Населення 5 страница

Зміни в попиті на світовому ринку (падіння цін на вовну у зв’язку з розведенням овець в Австралії і зростання попиту на хліб) сприяли тому, що поступово першість у господарстві Півдня перебрало вирощування зернових.

Родючість південноукраїнських чорноземів дозволяла отримувати надзвичайно високі врожаї. В офіційних документах збереглися повідомлення, що 1835 р. врожай зернових на Півдні «перевищував кількість посіяного зерна у двадцять разів». Такі врожаї траплялися, звісна річ, не кожного року, але і звичний значно перевищував норми в їхніх регіонах. Окрім природної родючості, вирощуванню зернових сприяла і велика кількість вільної землі. Зростання попиту на пшеницю за кордоном спонукало до освоєння цих земель.

Південь також мав великі можливості для сприяння розвиткові господарства і сусідніх земель завдяки торгівлі. Головну роль у транспортуванні зерна з Правобережної та Лівобережної України відігравали чумаки. За повідомленнями іноземців, у першому десятиріччі ХІХ ст. до Одеси, головного порту Півдня, лише за один день прибувало від 500 до 1000 возів. Цей спосіб перевезення вантажів залишався основним до появи залізниць.

3. Особливості соціальних відносин у Південній Україні

Протягом першої половини ХІХ ст. внаслідок переселень населення Півдня зростало набагато швидше, ніж інших регіонів Наддніпрянщини. Кількість оподаткованих чоловічих душ у Південній Україні складала 1795 р. 520 тис., 1850 р. понад 1 млн. Особливістю цих земель було те, що новоприбулі не стикалися з усталеною системою організації сільського господарства, як це було в інших районах імперії, де ця система базувалася на кріпацтві.

Проте вільно володіти землею, як це було, скажімо, на американському Дикому Заході, більшість поселенців не могла. Переважна частина селян працювала на державних або на приватних землях, якими володіла імперська знать.

Характерною рисою населення Півдня на початку ХІХ ст. було незначне поширення кріпацтва. У 1801 р. серед селян, які працювали на державних і приватних землях, кріпаків налічувалося лише 6,5% від усіх мешканців. Ця тенденція зберігалась і в середині століття. Володарі маєтків, зацікавлені у швидкому розвиткові господарства, розуміли неефективність кріпацької праці та покладалися на вільнонайману.

Кількість кріпаків на одного власника
у губерніях Півдня та в Київській губернії

Губернія	Власників кріпаків	Кількість кріпаків	Середня кількість
Таврійська		21 144
Катеринославська		158 859
Херсонська		151 142
Київська		521 245	31 906

За даними 1857 р. в усіх трьох губерніях Південної України кількість кріпосних селян була меншою, ніж в одній Київській губернії.

Конкретним прикладом нових аграрних відносин на Півдні може бути підприємництво новоросійського генерал-губернатора графа М.Воронцова. Він перевіз із маєтків у Центральній Росії та оселив на Півдні своїх кріпаків, перетворивши їх при цьому в орендарів. Сучасники, які відвідували володіння графа, засвідчували, що всі його селяни живуть, як американські фермери. Вони не обтяжені примусовою працею, а просто сплачують ренту і оброк. За таких умов, вважали вони, селяни краще обробляють землю, що вигідно як для селян і господаря, так і загалом для держави. В усіх галузях свого величезного господарства – хліборобстві, тваринництві, городництві, виноробстві – Воронцов покладався переважно на найману працю. Нова модель господарства, створена графом у його володіннях, наслідувала тогочасну західноєвропейську систему капіталістичного сільського господарства.

Характерною рисою господарства Півдня було переважання невеликих маєтків. Більшістю з них володіли міщани та дрібні торговці, які становили разом типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію. Натомість в інших губерніях імперії, де панували кріпосницькі відносини, існували величезні маєтки з тисячами кріпацьких душ. Землевласники Півдня покладалися насамперед на сезонну найману працю, а розміри їхніх володінь обмежувалися нестачею робочих рук.

