Севастопольська бухта

Тема V

Наддніпрянська Україна у другій половині ХІХ ст.

§ 19. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин другої половини ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Якими були місце і роль Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.? 2. Якими були наслідки російсько-турецьких війн, що відбувалися наприкінці XVIII у першій половині ХІХ ст.? 3. Як Російська імперія використовувала людський та економічний потенціал Наддніпрянщини для здійснення своєї експансіоністської політики у першій половині ХІХ ст.?

1. Українське питання в контексті європейської міжнародної політики

Незважаючи на те, що Україна втратила свою державність, протягом ХІХ ст. вона залишалася об’єктом міжнародної політики. Розгортання українського національно-визвольного руху впливало на поступове поширення серед європейських політиків розуміння, що цей підкорений імперіями народ бажає жити власним державним життям. Підтримка українського руху могла спричинити ослаблення імперії та навіть, якби він виявився успішним, відокремлення від неї українських земель.

У другій половині ХІХ ст. пошуки способів протидії російському експансіонізму розпочали передовсім ті країни, які вбачали небезпеку в її спробах вирішити питання долі європейських володінь Османської імперії на свою користь. Чолове місце серед цих країн посідало Прусське королівство. Тогочасні прусські політики розробляли ідею союзу Пруссії, Англії та Франції з метою протидії спробам Росії посилити свої позиції внаслідок чергової війни проти Османської імперії.

Коли 1853 р. Росія розпочала Кримську війну, деякі впливові прусські політикистали відверто висловлюватися, що корисною Пруссії буде «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». Їх заклики здійснити те, чого не встигли зробити Фрідріх Великий та Наполеон, для історичної долі Наддніпрянської України означали, насамперед, можливість вивільнитися з-під влади Російської імперії.

Німецькі політики планували відібрати у Російської імперії Фінляндію, землі Прибалтики, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці плани засвідчили розуміння європейськими політиками того, що українські землі не є суто російським краєм, як намагалися довести петербурзькі можновладці.

Одначе плани прусських політиків залишилися незреалізованими. Незважаючи на те, що Кримська війна завершилася поразкою Російської імперії, держави-переможці не бажали розпочинати проти неї нової війни, а мирних способів для здійснення планів розчленування імперії не існувало.

Українське питання повернулося до міжнародної політики в часи, коли «залізний» канцлер Отто фон Бісмарк, творець об’єднаної Німеччини, став домагатися для своєї країни гідного місця в європейській політиці. Німеччина, серед іншого, бажала закріпити свій вплив в Османській імперії, що одразу призвело до зіткнення її претензій з російськими інтересами.

Балканська криза 1875 р. спричинила російсько-турецьку війну 1877–1878 рр., яка була надзвичайно успішною для Російської імперії. Бісмарк побачив у цих подіях небезпеку для інтересів Німеччини. У 1879 р. Австро-Угорщина та Німеччина уклали союз, спрямований проти Росії. Водночас «залізний» канцлер ініціював появу статті, в якій висувалися плани відторгнення від Російської імперії загарбаних нею земель. З-поміж інших, зокрема, зверталася увага на українські землі, де планувалося утворити незалежну державу – Велике Київське князівство, на чолі якої повинен був стати представник династії Габсбургів.

Зі статті німецького філософа Гартмана в німецькому журналі «Гегенварт»

«Немає ані географічних, ані етнографічних підстав для об’єднання двох світів – російського та українсько-білоруського в єдиний державний організм. Росіяни заселяють межиріччя Волги і Дону, тому для Росії є життєво важливим питання володіти цими річками на цілому їх бігу, але для Росії зовсім не є необхідним володіти Придніпров’ям – територією розселення українського та білоруського народів. Ця річкова система відокремлена від Росії вододілом двіно-дольських пагорбів. Дніпро ніде не торкається російської території. Тому це не є ніякий випадок, що обидва річні сточища заселені двома різними народами – росіянами та українцями. Російська національна держава як за своїм національним характером, так і за географічними умовами повернута на південний схід, а не на захід. На всякий випадок обидві частини можуть обійтися одна без другої як за географічним, та і за торговельно-політичним розташуванням. З того випливає, що після відокремлення від Росії Фінляндії, балтійських провінцій, Литви, Польщі варто було би також створити Київське королівство в межиріччі Дніпра й Пруту. Така Наддніпрянська держава з 18-мільйонним населенням мала б усі необхідні передумови для самостійного політичного існування. Нова держава повинна також отримати від Австрії гарантії недоторканності та увійти з нею до оборонного союзу. Відокремлення від Росії територій з 34 мільйонами населення остаточно покладе край її експансії на Захід...»

