Напередодні війни на Правобережжі росіяни затримали декілька осіб, які вели профранцузьку агітацію, мали карти України. Серед селян Київщини і Харківщини поширювалися листівки, у яких мовилося про те, що наміром Наполеона є звільнення селян від кріпацтва, тому простим селянам боятися приходу французів сенсу немає. Агітація, розгорнута на українських землях, стала однією з причин недовіри російського імператора Олександра І до Наполеона.

Ставлення до Наполеона і необхідність самовизначення на випадок війни двох імперій розділили представників вищих сфер суспільства. Більшість представників польської шляхти з Правобережжя підтримувала Наполеона, вважаючи, що його допомога дозволить відновити Польську державу. Чимало представників цих родин були в лавах наполеонівської армії. Водночас багатьох шляхтичів Правобережжя російська влада абсолютно влаштовувала, і виступати проти неї, ризикуючи втратити свої маєтки в разі поразки Наполеона, вони не бажали. Стримувало їх також і те, що в поширюваних французькими агітаторами прокламаціях були твердження, нібито Наполеон звільнить селян від кріпацтва.

Серед землевласників Півдня ставлення до Наполеона було негативним. Можливість зміни звичного соціально-економічного ладу лякала і робила їх вірними прибічниками російського імператора.

Позиції українського дворянства Лівобережжя стосовно війни двох імперій розділилися. Представники нащадків козацької старшини висловлювали сподівання, що в разі перемоги Наполеона Україна стане автономною, а можливо й незалежною державою, на неї буде поширено дію славнозвісного Цивільного кодексу Наполеона. Проте переважна більшість українського дворянства дотримувалася протилежних поглядів. У можливість того, що Наполеон визволить Україну з-під російської влади, вона не вірила. Тим більше відлякували її й радикальні гасла Французької революції та пов’язані з нею зміни. Тому вони підтримували російську владу як гаранта своїх прав і привілеїв.

Більшість українського селянства ніяк не реагувала на наближення війни. Задавлені тяжкою працею, вони хотіли лише кращої долі.

У ніч проти 12 (24) червня 1812 р. через р.Німан біля Ковна кордон Російської імперії перейшла 448-тисячна «Велика армія», очолювана самим Наполеоном.

 

Армія Наполеона переходить російський кордон

Французький імператор планував захопити Москву, яку вважав серцем Росії, і звідти продиктувати свої умови Олександру І. Що мало б бути далі, уявити важко, оскільки далекосяжних планів Наполеон не мав, керуючись своїм славнозвісним правилом – спершу вв’язатися у бій, а потім буде видно.

Армія імператора Олександра І налічувала 317 тис. вояків і значно поступалася французькій не лише чисельністю, а й застарілою системою комплектування (рекрутчина, 25-річна служба солдатів), умовами служби і командним складом. Французький письменник Віктор Гюго писав, що солдатська служба в російській армії «важча за каторгу в інших країнах». Офіцерський склад (на відміну від армії Наполеона) комплектувався не за здібностями, а за походженням – виключно з дворян, багато з яких пишалися тим, що крім полкових наказів нічого в житті не читали. Чисельні вади армії змусили російське командування обрати «скіфську» тактику – відступати і уникати великих боїв, намагаючись одночасно зібрати сили для подальшої боротьби.

Обидва імператори відводили значне місце у своїх воєнних планах Україні. Наполеон, окрім намірів підняти антиросійське селянське повстання, розраховував отримати і військове спорядження для «Великої армії». Водночас загарбання цих земель значно послабило б Росію, позаяк один лише Шосткінський пороховий завод виробляв третину всієї вибухівки в імперії. Напередодні війни в Україні у багатьох містах (Києві, Житомирі, Сосниці та ін.) було закладено армійські склади-магазини. Для забезпечення потреб російської армії тут зосередили тисячі тонн борошна, крупів, вівса та ячменю, що перевищувало половину всіх державних запасів Російської імперії. Втрата України для Російської імперії без перебільшення дорівнювала смерті.

 

4. Створення українських військових формувань

Обидві імперії намагалися використати українців для здобуття перемоги. До складу «Великої армії» входив і польський легіон «Вісла», де були й українці. Один із його двох уланських полків було укомплектовано вихідцями з Поділля. Військовим з'єднанням, де українці навіть переважали, був австрійський 30-тисячний корпус генерала Карла Шварценберга, що діяв на Волині. П’ять із його восьми полків комплектувалися в Галичині.

Проте дії корпусу Шварценберга на Волині призвели до інших наслідків, ніж ті, на які розраховував Наполеон. Роздратовані реквізиціями продовольства і поведінкою солдат під час постоїв, селяни залишали свої оселі та створювали партизанські загони для боротьби проти наполеонівських військ. Отже, вдруге після Іспанії Наполеонові довелося воювати не лише проти регулярної армії, а й відчути, що таке народна партизанська війна «всупереч правилам», як обурювався французький імператор.