4. Одеса – місто нової епохи

Центром Південної України, столицею Новоросії стала заснована 1794 р. Одеса. З-посеред великих міст сучасної Європи вона є одним із наймолодших. А втім, жодне з них не може зрівнятися з Одесою за темпами зростання у ХІХ ст.

Виникнення Одеси пов’язане з наслідками російсько-турецької війни 1787–1791 рр. Переможена Туреччина змушена була віддати Росії Чорноморське узбережжя між Південним Бугом та Дністром. На цих землях знаходилася турецька фортеця Єні-Дунай (Новий Дунай) у місцевості Хаджибей, захоплена одним із фаворитів російської імператриці Катерини ІІ іспанцем «солдатом удачі» Хосе де Рібасом. На місці цієї фортеці за наказом імператриці було закладене місто, яке мало стати головним портом і центром нової імперської провінції, названої Новоросією. Головним будівничими міста став де Рібас, ім’я якого і донині носить одна з головних вулиць Одеси – Дерибасівська. Розроблений перший мальований план відповідав тогочасним західноєвропейським традиціям містобудування. Вулиці переділяли місто на окремі прямокутні квартали. План передбачав також основні магістралі та просторі, вільні для пересування вулиці. Адміністративним центром міста повинен був стати Приморський бульвар.

Розбудова Одеси передбачала будівництво порту, адміралтейства, казарм, приватних будинків, церков, громадських будівель, садів, ринків тощо. Через два роки після початку будівництва міста з’явилися фондова біржа та будинок цензури – уособлення тогочасного комерційного та культурного життя.

Зовнішній вигляд Одеси, на думку мандрівників, нагадував нові міста американського Заходу. Одначе на цьому схожість вичерпувалася, оскільки мешканці Одеси мали дуже обмежену можливість для участі в міському управлінні. Головою міської адміністрації був градоначальник, якого призначав безпосередньо імператор, але підпорядковувався він генерал-губернатору Новоросії. Для Одеси характерним було те, що на відміну від інших імперських міст її адміністрація набула більшої самостійності, ніж це передбачалося. Тут було набагато менше бюрократичних порядків, характерних для міст центральних губерній.

Населення Одеси було надзвичайно строкатим за національним і соціальним складом. Перші поселенці міста були переважно вільними або такими, що вважали себе вільними. Один з істориків підрахував, що наприкінці XVIII ст. третину мешканців Одеси складали нелегальні переселенці. Дилему – повернути втікачів господарям або скористатися з їхньої праці – імперський уряд вирішив на свою користь. Велику кількість серед населення Одеси складали іноземні іммігранти. Там було багато греків, албанців, молдаванів, євреїв, італійців, німців, вірмен, сербів та ін. Імперський уряд обіцяв усім переселенцям релігійну терпимість, будинок кожній сім’ї та позику для того, аби розпочати нове життя. На десять років вони звільнялися від усіх обов’язків і служб, а від військової повинності – назавжди.

На початку ХІХ ст. вигляд Одеси був далеким від передбаченого в планах і вона нагадувала, як уважали сучасники, радше піратську колонію, ніж порядне місто. Втілив більшість планів у життя новий генерал-губернатор Новоросії та міський градоначальник дюк (герцог) де Рішельє (1767–1822).

Французький іммігрант Арман Еманюель дю Плесі – дюк де Рішельє був нащадком визначного дворянського роду. Його прадядьком був славнозвісний кардинал Рішельє. За одинадцять років свого правління містом і всією Новоросією він завоював широке визнання за кордоном і в імперії як розсудливий державний діяч. Його репутація в Росії була незаплямованою і несхитною. Імператор Олександр І сказав про нього, що, може, французька революція була й не такою кепською справою, якщо завдяки їй Росія отримала Рішельє.

Одним з найголовніших результатів діяльності Рішельє стала розбудова Одеси. Саме тоді вона перетворилася на елегантне місто, забудоване на кшталт тогочасної західноєвропейської архітектури. У місті з’явився театр, що його одесити порівнювали з Паризькою оперою. Між морем і портом дюк наказав закласти бульвар, звідки відкривався чудовий вид на море.