Поміркуйте: 1. Які докази на користь створення самостійного Київського королівства висуває автор? 2. Яку користь для себе розраховувала мати внаслідок створення Київського королівства Німеччина?

Цей план знайшов підтримку також в офіційних колах Австро-Угорщини. Російський уряд у відповідь розгорнув широкомасштабну кампанію протидії цим небезпечним для майбутнього імперії планам. В інспірованих згори статтях у російській пресі з обуренням писалося про нахабні плани німецького канцлера. Діячі українського національно-визвольного руху в Наддніпрянскій Україні, боячись переслідувань з боку російського царизму, висловити своє ставлення до цих планів не могли.

Значення німецького плану створення Великого Київського князівства було досить вагомим як для європейської міжнародної політики, так і для розвитку українського національного руху:

· воно унаочнювало значні досягнення українського національно-визвольного руху. Європейські політики вже непогано орієнтувалися в українській проблематиці. У 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона ІІІ, сенатор К.Делямар вніс до французького сенату петицію стосовно прав українців – «15-мільйонного європейського народу, забутого історією»;

· українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій у складову європейської геополітики. План Бісмарка унаочнив початок визнання окремими європейськими політиками права українців створити свою державність.

Витяг із петиції в українській справі К.Делямара, внесеної на розгляд французькому сенату

«В Європі існує народ, забутий істориками – народ Русинів (Le peuple Ruthene), з якого 12,5 млн живе під владою російського імператора, а 2,5 млн душ – у складі Австро-Угорської монархії. Цей народ за своєю чисельністю дорівнює іспанцям, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони св.Стефана (населення Угорщини.– Авт.). Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Московії. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської та польської, має виразну індивідуальність, за збереження якої бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І цей народ, якого ми сьогодні називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю, або Рутенією, а той народ, якого ми нині називаємо руським, називали тоді московітами, а їхню землю – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції та Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».

Поміркуйте: 1. На що звертає увагу автор звернення? 2. Про що свідчила поява таких публікацій у тогочасній Європі?

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому фактор ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за визволення своєї Батьківщини з-під влади Російської імперії, орієнтація на союз з її противниками була історично обумовленою. Тому на території країн – членів Троїстого союзу українські діячі мали змогу діяти досить активно, не зустрічаючи великих перешкод з боку урядових структур.

Протягом другої половини ХІХ ст. українське питання залишалося складовою європейської міжнародної політики. Але якщо українці шукали допомоги для визволення своєї Батьківщини, то європейських політиків більше цікавила можливість здійснити завдяки цьому власні геополітичні плани.

2. Чергова спроба імперії вирішити турецьке питання

Після революційних подій 1848–1849 рр., коли Російська імперія відіграла провідну роль у порятунку Габсбургів і придушенні угорського повстання, її вплив і авторитет у Європі значно посилилися. Спираючись на це, імператор Микола І дедалі наполегливіше намагався вирішити на свою користь питання перерозподілу європейських володінь Османської імперії, яку він називав «хворою людиною Європи». Проте плани російського імператора викликали негативну реакцію та сприяли згуртуванню європейських країн. У європейських демократіях зростала відраза до російського царизму та його ролі жандарма Європи. Ще до початку війни англійські дипломати стали висловлюватися про неї як про «битву цивілізації проти варварства».

У роки Кримської війни Російська імперія воювала проти Османської імперії та її союзників – Великої Британії, Франції та Сардинського королівства. Завдяки війні Росія намагалася розширити свої володіння, зміцнити впливи на Близькому Сході та Балканському півострові. Вона, зокрема, претендувала на встановлення протекторату над Дунайськими князівствами (Молдавією та Валахією), Болгарією та Сербією. Водночас планувалося встановити контроль над протоками, які вели з Чорного до Середземного моря.

Проте, висуваючи ці амбітні плани, імперія довела своє повне нерозуміння як європейської політики, так і тих зрушень, що сталися в розвитку західноєвропейської цивілізації протягом першої половини ХІХ ст. Процеси становлення індустріального суспільства в західноєвропейських державах спричинили посилення їхнього економічного потенціалу, підігрівали апетити до загарбання нових ринків, джерел сировини і сфер впливу. За таких умов вони прихильно сприймали допомогу Росії у придушенні революційних виступів, але не мали ніякого бажання погоджуватися з її затвердженням у тих регіонах, на які претендували самі.

Оскільки підвладна імперії територія Наддніпрянщини була найближчим тилом російської армії, а на Півдні безпосередньо відбувалися бойові дії, на українське населення в черговий раз припав основний тягар непотрібної війни.

