Т. Г. Шевченко

Життєвий шлях Шевченка уособлював долю його народу. Він відчув на собі ярмо кріпацтва і за власним досвідом розумів почуття людей, які стогнуть в кайданах. У своїй збірці поезій «Кобзар» він не лише висловив те, що наболіло, а й здійснив важливий внесок у формування літературної української мови. Завдяки тому, що поет уперше зумів поєднати в єдине ціле різні народні діалекти, українська мова засяяла яскравими барвами. Твори Шевченка з однаковим захопленням читали представники різних??? українського суспільства. Завдяки цьому вони поступово долали протиріччя, які поділяли їх на окремі стани і дедалі більше відчували свою приналежність до нової духовної спільноти – єдиної української нації.

Визначальною рисою світогляду Шевченка було несприйняття будь-яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян, знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи і закликав знищити лихі порядки силою.

Соціальне гноблення українського народу поет пов’язував з імперським пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». Він неодноразово звертався у своїх поезіях до зображення героїчного минулого козацької України. Проте, на відміну від інших українських поетів-романтиків, Шевченко не лише тужив за минулим, а й знаходив у ньому сили проти сучасної проклятої дійсності. Злочином щодо свого народу вважав він те, що нащадки славних колись козацько-старшинських родів зрікалися своєї ролі національної еліти і йшли служити імперії.Важливе значення мало те, що поет проголошував необхідність поєднання боротьби за національне і соціальне звільнення. Ця ідея мала велику перспективу, оскільки могла об’єднати в єдиний могутній потік ці дві течії суспільного життя.

Велике значення мало те, що Шевченко зміг побачити український національний рух як складову процесу визвольної боротьби всіх слов’янських народів. Він мріяв, «щоб усі слов’яни стали добрими братами». Поет передавав свої поезії-заклики до єднання у спільній боротьбі лідерам національних рухів слов’ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу. Завдяки цьому український народ і його національно-визвольна боротьба ставали відомими у Європі.

Важко перебільшити значення Т.Шевченка та його поезій для розвитку українського націотворення у XIX ст. Український громадський і політичний діяч Юліан Охрімович, представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливість існування укра їнського руху як «южно-русскаго» провінціалізму». Справді, Шевченкова творчість стала своєрідним вододілом у розвиткові української національної свідомості. Мученицька особиста доля поета стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління борців за українську справу.

7. Історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства (братства)

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, одначе справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Як і вони, Кирило-Мефодіївське братство поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, яка категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.

Суворе покарання братчиків не відштовхнуло їх наступників від боротьби за українську справу. Навпаки, ореол мучеництва, який закріпився за ними, зробив цю боротьбу привабливішою для українських патріотів. Наступні покоління борців за визволення українського народу продовжили справу кирило-мефодіївців.

Пропозиції графа О.Орлова імператорові стосовно характеру імперської політики у Наддніпрянщині після ліквідації Кирило-Мефодіївського товариства

«Правительство... не может допустить... и мыслей украинофилов о восстановлении народности их родины, ибо это поведёт малороссиян, а за ними и другие подвластные народы к желанию существовать самобытно.

Для предупреждения вреда в этом случае надлежит действовать общими мерами, не отыскивая, кого бы обвинить или наказать... Ещё более надлежит быть осторожными по отношению к Малороссии. Хотя там от молодых украинофилов, подобных Шевченке и Кулишу, быть может, обращаются идеи об отдельном существовании даже между людьми более степенными, нежели сами украинофилы, но строгие меры сделают для них ещё дороже запрещённые мысли и могут малороссиян, доселе покорных, поставить в то раздражённое против нашего правительства положение, в коем находится, особенно после мятежа, царство Польское. Полезнее и справедливее будет не показывать и вида малороссиянам, что правительство имело причину сомневаться, не посеяны ли между ними вредные идеи...»

Поміркуйте: 1. Які заходи пропонував застосовувати до українського руху граф О.Орлов? 2. Чому імперія вважала прагнення українофілів відновити свою народність небезпечними? 3. Імперська верхівка офіційно проголошувала, що малоросіяни є частиною великоросійського народу. Чи розуміла вона, що це окремий, підкорений силою народ? Якщо так, то наведіть цьому свідчення.

Запитання і завдання

1. Визначте особливості розвитку українського національного руху.