Рішельє всіляко сприяв озелененню міста. Власним коштом дюк привіз із Відня дерева акації та роздавав їх кожному, хто обіцяв їх посадити і доглядати. Одеса й зараз відома своїми неповторними білими акаціями. Найвідомішим міським парком став «Сад дюка», де Рішельє зібрав зразки різноманітних місцевих та іноземних квітів і рослин. Серед головних будівель міста були також православний собор, гімназія, шпиталь, інститут шляхетних дівчат. Гості Одеси дивувалися тому, як за роки правління дюка змінився вигляд міста.

У своїх мемуарах, підбиваючи підсумки зробленого, Рішельє писав, що коли він приїхав до Одеси, тут мешкало 7–8 тис. душ у 400 будинках. Через 11 років, коли дюк залишив місто, його населення зросло до 35 тис., а кількість будинків – до 2600.

Вдячні громадяни міста доручили скульпторові Івану Мартосу відлити у бронзі статую дюка. Завершена 1828 р., вона й зараз прикрашає верхівку Потьомкінських сходів, що ведуть униз до узбережжя. Зодягнений у тогу правитель рукою вказує на море, вирізняючи в такий спосіб одне з головних джерел добробуту міста.

Протягом 1815–1861 р. Одеса продовжувала швидко зростати і перетворилася на найнаселеніше місто Наддніпрянщини, причому значною мірою – завдяки іммігрантам. Сучасники казали, що в Одесі розмовляють двадцятьма мовами і сповідують десять релігій. Такий багатонаціональний уклад причаровував мандрівників, надавав місту неповторного вигляду.

Багатонаціональний склад населення визначив і специфіку суспільно-політичного життя. Різноманітні етнічні громади були причиною того, що у Одесі ніколи не існувало об’єднаної та дієвої політичної спільноти. У місті, наприклад, діяло грецьке товариство національного визволення. Поряд із ними свої конспіративні групи створювали болгарські, польські, українські патріоти і російські змовники-декабристи. До складу утвореної 1817 р. масонської ложі «Понт Евксинський» входив навіть сам генерал-губернатор граф О.Ланжерон. Недарма іно земці вважали Одесу найвільнішим містом імперії.

У Санкт-Петербурзі, наприклад, не дозволялося палити на вулицях, ходити в незащеплених сюртуках і навіть – носити квітку в лацкані. З’явитися на людях в окулярах чи з бородою означало викликати підозру в радикальних настроях. В Одесі, навпаки, молодь гуляла у наймоднішому європейському вбранні, а палили навіть візники. На вулицях лунали музика і веселі голоси – така невимушена атмосфера була просто неможливою в імперській столиці. Микола І вважав Одесу «гніздом змовників».

5. Розвиток торгівлі

Головним джерелом процвітання як усієї Південної України, так і її головного порту – Одеси була торгівля. Основним товаром у часи розквіту торгівлі стало зерно. Великі виробники зерна з Правобережжя і губерній Півдня доправляли пшеницю до Одеси – головного порту імперії з торгівлі зерном. Обсяги зернової торгівлі постійно зростали. У 1795 р. Чорне море у пошуках зерна перетнули та увійшли до Одеського порту лише 39 кораблів; у 1815 р.– 1500 кораблів.

На зростання попиту на чорноморську пшеницю впливали різноманітні європейські події. Коли 1814 р. у Франції під час «Ста днів» Наполеон спробував повернути владу, несподівана мобілізація величезних армій різко збільшила попит на українське зерно. Південна Україна допомагала також своєю сільськогосподарською продукцією долати європейцям загрозу голоду в неврожайні роки. Історики назвали 1816 р., коли жахливі дощі знищили хлібні поля Європи, «останньою великою продовольчою кризою» європейської історії. Саме тоді перед виснаженою наполеонівськими війнами Європою з’явилася жахлива примара голоду; на щастя, стала в пригоді чорноморська пшениця.

Отже, у першій половині ХІХ ст. Південна Україна стала частиною світового ринку зерна. Досягти цього вона змогла, насамперед, завдяки тому, що була регіоном переважання нових економічних відносин.