3. Кримська війна

Зовнішнім приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами навколо права опіки над християнськими святинями у Палестині. Російський імператор дуже «образився» на турецького султана, коли той передав право опікуватися над ними католикам, а в червні 1853 р. раптово, без оголошення війни, окупував залежні від Османської імперії Дунайські князівства. Натомість турецький султан, заручившись підтримкою Великої Британії та Франції, оголосив війну Російській імперії. Турецькі війська спершу воювали вкрай невдало і зазнавали поразок од російської армії. Турків розбили в Закавказзі, їхня чорноморська ескадра була вщент розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Росіяни розпочали просування до кордону з Болгарією.

Синопська битва. Кримська війна

Російський Чорноморський флот

Герой Кримської війни, адмірал Корнілов

Герой Кримської війни, адмірал Істомін

Герой Кримської війни, адмірал Нахімов

Оскільки такий розвиток подій викликав занепокоєння у Європі, Велика Британія, Франція і Сардинське королівство вирішили прийти на допомогу Туреччині. Заручившись підтримкою інших європейських країн, вони оголосили війну Росії. Вимоги до російського імператора вивести війська з території Дунайських князівств висували також Австрія та Пруссія

Об’єднана англо-французька ескадра розпочала воєнні дії проти Росії в Чорному морі атаками на її узбережжя.

Прикордонну смугу від Одеси до гирла Дунаю захищали три полки Дунайського козацького війська. Обороною самої Одеси також керував наказний отаман дунайських козаків. Особливо відзначилися нащадки козаків-задунайців під час оборони міста у квітні 1854 р. Спільно з залогою міста вони вели двобій з англо-французькою ескадрою та брали участь у здобутті англійського пароплава «Тигр». Козацькі човни підійшли до корабля, який наскочив на мілину, і взяли його в полон. «Небувала справа,– писали очевидці,– козаки взяли в полон пароплав!» Гармата з англійського фрегата донині прикрашає Причорноморський бульвар Одеси, нагадуючи про хоробрість козаків-дунайців, які захищали місто під час Кримської війни. Сотні дунайців несли також службу в Миколаєві та Херсоні, відбивали спроби ворога висадити пошукові групи в гирлах Дунаю та Дніпра.

У червні – липні 1854 р. російські війська вимушені були залишити Дунайські князівства і їхнє місце одразу зайняли австрійські війська. Головний театр воєнних дій перемістився у Південну Україну. На початку вересня англо-французькі війська заблокували чорноморські порти і висадилися в Криму. Після кількох поразок, завданих російській армії, союзники розпочали облогу головної військово-морської бази імперії на Чорному морі – Севастополя.

Кораблі біля Севастополя

Розгортання війни дедалі більше засвідчувало військово-технічну відсталість Російської імперії. Озброєння російської армії значно поступалося за своїми технічними характеристиками військам союзників. Відсутність у Росії парового флоту та залізниць робила забезпечення армії всім необхідним нерозв'язною проблемою. Українські селяни, яких тисячами забирали до російської армії, марно гинули через недолугість російського командування. Один француз-дотепник влучно охарактеризував тогочасну армію Миколи І: «У російській армії солдати – з головами левів, офіцери – з головами віслюків, а генерали – взагалі без голів».

В обороні кинутого напризволяще Севастополя брали участь сформовані в Наддніпрянській Україні Одеський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський і Волинський полки. За значної чисельної переваги союзників і гострої нестачі боєприпасів (на 10 гарматних пострілів союзників захисники міста відповідали одним) вони протрималися 349 днів. Числені подвиги, загибель багатьох солдатів і офіцерів виявилися марними. Протягом усієї облоги Севастополя (14 вересня 1854 р. – 30 серпня 1855 р.) російський уряд так і не спромігся надіслати до Криму свіжі війська. 30 серпня останні захисники залишили місто. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Півдня і навіть Правобережжя змусили Російську імперію піти на укладення 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права утримувати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі.

Поразка у Кримській війні наочно показала військово-технічну відсталість кріпосницької імперії, що мало безпосередній вплив на підготовку селянської реформи 1861 р.

Україна в Кримській війні 1853-1856 рр. Селянський рух 1855-1860 рр.

4. Вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні

Оскільки Наддніпрянська Україна була не лише близьким запіллям, а й частково тереном воєнних дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Всього з Наддніпрянщини до лав російської армії було взято 750 тис. осіб.