Тяжка ситуація, в якій опинився на початку війни Олександр І, і брак у російській армії легкої кінноти змусили його шукати способи збільшення своєї армії. Приятель імператора граф І. де Вітт, згадавши вдалий досвід набору ополчення під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр., запропонував Олександру І використати відомі схильності українців до військової справи. Імператор погодився і віддав наказ про формування Українських козацьких полків у Київській та Подільській губерніях.

 

Витяг з попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська, ствердженого Олександром І у Вільно (5 червня 1812 р.)

«Військо це передбачається утворити на Україні з людей, до козачої служби здібних і здавна відомих звичкою та охотою до неї.

Воно має складатися з 4 полків: кожен полк – із 8 ескадронів, а ескадрон – із 150 козаків... Людей можна призначати на козаків, незважаючи ні на роки, ні на зріст, а також маловажні тілесні вади, але єдино тільки зі збереженням сил і здібностей до служби цього роду.

Як мине в українських полках потреба, всі вони розпускаються по своїх домівках, але вже назавжди залишаються належними війську і за першою потребою повинні з’явитися на службу і скласти знову свої полки, для чого вони повинні мати в постійній справності зброю, одяг і коней, утримуючи все це власним коштом, але звільняючись зате від усяких інших по державі повинностей. Діти їхні, які народжені від (часу) вступу у військо, належатимуть також до нього. А тим із них, яких поміщики не знайшли для себе вигідним прийняти в селища свої, відведуться для селення землі казенні,– про що буде ухвалена тоді окрема постанова...»

Поміркуйте: 1. Що обіцяли селянам, які підуть служити до Українського козацького війська? 2. Чому селяни зрозуміли зміст розпорядження як відновлення козацького стану і увільнення від кріпацтва?

 

Через місяць до складу розташованої на Волині 3-ї армії генерала Тормасова вирушило Українське козацьке військо, очолюване полковником де Віттом, у складі 4 полків, у яких було 3 тис. козаків. Перегодом із цих полків була створена Українська кінно-козацька дивізія, яка діяла в Європі під час закордонного походу російської армії 1813–1814 рр.

Олександр І дозволив також створити козацькі формування і на теренах колишньої Гетьманщини, де за офіційними даними налічувалося близько 500 тис. осіб козацького роду. «Височайшим рескриптом» від 17 липня 1812 р. Олександр І доручав малоросійському генерал-губернатору князю Я.Лобанову-Ростовському сформувати в Полтавській і Чернігівській губерніях 15 Малоросійських кінно-козацьких полків на тих самих умовах, що й на Правобережжі.

Коли розпочалося формування полків, палкі суперечки розгорнулися між генерал-губернатором і представниками патріотичних кіл українського дворянства – полтавським суддею Василем Капністом і губернським маршалом (керівником) дворянства Дмитром Трощинським. Генерал-губернатор хотів, щоб устрій полків відповідав прийнятому в імперській армії, а представники українських дворян вимагали, щоб у полках були виключно українські старшинські чини і козацькі однострої. Становище російської армії не сприяло довгим суперечкам, і Лобанов-Ростовський вимушений був погодитися на останні вимоги.

Перспектива поновлення козацтва викликала ентузіазм на Лівобережжі. За два місяці, що відводилися на формування полків, замість планованих восьми було сформовано 15 – 9 полтавських і 6 чернігівських. Витрати на спорядження козаків лягали на плечі міщан, дворян і селянських громад. Проте ентузіазм народних мас не збігався зі ставленням до цієї ідеї українського дворянства Лівобережжя. Нащадки козацької старшини не вірили імперії та скептично ставилися до патріотичних гасел і обіцянок генерал-губернатора.

Серед дев’яти полків, сформованих у Полтавській губернії, призначені генерал-губернатором командири трьох відмовилися йти на війну. Автор славнозвісної «Енеїди», дворянин Іван Котляревський, сформував 5-й полк, але йти воювати особисто відмовлявся, мотивуючи це тим, що не може залишити без опіки свою стареньку маму. Взагалі в його полку не було жодного представника української старшини. Така ситуація була і в інших полках. Коли українські полки прибули до складу діючої російської армії, то фельдмаршал М.Кутузов з обуренням вимагав малоросійського генерал-губернатора надіслати старшин-офіцерів, оскільки «в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім немає офіцерів, і навіть унтер-офіцерів замало».

 

І. Котляревський

Головнокомандувач російської армії Михайло Кутузов

Одночасно з формуванням козацьких полків було розпочато формування піших і кінних полків ополчення з селян-кріпаків у Чернігівській, Полтавській, Слобідсько-Українській, Київській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Через 7–14 днів, що відводилися на формування полків, ці губернії були готові дати понад 80 тис. ополченців. Проте, налякані масовим вступом до ополчення кріпаків, поміщики звернулися до Олександра І з проханням скасувати це рішення. На їхню вимогу ополчення в усіх губерніях, окрім Чернігівської та Полтавської, розформували. З цих двох губерній було взято 43 083 козаків-ополченців. Отож, колишня Гетьманщина дала разом із 18 тис. кінно-козацького війська 61 083 козаків.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 704; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.076 сек.