Запитання і завдання

1. Визначте особливості соціально-економічної ситуації, що склалася під час заселення Південної України.

2. Як відбувався господарський розвиток Півдня протягом першої половини XIX ст.?

3. Чим соціальні відносини, що склалися на Півдні, відрізнялися від інших регіонів Наддніпрянщини?

4. Використовуючи матеріал параграфа і підготуйте розповідь: «Одеса нове місто на нових землях».

5. Поясніть, чому торгівлю вважали основним джерелом зростання добробуту мешканців Півдня.

6. Яким чином Південь сприяв налагодженню нових господарських зв’язків між окремими регіонами Наддніпрянщини?

7. Сформулюйте основні риси нової соціально-економічної моделі, яка склалася на Півдні протягом першої половини ХІХ ст. Розкрийте зміст цих рис.

§ 8. Соціальні протести українського населення у першій треті ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Якою була політика Російської імперії щодо України протягом XVIII ст.? 2. Якими були форми й характер протестів українського населення в середині та другій половині XVIII ст.?

1. Характер політики Російської імперії щодо України

У першій половині ХІХ ст. загальний напрямок російської політики стосовно України визначався поширенням на її територію загальноімперських порядків, підпорядкування її розвитку інтересам російського центру імперії.

Основні риси імперської політики стосовно Наддніпрянської України протягом першої половини ХІХ ст. були такими:

· в адміністративній сфері відбувалася ліквідація залишків давнього адміністративного устрою та перетворення цих земель у дев’ять пересічних губерній Російської імперії. Водночас поряд із цивільною владою посилювалася військова. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянщині існували три з десяти генерал-губернаторств, утворених російським урядом на території імперії. Імперський уряд тримав у Наддніпрянщині значні військові сили, чисельність яких в окремі періоди сягала 100 тис. вояків. Українські землі були також місцем зосередження військових поселень;

· у політично-правовій сфері імперський уряд скасував дію традиційного українського права і судочинства: протягом 1827–1835 рр. у містах Наддніпрянщини було припинено застосування збірників магдебурзького права, а в 1840–1842 рр. ліквідовано судочинство за нормами Литовських статутів і поширено систему права, відповідну Зводові законів Російської імперії;

· в економічній сфері застосовувалася політика, спрямована на першочергове задоволення потреб імперського центру. Наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина давала понад 26% загальноімперських доходів, одначе половина з цього витрачалася на потреби інших частин Російської імперії;

· у соціальні сфері для переважної більшості населення імперська влада спричинила необхідність замість самобутніх українських порядків підпорядкуватися новим імперським. Становище суспільної еліти внаслідок отриманих від імперії привілеїв було набагато кращим, ніж більшості населення. У найтяжчому, абсолютно безправному становищі опинилися кріпосні селяни. З неприхованим обуренням і болем писав про це у поемі «Сон» Тарас Шевченко:

Он глянь,– у тім раї, що ти покидаєш,

Латану світину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє, мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Жахливе становище кріпосних селян спричиняло повстання, які придушувалися за допомогою поліції та війська;

· у національно-культурній сфері російський уряд здійснював політику перетворення українського народу на частину російського. Вважаючи українців частиною «великорусского» народу, а українську мову лише «наречием» російської мови, імперія здійснювала політику насильницької русифікації. У 30-х рр. імперія розробила ідеологічні засади своєї шовіністичної політики, викладені в «теорії офіційної народності» міністра просвіти графа С.Уварова. Її сенс полягав у поєднанні православ’я (основи духовного життя), самодержавства (єдино можливої форми російської державності) та народності (визнання існування єдиного російського народу, відданого православ’ю і самодержавству).

Спільним, що об’єднувало політику Російської імперії в усіх сферах, було ігнорування права українського народу, як і інших народів, на самостійний розвиток. Внаслідок цього здійснювати цю політику можна було, зрозуміла річ, лише силою, що і робилося.