Через відсутність залізниць увесь тягар постачання необхідним російської армії припав на чумаків та мобілізованих зі своєю худобою й підводами селян. В одній лише Таврійській губернії 1856 р. для військових потреб у селян було взято близько 150 тис. підвід. Українськими землями пролягали основні шляхи переміщення частин російської армії до театру воєнних дій. Усе необхідне для потреб армії на шляху її просування реквізувалось у місцевого населення.

На Півдні, який був прифронтовою зоною, оголосили воєнний стан. На фронт просувалися військові частини, вози зі зброєю та боєприпасами, а звідти поверталися підводи, завантажені пораненими й покаліченими солдатами. Селян забирали до війська, населення мусило утримувати військових під час постоїв, доставляти худобу, виконувати різноманітні роботи. Величезний тягар війни руйнував економіку Півдня. Почалися стихійні бунти. Загроза смерті від голоду і хвороб спричиняла численні втечі до інших губерній.

Великою пусткою, що нагадувала цвинтар, став квітучий раніше Крим. Російські військові, підозрюючи місцевих татар-мусульман у симпатіях до турок, знущалися над ними, виганяли їх зі їхніх осель, примушували залишати Крим або вбивали. Політика імперії на півострові була спрямована на те, щоб під приводом воєнних дій очистити його від некорисного для неї елементу, яким були кримські татари.

Одночасно з цим у губерніях Наддніпрянщини, розташованих поряд з австрійським кордоном, за наказом імперського уряду розпочали готування до можливого несподіваного нападу. Селян Волинської та Подільської губерній було змобілізовано до цілодобового чергування, на випадок евакуації, разом із підводами. Силами селян будували та зміцнювали старі оборонні споруди. Більшість селян прикордонних сіл примушували цілодобово вартувати на кордоні або нести службу в загонах лісової сторожі.

Відчували тягар війни і робітники промислових підприємств. Луганський чавуноливарний завод постачав російській армії артилерійські снаряди. Шосткінський пороховий завод за роки війни збільшив обсяг своєї продукції у шість разів. В українських губерніях з ініціативи імперської адміністрації створювалися комітети, які збирали кошти на воєнні потреби. Для праці у польових лазаретах Півдня направляли лікарів з інших губерній Наддніпрянщини. Офіційна пропаганда розгорнула на українських землях «патріотичну» кампанію, намагаючись зобразити війну як справедливу місію захисту православної церкви від утисків мусульман і всенародну справу всього населення імперії. Проте серед різних станів українського суспільства дедалі більше поширювалося негативне ставлення до безглуздості війни.

5. Козацький проект Міхала Чайковського

Поразки, що їх зазнавала під час Кримської війни Російська імперія, спричинили активізацію сил, опозиційних її політиці за кордоном. У Парижі активізувалася діяльність польської еміграції, очолюваної Адамом Чарторийським, якого на Заході вважали «некоронованим королем» Польщі. У середовищі польської еміграції сформувалися політичні погляди правобережного шляхтича, поляка Міхала Чайковського (1804–1886), який у роки Кримської війни здійснив спробу реалізувати свій план відновлення Гетьманщини.

Змолоду Чайковський був учасником польського повстання 1830–1831 рр. Після його поразки емігрував і оселився в Парижі. Його політичним ідеалом було відродження колишньої козацької Укра їни як автономної частини у складі відродженої незалежної Польщі. Чайковський вважав козацьку Україну найкращою формою державності, втіленням слов’янського духу й гуманістичних ідеалів. Відновлення її в ХІХ ст. він уявляв можливим і доцільним, вірив у те, що це є справа загальноєвропейської ваги.

Можливість здійснення своїх планів він убачав у співпраці з Адамом Чарторийським, який був ініціатором спільної зброй ної національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів. Чайковський намагався за його підтримки підготувати антиросійське повстання, до участі в якому хотів залучити польських емігрантів, кавказьких горців під проводом Шаміля, нащадків козаків-задунайців, донських і кубанських козаків.

У 1841 р. за дорученням Чарторийського він очолив східне агентство у Стамбулі та розпочав підготовку до повстання. У Добруджі, заселеній переважно нащадками запорожців, він створив спеціальну базу для політичної пропаганди серед населення та її поширення на Наддніпрянщину. Діяльність Чайковського викликала невдоволення російського уряду, який домагався його виселення. Щоб уникнути цього, той прийняв турецьке підданство і перейшов в іслам. Відтоді Чайковський виступав за відновлення Гетьманщини під протекторатом Османської імперії в дусі традицій П.Дорошенка. Себе він уявляв майбутнім українським гетьманом.