2. Охарактеризуйте складові першого етапу українського національного відродження у Наддніпрянській Україні.

3. Яким був основний зміст українського національного руху у 20 30-х рр.? Наведіть факти на підтвердження вашої думки.

4. Як утворилося Кирило-Мефодіївське товариство?

5. Розкрийте зміст ідей, сформований у програмних документах товариства.

6. Охарактеризуйте внесок Т.Шевченка у розвиток українського національного руху.

7. Яким було історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства?

Тема ІІІ

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

§ 12. Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії

Пригадайте: 1. Як і коли західноукраїнські землі опинилися в складі імперії Габсбургів? 2. Якою була політика австрійського уряду на західноукраїнських земель наприкінці XVIII у першій половині ХІХ ст.?

1. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ

Австрійська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі, була багатонаціональною державою. На відміну від Російської імперії, у «клаптевій» імперії Габсбургів не існувало єдиної уніфікованої системи управління, внаслідок чого землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць монархії.

Першим під владою австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття.У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під панування австрійських Габсбургів. Але фактично тут домінували угорці. Заселене українцями Закарпаття було переділено на чотири адміністративні регіони – комітати, які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Королівства Угорщина. Усю адміністративну, судову, військову й фінансову владу в комітатах зосереджували призначені королем із гурту великих землевласників адміністратори. Періодично скликалися комітатські збори шляхти. Населення закарпатських комітатів наприкінці ХVIII ст. налічувало близько 250 тис. душ, із яких 40% складали русини. Переважну більшість населення становили селяни, закріпачені угорськими землевласниками. Більшість представників русинської еліти перейшла в католицьку віру й змадяризувалася, отримавши завдяки цьому ті самі привілеї, що й угорські шляхтичі. Проте залишалися й ті, хто зберігав вірність традиціям свого народу. В основному то були представники греко-католицького духовенства. Саме з них вийшли перші «будителі» в Закарпатті.

Внаслідок першого поділу Річі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії.

На захоплених землях було утворено коронний край (провінцію) «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, до складу якого входили українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Провінція поділялася на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю.

Такий поділ існував до середини століття, коли після кількаразових змін його остаточно ліквідували і переділили провінцію на 74 повіти (з яких 50 було у Східній Галичині).

На приєднані землі було поширено загальноімперську систему управління. Уся адміністративна влада в провінції належала губернаторові (згодом – наміснику), якого призначав імператор. В округах (згодом у повітах) влада належала старостам, у селах – призначуваним старостами, але утримуваним землевласниками мандаторам (наглядачам). У другій половині століття їх заступили громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких призначала імператорська адміністрація, затим – міські ради, що виконували функції органів місцевого самоврядування.

Галицькі міщани. ХІХ ст.

Вищим представницьким органом у провінції був сейм, провідні позиції в якому посідала польська шляхта. Однак повноваження сейму були обмеженими, і його діяльність контролювалася імперською адміністрацією. З 1861 р. було створено два окремі крайові сейми – в Галичині та Буковині, які діяли до початку першої світової війни.

Наприкінці XVIII ст. з майже 2,2 млн населення Східної Галичини українці становили 71%, поляки – 22%, євреї – 6%. Одначе поляки в царині політики та економіки вели перед, тоді як становище селян-українців і греко-католицького духовенства було вкрай тяжким.

Греко-католицьке духовенство було, власно, єдиним представником освічених верств серед галицьких українців, і саме воно започаткувало в краї українське національне відродження.

До 1861 р. окремим округом входила до королівства Галичини і Лодомерії Буковина. Адміністративним центром цього вкритого буковими лісами краю було м.Чернівці. Наприкінці XVIII ст. тут жило близько 75 тис. душ, серед яких українці складали 69, румуни – 26%. Українці заселяли переважно Північну Буковину.

Румунські бояри-землевласники посідали в цім краї панівне становище. Більшість українського, або, як тоді казали, руського населення становили селяни. Руська шляхта зрумунізувалась іще в попередні століття. Розгортанню румунізації чинила опір лише невелика верства українського православного духовенства. Протягом першої половини ХІХ ст. Буковина вважалася одним із найспокійніших регіонів імперії Габсбургів. Активної ролі у процесах пробудження українського національного життя вона тоді не відігравала, однак у другій половині століття ситуація тут суттєво змінилася.

Дата добавления: 2015-05-22