Сучасники розповідали, що одного разу Микола І спитав свого 15-річного сина, майбутнього імператора Олександра ІІ, на чому тримається управління багатомовною сім’єю народів, які населяють імперію. Наступник престолу відповів: «На самодержавстві й законах». Микола І обурився: «Законах – ні! Лише на самодержавстві і ось чому, ось чому, ось чому!» – тричі вигукнув він, стрясаючи повітря затиснутим кулаком.

Імперська політика негативно впливала також і на розвиток російського народу, оскільки він був вимушений витрачати свої сили задля реалізації того, що заважало його власному національному розвиткові. Внаслідок цього українських патріотів і прогресивних російських діячів часто об’єднувало спільне опозиційне ставлення до імперської дійсності, розуміння необхідності боротьби за її ліквідацію та демократичні перетворення у житті всіх її народів.

2. Форми й характер протестів українського населення

Головними причинами соціальних протестів українського селянства протягом першої половини ХІХ ст. були посилення кріпосницького гніту і численні зловживання імперських чиновників.

Звільнитися від поміщицької залежності, отримати землю і волю та стати вільними виробниками – ось головна мета, якої хотіли досягти селяни внаслідок своїх виступів. Протести селянства відбувалися у різних формах. Селяни псували знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину і нести повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір місцевій адміністрації та російським військам, тікали від своїх господарів.

Свідченням поваги до законів та бажання вирішувати суперечки в цивілізований спосіб із боку українського селянства було значне поширення подання скарг селян на зловживання поміщиків. Проте імперський уряд відповів на це забороною кріпакам скаржитися на поміщиків під загрозою покарання. Жорстокі покарання за скарги спричинили поступове згасання селянської надії на «справедливість» імператора та його урядовців. Інколи вони супроводжувалися розправами над володарями маєтків, що вчинялися за участю більшості селян. У відповідь на це власті розгорнули переслідування бунтівників. Села «втихомирювалися» військами, винних у заворушеннях селян тисячами відправляли на заслання і каторгу. Лише протягом 1822–1833 рр. із Наддніпрянської України було відправлено до Сибіру на заслання понад 12 тис. отчайдухів.

Витяги з розпоряджень російського уряду про покарання кріпосних селян

308. Для утримання кріпаків у покорі й доброму порядку поміщик має право використовувати домашні засоби виправлення і покарання за власним розсудом, але без каліцтва і тим паче небезпеки для їхнього життя.

311. За провини, власне, проти власника або його прав, так само як і за проступки поліцейські, кріпаки, на його прохання, піддаються поліцейському покаранню, з поверненням до попереднього житла, або утриманню в упокорювальних і робітних домах на строк, самим власником визначений.

388. Заколотом проти властей, урядом установлених, вважається і всяке заворушення селян або дворових людей проти своїх поміщиків, власників або управляючих і проти волосних та громадських управлінь.

1108. За всяке вперте непідкорення, хоч без явного повстання, панам своїм, чи особам, яким від них на законній підставі передано їхню владу, цілком або з обмеженнями, кріпаки в разі, коли власник, не бажаючи сам використати наданих йому за законом домашніх виправних засобів, повідомить про це належному начальству, піддаються, зважаючи на обставини... покаранню різками від двадцяти до п’ятдесяти ударів. З цього виключаються лише випадки, коли вони не підкорилися наказам, які суперечать закону і виконання яких зробило б їх самих учасниками в злочині.

1909. Кріпаки за подання на поміщиків своїх заборонених законом скарг піддаються покаранню різками до п’ятдесяти ударів.

Поміркуйте: 1. Чиї інтереси захищали розпорядження російського уряду: поміщиків чи кріпосних селян? Наведіть за текстом документа факти, які підтверджують вашу думку. 2. Що свідчить про те, що кріпосні селяни були абсолютно безправними і перебували в повній залежності від своїх володарів. 3. Чому російський уряд карав селян за подачу скарг на поміщиків?