Коли розпочалася Кримська війна, Чайковський побачив у ній можливість здійснити свої задуми. На його пропозицію султан дозволив сформувати козацький полк під турецьким командуванням. Очолив цей полк із 1400 козаків під ім’ям Мірмірам-паші сам Чайковський. До складу полку зараховували нащадків козаків-задунайців, дезертирів із російської армії, болгар. Офіцерами були переважно поляки, учасники повстання 1830–1831 рр. За наполяганням Чайковського, як службова мова в його полку використовувалася виключно українська.

Полк Чайковського відіграв помітну роль у дунайській кампанії 1854 р. Козаки Мірмірам-паші взяли активну участь у визволенні оточеної росіянами фортеці Силистрія на Дунаї, першими увійшли до Бухареста після того, як його залишила російська армія. Наприкінці 1854 р. полк Чайковського підійшов до кордону Російської імперії на р.Прут. Він планував перейти на територію Наддніпрянщини і підняти там антиросійське повстання, але здійснити це не судилося. Турецьке командування і союзники проігнорували наміри Чайковського, оскільки вважали важливішою боротьбу за оволодіння Севастополем. Тому, коли австрійські війська окупували Дунайські князівства, полк Чайковського відвели до Болгарії, де він залишався до кінця війни.

Козацький проект Міхала Чайковського відновити Гетьманщину був неоднозначним явищем. Огулом уважати його химерною вигадкою не варто. Під час Кримської війни розгорнувся селянський рух під назвою «Київська козаччина». Бажання українських селян повернутися до козацького стану і стати вільними свідчили про існування в Наддніпрянській Україні тієї сили, яка могла би підтримати заклик Чайковського підняти національно-визвольне повстання проти імперського панування. Варто згадати й про те, що згодом він твердив, нібито отримував послання з Наддніпрянщини від таємної антиросійської організації «Комітет України та Бессарабії». У них опозиційно налаштовані представники українського дворянства зверталися з проханням до султана відновити автономну Українську козацьку державу під протекторатом Османської імперії. Проголосити її вони хотіли в тих кордонах, які існували за часів гетьмана Петра Дорошенка, з обсягом прав, що їх мали під владою султана Дунайські князівства (Валахія, Молдавія).

І все ж проект відновлення Гетьманщини в ХІХ ст. мав декілька суттєвих вад. По-перше, історичні реалії ХІХ ст. і рівень розвитку європейської цивілізації суттєво відрізнялися від тих, що існували в XVII–XVIII ст. По-друге, проект Чайковського крив у собі глибоке внутрішнє протиріччя, оскільки намагався поєднати відновлення української і польської державності за допомогою єдиного національно-визвольного повстання. Згадуючи попередні історичні події, важко уявити, щоб українські селяни боролися за відновлення Речі Посполитої.

Козацький проект Міхала Чайковського залишився в історії прикладом наполегливих пошуків кращими представниками народів, поневолених Російською імперією, способів національного визволення.

6. Селянський рух під час Кримської війни

Наприкінці війни в Наддніпрянській Україні відбувалися численні виступи селян.

Приводом до селянських заворушень стало оголошення імперського маніфесту від 29 січня 1855 р. про формування «рухомого суходільного ополчення», а також отримане київським генерал-губернатором від військового міністра розпорядження організувати чотири кінні козачі полки. Для українських селян слова «ополченець» і «козак» були тотожними поняттю «вільна людина». Серед селян поширювалися чутки, що тих, хто запишеться в козаки, звільнять від кріпосної залежності.

Особливого поширення рух набув у Київській губернії, звідки й виникла його назва – «Київська козаччина». Спричинило це те, що на Київщині зосереджувалася найбільша в Наддніпрянській Україні кількість кріпосних селян – понад 1 млн душ. Рух охопив повіти, в яких проживало близько 180 тис. селян-кріпаків. Для придушення «Київської козаччини» російському уряду довелося використовувати значну кількість регулярних військ.

Останнім етапом пов’язаного з війною селянського руху став похід селян «у Таврію за волею». Спричинили його чутки про те, що для заселення спустошеного внаслідок виселень татар Криму російський уряд закликає переселятися туди всіх охочих. Казали, що кожен селянин-переселенець стане вільним, отримає землю та значну грошову допомогу на розбудову свого господарства або зможе працювати вільнонайманим працівником за добру платню на казенних роботах.

Навесні і влітку 1856 р. розпочалося масове стихійне переселення селян, які з усім своїм скарбом рушали до Перекопу. На боротьбу з переселенцями уряд спрямував кілька дивізій та полків регулярної армії, створив заслони і перекрив шляхи через Перекоп. Однак селяни не вірили російським урядовцям, які роз’яснювали «всю безпідставність поширюваних чуток про вигадану свободу» і чинили опір тим, хто намагався силою повернути їх додому. Влітку 1856 р. біля Перекопу зосередилися десятки тисяч селян. Лише за допомогою кривавих екзекуцій з великою кількістю вбитих і поранених військові команди наприкінці 1856 р. придушили селянський рух.

