Культура Давньої Русі. Фольклор

'авньоруська культура представлена багать- £ V ма тисячами фольклорних, писемних та £... '.речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина того, що за­лишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захо­плюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної гли­бини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різно­манітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов’ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перека­зи й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів’я й приповідки, магічні за­клинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі „Повісті“ та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з ре­альними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створен­ня їх союзів. Такі родові перекази східних слов’ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і засну­вання ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реаль­ним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Свято-

славича, існував дружинний епос. Воїни-дружинни­ки оспівували свого вождя-князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в „Повісті“ немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, пе­реказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря: „Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри­ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: „Хочу на вас іти!“

Чудовими пам’ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. „Ху­дожнім літописом ‘ боротьби східних слов’ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочо­виків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київ­ського, або Володимирового, циклу.

Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром „Красне Сонечко“. Билини київсько­го циклу склались у X—XI ст., по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин: галицькі, новго­родські та ін У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі. Адже князь Володимир Свято- славич і йрго дядько Добриня у билинах є швидше символагЛи, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою ство­реного для оспівування в билинному епосі.

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним. Гіперболічні пе­ребільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв’язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлума­чення наоодом. У билинному епосі закріплювалася пам’ять про історичні події й цілі епохи східно­слов’янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.

Література

У

сна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писем­ної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури. Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі

22- і X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки зна­рядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До “Повісті” вписані слов’янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 рр. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., у часи Олега та Ігоря, а перші за­писи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної са­мосвідомості в процесі завершення будівництва держави.

Академік О. О. Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий нилГ “Найдавнішим”, було створено в Києві 1037—1039 рр., ймовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував рекон­струювати цей літописний звід на основі „Повісті“ і одного з Новгородських літописів — так званого “Першого молодшого ізводу”. Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же „Повісті”. Дехто з вчених виступив з припу­щенням, що одним із складачів “Найдавнішого” літопису, а можливо, й головним був славетний філо­соф, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларіон. Таке припущення виглядає вірогідним, бо грунтується на текстологічній та ідейній близькості основного твору Іларіона „Слово про за­кон і благодать“ і “Найдавнішого” ізводу.

Другим на Русі за часом створення є Новго­родський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються у Новгородському пер­шому літописі молодшого ізводу. Справу давньо­руського літописання продовжив високовчений чер­нець Києво-Печерського монастиря Никбн, ство­ривши в 1073 р. перший Печерський ЗВІД. А 1093

1095 рр. у тому ж монастирі складено другий Печер­ський звід, названий Шахматовим “Початковим”.

Та всі згадані вище літописи не збереглися до на­шого часу. Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є „Повість временних літ“, ім’я складача якої, мудрого ченця Печерського монастиря Несто-

ра, названо в Хлебніковському спискові цієї пам’ят­ки Нестор розгорнув історію східних слов’ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давнь­оруські фольклорні пам’ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

„Повість“ є загальноруським літописом, що відби­ває минуле східних слов’ян на всьому просторі їх розселення. Вона пройнята духом високого патріотиз­му, містить заклики до об’єднання руських князів перед загрозою навали кочовиків. „Повість“ сповне­на гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє. Завдяки глибоким філософським роздумам та узагаль­ненням, високим літературно-художнім якостям „Повість“ стала вершиною літератури Київської Русі початку XII ст. Вона дійшла до нас у третій редакції, виконаній у київському Видубицькому монастирі невідомим нам книжником близько 1118 р

Гідним продовженням „Повісті“ став створений також у Києві Київський літопис XII ст., що завер­шується на останніх роках того століття. За своїми художніми достоїнствами він не поступається твору Нестора, але перевершує його докладністю й наси­ченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс минулого й тенденції сучасного літописцеві політич­ного життя. Київський літопис містить яскраві й колоритні характеристики політичних діячів свого часу. До нього включені численні художні повісті, найбільш відомою серед яких є повість про невдалий похід Ігоря Святославича у Половецький степ 1185 р. Починаючи з 30-х рр. XII ст. розповідь Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосе­редившись на боротьбі за Київ князівських кланів Мономашичів і Ольговичів. Загальнорусью події у ньому поступово відходять на другий план. Складачі й редактори цього ізводу постійно закликають русь­ких князів до єднання перед половецькою загрозою, відновлення єдності Давньоруської держави.

В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізво- дах, де міститься Київський літопис, його продов­жує літопис Галицько-Волинський, доведений до 90-х рр. XIII ст. Він не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів, котрі по смерті батька Рома­на Мстиславича (1205) протягом сорока років иаполег\иво й послідовно відновлювали створене ним Галицько-Волинське князівство. Остання части­на джерела присвячена нащадкам Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Бо­ннської Русі по смерті Данила. Галицько-Волинський йтопис є надзвичайно цінним джерелом з історії

Південної Русі XIII ст., високохудожньою літератур­ною пам’яткою.

Ми приділили чималу увагу літописам тому, що вони є основними й в абсолютній більшості випадків єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII ст., зокрема її південних земель. Поряд з ними ство­рювались й інші пам’ятки давньоруської літератури. На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх част­ка. Серед них можна виділити видатний філософський твір Іларіона „Слово про закон і благодать“ (30—40- і рр. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського наро­ду, „Повчання дітям“ Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєд­нується з викладом історії Русі другої половини XI

23- початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керу­вання державою, закликами до наступників берегти її єдність.

Особливе місце серед творів красного письмен­ства посідає єдина серед збережених часом поетична пам’ятка давньоруських часів „Слово о полку Іго­ревім“ (кінець XII ст.). Невідомий автор „Слова“ закликає князів забути чвари, об’єднатися і захисти­ти рідну землю від страшного ворога — половецьких ханів. Він ставить їм у приклад великого князя київського Святослава Всеволодича:

Був же він грозою для ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще м мечами булатними...

Високолітературними й глибоко філософськими творами Київської Русі є пам’ятки агіографічного мистецтва — житія руських святих. Серед південно- руських пам’яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. „Житіє Бориса і Гліба“ та „Житіє Феодосія Печерського“. Останнє належить перу літописця Нестора.

Дата добавления: 2015-05-22