Жахливі умови життя і відсутність можливості досягти їхньої зміни спричиняли масові втечі селян. Особливо значного поширення втечі набули на Правобережжі та Лівобережжі. Лише в Київській губернії 1816 р. налічувалося 25 тис. селян-утікачів. Більшість їх вирушала на Південь або терени Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд вживав заходів щодо розшуку й повернення втікачів і карав їх. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхньої причини, було неможливо. У деяких регіонах створювалися селянські повстанські загони, що вели партизанську боротьбу проти поміщиків та урядових військ. Перемогти імперські війська селянські загони не могли, оскільки їхні виступи були стихійними і мали місцевий характер. Протести українського селянства у першій половині ХІХ ст. були проявом боротьби проти ненависних кріпосницьких порядків, що їх накинула українцям Російська імперія.

3. Найбільші заворушення селян, козаків і військових поселенців

У першій половині ХІХ ст. сталося багато виступів селян Наддніпрянської України. Найбільше їх було на Правобережжі, де зосереджувалася найбільша кількість кріпаків, а визиск селян був найжорстокішим. В окремих місцях боротьба селян набувала впертого і тривалого характеру.

У Волинській губернії кріпаки поміщиці Закашевської чинили опір свої господарці протягом 1811–1847 рр. Масові екзекуції, здійснювані військовими за проханнями поміщиці, не змогли зламати опір селян; визнавши свою поразку, Закашевська продала маєток. Проте селяни чинили опір і новому господареві – пану Загрязькому. Новий володар довго не витримав і того ж року звернувся з проханням до російського уряду відкупити в нього маєток у власність держави, оскільки в селян укоренилися думки про волю, писав він, «і я не бачу ніяких засобів, щоб їх приборкати».

Окрім посилення кріпосницького гноблення, селянські виступи були вислідом непідсильних податків і голоду в неврожайні роки. Зокрема, під час неврожаю 1832–1833 рр. селянські рухи охопили Лівобережну й Південну Україну. Чимало виступів державних селян відбувалося на Півдні 1833 р., коли імперські чиновники за допомогою військової сили стягували недоїмки за податками, що їх через неврожай сплатити селяни не могли.

Хвилю незадоволення викликало у Наддніпрянщині запровадження військових поселень. Справжнім вибухом протестів відповіли бузькі козаки, коли після завершення наполеонівських війн і повернення на рідну землю їх стали фактично повертати у напівкріпацький стан у формі військових поселень. Обмануті козаки повстали у вересні 1817 р. під проводом сотника Федора Барвінського на Херсонщині. Російський уряд за допомогою 10-тисячного війська і гармат жорстоко придушив повстання. Козаків, які відмовилися стати військовими поселенцями, кололи піками, топили в Бузі, проганяли «зеленою вулицею» (крізь стрій солдат, які били винних шпіцрутенами – палицями 500–1000 разів, забиваючи більшість до смерті) і висилали до Сибіру. Менш ніж через рік бузькі козаки знову підняли повстання, яке тривало більше місяця і також було жорстоко придушено. Іншу частину бузьких козаків було поселено в районі м.Чугуєва на Харківщині, де влітку 1819 р. також спалахнуло повстання. Після придушення повстання за допомогою двох піхотних полків було заарештовано близько 2 тис. його учасників, з них 273 було засуджено до смерті. Проте засновник військових поселень О.Аракчеєв, який особисто керував розправою, «пожалів» засуджених і замінив смертний вирок на покарання шпіцрутенами – по 12 тис. ударів кожному. Деякі джерела свідчать, що жахливою смертю на «зеленій вулиці» загинуло принаймні 80 чоловік, а решту непритомними перевезли до шпиталю, але пощади у Аракчеєва ніхто не благав. Товариш, який відвідав тих, хто пережив екзекуцію, у шпиталі, написав, що «тільки по голосу можна було пізнати, що то були люди, а не купа м’яса».

Події в Чугуєві справили велике враження на більшість верств тодішнього українського суспільства. Засновник Харківського університету Василь Каразін, як і інші прогресивні представники українського дворянства, різко засудив цю безтямну жорстокість.

Великі виступи військових поселенців відбувалися також у селищах Базаліївка (1817–1818 рр.) та Шебелинка (1829 р.).

4. Повстанський рух під проводом Устима Кармелюка на Поділлі

Особливо жорстокого характеру набула боротьба проти національного і соціального гніту на Поділлі, де діяв «український Робін Гуд», національний герой, оповитий славою месника за народні кривди Устим Кармелюк (1787–1835).