Кримська війна справила значний вплив на соціально-економічне становище в Наддніпрянській Україні. Вже вкотре український народ відчув на собі всі «принади» перебування під імперською владою «православних братів».

Запитання і завдання

1. Розкрийте місце і роль українського питання в європейській міжнародній політиці другої половини ХІХ ст.

2. Що спричинило чергову війну Російської імперії проти Туреччини?

3. Як відбувалися основні події Кримської війни?

4. Охарактеризуйте вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні.

5. Що таке козацький проект Міхала Чайковського? Яким було його значення?

6. Якими були особливості селянського руху «Київська козаччина»?

7. Порівняйте місце й роль Наддніпрянської України в системі міжнародних відносин першої та другої половини ХІХ ст. Визначте спільні та відмінні риси.

§ 20. Вплив імперських реформ 60-70-х рр. на розвиток Наддніпрянської України

Пригадайте: 1. Яким був вплив реформ Габсбургів на розвиток західноукраїнських земель? 2. Коли та як було скасовано кріпосне право на західноукраїнських землях? 3. Чому існування кріпосного права заважало подальшому соціально-економічному розвиткові Наддніпрянщини?

1. Особливості економічного розвитку Наддніпрянщини напередодні реформи 1861 р.

Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.

У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.

Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.

Попервах цукрова промисловість була переважно поміщицькою. Поступово до неї проникав купецький капітал. Одначе купці не мали можливості використовувати безоплатну працю кріпаків і стали залучати найманих робітників. У середині ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні купці-підприємці орендували 24 цукрові заводи та землі навколо них.

Отож, цукробурякова промисловість набувала ринкового характеру і за своїм змістом ставала прямою протилежністю панівній кріпосницькій системі господарювання. Розвиток цукрової промисловості викликав зміни і в інших галузях економіки. Потреби подальшого розвитку економіки вимагали ліквідації кріпацтва.

2. Передумови проведення селянської реформи

Селянська та інші реформи 60–70-х рр. у Російській імперії мали характер запізнілої модернізації, здійсненої під тиском історичних обставин. До її здійснення імперію підштовхувало декілька історичних передумов:

· подальше існування кріпосного права загрожувало імперії перетворитися на другорядну країну, про що промовисто свідчила її поразка у Кримській війні. Селянський рух в українських губерніях наприкінці війни, постійні вимоги вивільнення селян з боку всіх опозиційних царизмові організацій, впливи ліквідації кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. – все це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва в нагальну потребу подальшого розвитку імперії;

· кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці, а водночас, спричиняло численні невідповідності між відносинами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте поміщицькі господарства давали близько 50% товарного хліба, і їхня швидка та одночасна ліквідація могла спричинити катастрофічні наслідки;

· кріпосне право за формою і змістом надто скидалося на рабство. Аморальність володіння «хрещеною власністю» засуджувалася переважною більшістю представників різних суспільних верств. До того ж приклад європейських монархій, у яких ліквідували кріпосне право, засвідчував, що цей акт не похитнув тронів монархів, а навпаки, зміцнив їх і відкрив можливості прискорення соціально-економічного розвитку.

3. Суспільний рух за проведення реформи

Думки про необхідність ліквідації кріпацтва дедалі більше поширювалися серед усіх верств українського суспільства. Розуміння кріпацтва як великого соціального лиха спричиняло появу пристрасних поезій Тараса Шевченка і прозових творів молодої української письменниці Марко Вовчок. Вони, за свідченням сучасників, були «одним суцільним обвинуваченням проти кріпосницької неволі».

Водночас лунали вимоги не обмежуватися лише вивільненням селян. У своєму листі до редакції російського емігрантського журналу «Колокол» у Лондоні Микола Костомаров, у цілому позитивно ставлячись до намірів імперського уряду скасувати кріпацтво, виступав також за те, щоб урівняти селян у правах з дворянами і створити умови для безперешкодного розвитку української мови як основи культурного розвою українців. Він також висловлювався про необхідність створення українцями своєї держави як складової єдиного слов’янського союзу.

Виступали за ліквідацію кріпацтва купці та підприємці, оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було чимало тих, хто займав ліберальні позиції. Відомий своїми прогресивними поглядами український діяч, володар великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Ґалаґан (1819–1888) був членом комісій, які розробляли проекти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва.– Авт.) може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань».

