Поліцентризація Київської Русі. Нові спроби об’єднання наприкінці XII ст

Боу

- р Тіо *

/ ‘кт^у

Автограф-графіті Володимира Моном аха у Софійському соборі в Києві.

Ольговичів, Ізяслав змусив їх до покори, посадивши свого посадника в Путивлі. Він поширив свою вла­ду на Волинську, Переяславську й Смоленську землі. Але відновити централізовану державу на Русі не по­щастило і цьому енергійному й здібному онукові Мономаха. Надто далеко зайшли відцентрові сили феодальної роздробленості. Історично закономірни­ми були процеси соціально-емономічного розвитку суспільства, що вели до піднесення місцевого сепа­ратизму бояр і загострення міжкнязівських взаємин...

Роздробленість у XIII ст. набула ще гострішого характеру, ніж у XII.

По смерті Ізяслава 1154 р. у Києві утвердився Юрій Довгорукий, що перебрався на південь із Суз­даля. Він прагнув об’єднати давньоруські землі, але нагла смерть 1157 р. перервала йогу державотворчу діяльність. У наступні роки за Київ змагаються гла­ви кланів Мстиславичів, Ростиславичів (теж Мономашичів) і Ольговичів. Подальше відособлен­ня земель і князівств тривалий час стримувалось загрозою з боку половецьких ханів, що змушувала князів триматися разом і прислухатися до думки ве­ликого князя київського. Так, 1166 р. Ростислав Ізяславич очолив похід південноруських князів у степ, аби відтіснити половців на південь і забезпечи­ти купцям вільний шлях до Візантії й інших країн Південного Сходу.

Однак глибинні економічні й соціально-політичні процеси, що розвивались у державі, об’єктивно ве­ли до наростання роздробленості. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторг­

Представники різних прошарків населення Києва: князь, митрополит, селянин, ремісник.

За П.П.Толочком.

нень. Потім стали відносно самостійними теж відда­нні від театру чи не безперервних русько- половецьких воєнних дій Владимиро-Суздальська, алицька та Волинська землі. Проте державність на Русі продовжувала зберігатися, хай і у вигляді феде­рації князівств, а їхні володарі пильнували за тим, щоб мати частку володінь у Київській землі, й прагнули утвердитися в Києві або відстоювати свій варіант об’єднання Руської землі.

Коли 1174 р. у Києві почав правити Ярослав Ізя- славич (із Мономашичів), глава Ольговичів Святослав Всеволодич почав вимагати якесь во­лодіння на Київщині. Ярослав відповів йому: „Навіщо тобі наша (Мономашичів) отчина? Тобі ця сторона (Дніпра) не потрібна“. Святослав став казати йому: „Я не угрин і не лях, а ми одного діда внуки; скільки тобі до неї, стільки й мені“ (Київський літопис). Навіть у цих егоїстичних словах проглядає своєрідна турбота про збереження єдності держави.

Нову спробу об’єднати Русь, принаймні Півден­ну, було зроблено у 80 —90-х рр. XII ст., коли київським князем став глава Ольговичів Святослав Всеволодич (з 1177), а його співправителем у південній Руській землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) — глава смоленської гілки Моно- машичів-Росгиславичів Рюрик Ростиславич (з 1181) івденній Русі цей дуумвірат правив 14 років, що сприяло урівноваженню політичних сил і на час припинило криваву й виснажливу боротьбу за Київ між князівськими кланами.

Святослав і Рюрик провели низку успішних по­ходів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1187), відтіснивши їх далеко на південний схід, до Дону. 80

19- початок 90-х рр. ознаменувалися в Південній Русі значним розвитком суспільного, економічного й культурного життя. Однак тимчасова стабілізація становища на Півдні не означала ще ослаблення фео­дальних чвар у Давньоруській державі взагалі.

середині — другій половині XII ст. в історії Давньої Русі поглибилося відособлення окре­мих князівств і земель, зумовлене еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях. Якщо раніше епіцентр соціального, еко­номічного й політичного життя був у Києві, то з того час підносяться інші міста, осередки князівств і зе­

мель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк,- Галич, Вла- димир-на-Клязьмі, Новгород Великий, Воло­димир-Волинський. Проте це зовсім не означало за­непаду чи ослаблення Києва. І в часи роздробленості стольний град Русі продовжував розвиватися й роз­будовуватися. Він залишався заповітною мрією для кожної руської людини, для кожного князя, що об­разно й піднесено відзначив північноруський літописець у середині XII ст.: „І хто ж бо не полю­бить Київського княжіння, адже вся честь, і слава, і велич, і глава всім землям Руським Київ, і від всіх далеких, багатьох царств сходяться різні люди й купці, й різних благих багато від усіх країн буває в ньому?!“

Під тиском народу, громадської думки князі про­сто змушені були ходити в походи проти половців та інших ворогів, відстоювати в тій чи іншій формі єдність країни. Не один впливовий і сильний князь, що, здавалося б, повністю занурився у вир сепаратиз­му, публічно виступав за припинення чвар, відбиваючи цим загальноруські інтереси. Київський літописець вкладає до уст феодальних володарів знаменні сло­ва: „То було раніше... мир стоїть до раті, а рать стоїть до миру, ми втомилися ратитися (воювати. — Авт)... доки ж збираємося Руську землю губити^“ Князі до­мовилися заради всієї Руської землі помиритися, „Руську землю берегти, жити між собою, мов брати“.

И тоді, коли в 60—70-х рр. помітно піднеслися над іншими два осередки, що прагнули об’єднати навколо себе руські землі, південний на чолі з Києвом і північний — з Владимиром-на-Клязьмі, не припи­няються змагання за відновлення єдності й консолідацію держави. Наприкінці XII ст. стабілізується і вдосконалюється система колектив­ного володіння державою. Зокрема, князі обирають у своєму середовищі старшого й ревно опікуються збе­реженням власної частки в Південній Руській землі, беручи цим на себе зобов'язання боронити її від во­рога. 1195 р. Всеволод Юрійович суздальський став вимагати у київського князя Рюрика Ростиславича „части“ в Руській землі, на півдні Київщини, об­грунтувавши вимогу тим, що всі руські князі обрали його своїм главою. Рюрик був змушений, аби забез­печити мир у країні, дати йому володіння з містами Каневом, Корсунем і Богуславом.

Однак на початку XIII ст. процеси роздробленості знову пожвавлюються, а міжкнязівські відносини загострюються. Не в останню чергу це було пов за- но з відчутним посиленням боярства повсюдно на Русі. Воно ставило місцеві інтереси вище загально­державних.

Дата добавления: 2015-05-22