Портрет Кармелюка. ХІХ ст.

Постать народного месника Устима Кармелюка ще й зараз викликає більше запитань, аніж відповідей, про діяльність цієї однозначно непересічної особистості. Офіційні російські документи описують його як похмуру, немилосердну людину без суворих моральних норм, з уподобаннями карного злочинця. Народна традиція оспівує Кармелюка як героя-месника, який був справедливою людиною, захисником покривджених та увібрав найкращі людські риси.

Проте навіть російський уряд, загалом характеризуючи діяльність Кармелюка негативно, об’єктивно визнавав популярність лідера повстанців серед українського народу, його знання людської психології та вплив на селянство. Селяни шанували його за щедрість (усе захоплене майно він роздавав селянам, а свого так і не нажив), відвагу й відданість справі боротьби за національне і соціальне визволення. Поміщики та імперські чиновники ненавиділи за це саме, але водночас віддавали належне його розуму та освіченості (на відміну від неписьменних селян, він знав українську, російську, польську та єврейську мови).

Кармелюк був сином свого часу та символізував свою неодномірну й суперечливу епоху. Не можна забувати, що з-поміж його жертв були й невинні люди, але слід пам’ятати й те, що він з’явився на історичній арені тоді, коли соціальна напруженість у середовищі поневоленого українського селянства дійшла до краю і загрожувала кривавим бунтом. Тому багато селян пішли в загони Кармелюка для боротьби проти гнобителів. Можна, звісна річ, засуджувати його вчинки з позицій сучасного цивілізованого досвіду вирішення суспільних протиріч, але ім’я цього, за висловом Т.Шевченка, «славного рицаря» назавжди залишиться в української історії.

У 1812 р. молодого Кармелюка пан за бунтарство віддав у солдати, але через рік Устим утік і повернувся до рідних місць. У 1814 р. Кармелюк очолив повстанський рух проти дворянства і російської адміністрації. Протягом 23 років боротьби повстанські загони здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки, російські офіційні установи, розправилися з багатьма кривдниками народу. Усе захоплене майно і гроші повстанці роздавали селянам. У 1830–1835 рр. повстанський рух під проводом Кармелюка, у якому брало участь більш як 20 тис. одчайдухів, охоплював усе Поділля та сусідні райони Волині, Київщини, Бессарабії. Кармелюка неодноразово заарештовували, шість разів він тікав із в’язниць і каторги. Кармелюкові довелося витримати численні катування, він спромігся вижити після тисячі ударів шпіцрутенами. Втікши із Сибіру, пішки повернувся на Поділля і продовжив боротьбу.

Розуміючи небезпеку повстанського руху, який розгортався дедалі більше, російський уряд створив 1833 р. для боротьби проти повстанців спеціальну комісію, очолювану імперським чиновником з особливих доручень. Водночас польські поміщики, не покладаючись на владу, організовували власні загони, які винищували українських повстанців. Два роки полювали поміщики за невловимим Кармелюком, поки він випадково не загинув від кулі, випущеної з засідки польським шляхтичем.

А втім, властям знадобилося ще п’ять років, щоб остаточно придушити повстанський рух. Український народ зберіг добру пам’ять про народного месника, присвятив йому численні пісні, перекази й легенди.

5. Значення протестів українського населення у першій половині ХІХ ст. для суспільного розвитку

Соціальні протести українського населення мали позитивне значення для розвитку Наддніпрянської України. По-перше, вони стали свідченням того, що народ пам’ятає свої давні вільні часи і не збирається миритися з наявним станом речей. Селянські виступи були чинником, котрий дещо послабляв визиск українського населення та обмежував невситиму пожадливість дворян – володарів маєтків. По-друге, безправне становище пограбованого, але не підкореного народу спонукало деяких представників українського дворянства шукати способів зміни умов життя. Діяльність українських дворян-патріотів із метою повернення втрачених прав свого народу започаткувала національне відродження у Наддніпрянській Україні.

Дата добавления: 2015-05-22