Г.Ґалаґан

Обґрунтування необхідності скасування кріпосного права поміщиком О.Кошелєвим (1858 р.)

«Слідкуючи за станом поміщицьких господарств і кріпосницького побуту, прислуховуючись до слів дворян, селян і дворових людей та спостерігаючи за діями тих і інших... я прийшов до повного переконання в тому, що настав крайній термін для вжиття рішучих заходів стосовно скасування кріпосного стану...

По-перше, невдоволення селян проти поміщиків посилюється з кожним днем...

По-друге, бажання селян і дворових людей бути вільними виявляється зі зростаючою силою та відвертістю...

По-третє, збідніння поміщицьких селян помітно зростає. Цей фактор безсумнівний... оброки дійшли до розмірів неймовірних... Запас селянського терпіння вичерпується.

...По-сьоме, вдосконалення у галузі сільського господарства постійно вимагають застосування до нього вільної праці. Поки у нас існує панщина, поки ми можемо брати на роботу людей скільки хочемо і до того ж задарма, поки ці люди з’являються до нас зі своїми хоч будь-якими, але дармовими знаряддями, поки поміщик може кожну хвилину замінити селянські наділи землі – доти рільництво не просунеться вперед.

По-восьме, успіхи заводської та фабричної промисловості вимагають збільшення кількості вільних робітників. Тепер величезна кількість людей затримується поміщиками на непродуктивних роботах (у передпокоях, на конюшнях тощо). Навіть більше, всіляка панщина, неурочна робота поглинає вдвоє, втроє більше робочого часу, ніж це потрібно. Весь цей час, усі ці робітники звернуться з необхідності до промисловості, і відчутна тепер нестача робочих рук значно зменшиться.

Ще багато інших обставин примушують бажати якнайшвидшого скасування кріпосного стану...»

Поміркуйте: 1. Чому автор вважає скасування кріпосного стану необхідним для подальшого соціально-економічного розвитку імперії? 2. Сформулюйте основні причини скасування кріпосного права.

Проте більшість поміщиків була набагато консервативнішою у своїх поглядах і якщо погоджувалася на особисте вивільнення селян, то лише без наділення землею.

Антикріпосницькі погляди поширювались і в студентському середовищі. Протягом 1856–1860 рр. у Харківському та Київському університетах діяло таємне політичне товариство, яке об’єднувало понад 40 осіб. Члени товариства намагалися підняти народ на боротьбу за скасування кріпацтва. Проте за своїми політичними поглядами вони не йшли далі загального політичного перевороту в Російській імперії з метою встановлення конституційної монархії або республіки. Необхідність боротьби за національне визволення українського народу у поглядах членів товариства відображення не знайшла.

4. Особливості здійснення реформи 1861 р. в Наддніпрянській Україні

Підготовка селянської реформи тривала п’ять років. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав «Положення», що містили всі законодавчі акти реформи та маніфест про скасування кріпосного права. «Положення» крили в собі 17 актів, найважливішими з яких були «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності» та чотири місцеві положення для окремих регіонів імперії. Наддніпрянщина підпадала під дію трьох місцевих положень. У губерніях Півдня та південній частині Харківської губернії діяло «Великоросійське місцеве положення», на Правобережжі – «Окреме місцеве положення», на Лівобережжі – «Малоросійське місцеве положення».

Імператор Олександр ІІ

Законодавчі акти селянської реформи вирішували такі основні питання:

· скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селян;

· організацію селянського самоуправління;

· створення інституту мирових посередників;

· наділення селян землею;

· визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;

· викуп землі селянами.

Одразу після публікації маніфесту селяни отримували особисту свободу. Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими обивателями і мають громадські права – одружуватися, укладати самостійно майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові підприємства, переходити до інших станів, набувати нерухоме майно тощо. Проте повністю станова нерівноправність селян не ліквідувалася. Вони залишалися нижчим податним станом, вимушені були нести подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від яких були звільнені інші привілейовані стани.

За «Положеннями» всі селяни повинні були об’єднуватись у громади (общини) – форми селянського самоуправління, що базувалися на спільних господарських інтересах. Надільна земля надавалася не окремим селянським господарствам, а громаді. На Правобережжі та в губерніях, де діяло «Малоросійське положення», за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах круговою порукою відповідала уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади.

Для вирішення господарських питань члени громади збиралися на сільські сходи. Суміжні сільські громади об’єднувались у волості. На сільського старосту і волосного старшину, яку вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарчі функції: слідкувати за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади і державних законів.

