Скіфо-сарматський світ

У

І тис. до н.е. на сучасних українських землях також відбувалися бурхливі події. З’являють­ся нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж племен виділяються степовики. Вони вміють не тільки обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й ма­ють навички верхової їзди, складний лук „скіфського типу“. У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали в степах у попередню епоху, прийшли численні кочові племена, котрі протягом століть визначали історич­ний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю на заході.

Про перше з цих племен — „людей кіммерійсь­ких“ — дізнаємося з „Одіссеї“ Гомера. Видатний давньогрецький поет розміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу — царства Аїда. В VIII- VII ст. до н.е. ці войовничі племена проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війсь­ка місцевих зверхників, спустошують їх землі. Історичні пам’ятки цих племен IX — першої поло­вини VII ст. до н.е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Озброєння кіммерійського воїна склада­лося з лука, кинджала або меча та спнса.

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що за­безпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний харак­тер. Типовим було й створення кам’яних антро­поморфних статуй, на яких висікались зображення

різноманітної військової амуніції. За мовою вони, вірогідно, були іранцями. Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (XI — VIII ст. до н.е.), що мешкали північніше. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. Подальший розви­ток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на бан­кет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори При- кубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.

Про походження скіфів і їх переселення в причор­номорські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н.е. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману і описав всі отримані свідчення про них у „Історіях“. Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів. Ймовірно, на його думку, „із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачи­ли, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... і почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її“.

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров я і степовий Крим відбулося в середині — другій по­ловині VI ст. до н.е. Вірогідною причиною цієї передислокації, на думку В.Мурзіна, було намаган­ня кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробсь­кими районами Лісостепу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачен­ня. Встановлення такого контролю сприяло також певній економічній єдності кочового Степу та земле­робського населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VI ст. до н.е., крім іраномовних сколотів входили різні за походженням народи.

Дещо раніше, на початку VI ст. до н.е. скіфським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були по­вернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

За свідченням Геродота, Скіфію населяли кочові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Оль­вія жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно- скіфи, північніше від них — аллазони. Ще далі на пів­ніч мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи- землероби, котрих ще називали борисфенітами. В сте­пах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи- кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Тери­торію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будинитощо).

Це був багатий світ, у якому народи постійно за­знавали взаємовпливів. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н.е. Бага­то в чому це було пов’язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Олек­сандра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії — Запіріон після невдалої обло­ги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зу­мовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою у них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використовува­лись і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь (у загонах важкоозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий склад­ний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі.

Щоб захиститись від цих небезпечних напад­ників їх сусіди зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу було чимало величезних на той час городищ —Трахтемирівське (понад 500 га), Мо- тронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більше 6000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень, а й самі могутні укріп­лення: висота земляних валів на Більському й Не- мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землероб­

ством (вирощування пшениці, ячменю, жита, вів­са, гороху,.сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня). Роз­вивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Розшарування суспільства ще виразніше було помітне у кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гаймано- ва Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багат­ства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні виро­би із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прароди- телька цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагіма- сад — бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — бог — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мис­тецтво мало зоомор-фний характер (так званий звіриний стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірськогокозла. А монументальне мис­тецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло

стадії переходу від варварства до цивілізації. Зане­пад цієї могутньої держави почався на рубежі IV- III ст. до н.е., а в II ст. до н.е. на більшій частині її те­риторії з’являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існу­вала в степах Кримського півострова.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) зай­мали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в антич­ному світі, що поступово відживав, та в ранньо- слов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно- кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров’я та Криму, сармати вплива­ли на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III

8- II ст. до н.е., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на тери­торію Північного Причорномор’я починається з кінця

II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді прони­каючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси -— Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство, їх постійні набіги і вимоги сплачувати данину зумо­вили переселення на нові території ранньо-

слов’янського зарубинецького населення Серед­нього Подніпров’я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки ко­чового населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.

Сарматське суспільство Гіеребувало на перехідно­му етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що „коли вони з’являються кінними загонами, ніякии інший стрій їм не може чинити опору“. В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами.

Дата добавления: 2015-05-22