Діяльність сільського самоуправління і взаємовідносини селян з поміщиками контролювалися мировими посередниками. За задумом російського уряду вони повинні були перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників сама була поміщиками і захищала насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч законові.

Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановленні «Положеннями» повинності – оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин повинен був викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів встановлювалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. На Півдні встановлювалася єдина «указна» норма наділу – від 3 до 6,5 десятин. На Лівобережжі вищий розмір наділу становив 2,7–4,5 десятин, нижчий – половину вищого. За селянами Правобережжя закріплювалися наділи в тих розмірах, які визначалися «Інвентарними правилами» 1847–1848 рр. У середньому селяни отримували 1,9–2,3 десятин землі. Поміщики, згідно з законом, дістали право відрізати у селян «зайві» землі. Лише на Правобережжі селянські наділи було збільшено. Спричинила це необхідність російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863–1864 рр. В цілому розмір селянського землекористування в Наддніпрянській Україні скоротився після реформи на 27%.

Враховуючи те, що, за підрахунками економістів для забезпечення мінімальних потреб селянського господарства (його відтворення та сплати численних податків) було потрібно не менше 5 десятин землі, переважна більшість українських селян не отримала цієї необхідної норми. Крім того, чимало кріпаків, зайнятих у хатньому господарстві поміщиків, вивільнялися без наділення землею.

До того часу, як селяни викупали землю, для них передбачалося становище тимчасовозобов’язаних. Розміри селянського наділу й повинностей визначалися окремими угодами. Їх укладення було основною справою мирових посередників. Збільшувати повинності без збільшення розміру наділу поміщикам заборонялося. Одначе закон не передбачав зменшення повинностей у зв’язку зі зменшенням наділів. Тому після відрізок «зайвої» землі повинності селян фактично збільшилися.

Завершальним етапом селянської реформи мала стати викупна операція. Селян зобов'язували сплатити за свій наділ п'яту частину суми його вартості. Іншу частину держава надавала у борг селянину, який повинен був повертати його разом із відсотками протягом 49 років. За наступні майже півстоліття селяни мусили сплатити державі в три рази більше за розмір тогочасної вартості землі.

Здійснення викупної операції завершило відокремлення селянського господарства від поміщицького. Рівночасно поміщики отримували гроші, за які могли здійснити перебудову своїх господарств на новий лад.

Скасування кріпосного права в українських землях

5. Зміни у становищі державних селян

«Положення» селянської реформи поширювалися на колишніх кріпосних селян. Одначе суттєві зміни відбулися і в становище державних селян, які складали 44% усього селянства Наддніпрянщині.

До цієї категорії населення належали колишні козаки, військові поселенці, колоністи Півдня.

Згідно з указом 1866 р. всі землі державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами у безстрокове користування (подвірне або громадське). Селяни повинні були за це сплачувати до казни щорічну «оброчну подать». Державні селяни мали право стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом 8 років, але розмір їхніх наділів встановлювався не більше 8–15 десятин. Внаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних. Наділи, що їх вони отримали, були в середньому вдвічі більшими, ніж у колишніх кріпаків. У 1886 р. всіх державних селян зобов’язали викупити свої наділи, але викупні платежі для них були значно меншими, ніж у кріпосних селян. Стримувало розвиток господарства державних селян запровадження громад зі спільною відповідальністю за сплату податків.

У значно кращих умовах опинилися колоністи Півдня. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали всілякі пільги. Так, наприклад, вони сплачували у два-три рази меншу «оброчну подать», ніж інші державні селяни. Переважна більшість господарств колоністів була за своїм характером великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку і вільнонайману робочу силу, орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки.

6. Наслідки селянської реформи

Реформа 1861 р. спричинила значні зміни у становищі селян, які на той час становили переважну більшість населення Наддніпрянщини. Однак, оскільки землі тут були набагато кращими, ніж в інших регіонах імперії, саме тут селянство втратило найбільше землі внаслідок «відрізків». Запровадження громадської форми землеволодіння і землекористування тлумило індивідуальну ініціативу селян, заважало становленню ринкових відносин у сільському господарстві. Необхідність сплачувати надмірну ціну за землю заважала селянам розвивати власні господарства. Реформа не створила у селян почуття того, що вони є власниками землі. За таких умов викупні платежі сприймалися як новий податок, а не як часткові виплати за отриману землю.

Та все ж, попри велику кількість хиб, у цілому селянська реформа 1861 р. мала позитивне значення. Вона усунула існуючи перешкоди на шляху соціально-економічної модернізації імперії.

Дата добавления: 2015-05-22