Остання аграрна реформа та її наслідки

е минуло й півстоліття з часу проголошення селянської реформи 1861 р., як царський уряд, підштовхуваний масовим селянським рухом, що набрав наймогутнішого розмаху в Україні напередодні і в період демократичної революції 1905—1907 рр., змушений був знову зайнятися про­блемами села. Новопризначений глава уряду П.Столипін протягом 1906—1910 рр. став запровад­жувати нову аграрну реформу, її головною метою було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського вироб­ництва.

У результаті цієї реформи сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу сво­го земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об’єднання їм належних у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі виселятися за межі села і створити своє окреме хутірське господарство. Новостворении Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше — на Правобережжі й Півдні), мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби ви­селилися 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину їх загальної кількості, реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського гос­подарства.

31910 до 1913 р. посівна площа в українських гу­берніях зросла на 900 тис. дес. і загалом становила 22,9 млн. дес. 1913 р. тут було досягнуто найбільшо­го валового збору зернових: 1 200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка Ук­раїни в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових — і того більше: по­над 40%, 250-300 млн. пудів щорічно. Вона могла

б бути ще більшою.

Але значна кількість бідняцьких господарств бу­ла малопродуктивною і малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових: з окремий культур вона коливалася від 9 до 10 ц з га.

Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Хоча з часу реформи

141- р. українські поміщики й продали, переважно за­можним селянам, половину своєї землі, але в їх руках на 1914 р. залишалося понад 10 млн.дес. Причому близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1 600 дес. Ясно, що за наявності значного прошар­ку малоземельних селян, кількість яких з середнім наділом 2 дес. 1914 р. сягнула 2 млн. (з них полови­на не мала ні коня, ні корови), українське село весь час було у постійному соціальному напруженні.

142- Початок українського культурного відродження

143- Р

144- озвиток народного господарства України супро­воджувався значним духовно-культурним піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію ук­раїнського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців

145- сукупності ці процеси дістали назву українсько­го національного відродження XIX —початку XX ст. Першим осередком його стала Слобожанщина, де 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Хар­кова відкрили університет. Це був на той час єдиний вищий на вчальний члкл ял, на нгіу підвладннд Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті була засно­вана друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів

146- Ці видання висвітлювали не тільки соціально- економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури.

147- Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що випускався у Харкові з 1816 до 1819 р., проголосив своїм девізом' «Сприя­ти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис наполегливо популяризував знання з історії, етнографи, географії України, висміював раболіпне схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використову­вати українську мову на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «мож­ливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи».

148- «Украинский вестник» першим започаткував дру­кування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше ректор) Харківського університету Петро Іулак-Артемовський друкував тут українською мо­вою свої поетичні й літературознавчі твори.

149- Молоді українські патріоти Амврогій Метаинсь- кий, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та

150- турне об’єднання, як е суч асники назвали гуртком харкі вських рома нтиків,- У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких ко­заків як найактивніших самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як за­гальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. «Харківські романти­ки» були впевнені, що своїми творами, написаними по-українському, рятують «умираючу мову». З цим вони пойтаували сподівання якщо не на повне віднов­лення автономного суспільно-політичного устрою України, то принаймні на непохитне збереження звич­ного побуту і давніх традицій духовної культури.

151- Григорій Квітка-Ог.нов'ян енко ловів, то

152- раїнською мовою можна писати й високохудож ні прозові твори. Його ^Малоросійські повісті») ви­дані в Харкові 1834 р., мали величезний успіх в освідченої публіки, яка назвала їх автора батьком ук­раїнської прози. А прості селяни, багато з яких на Харківщині також були знайомі з творами Квітки- Основ’яненка, шанобливо називали його народним письменником.

153- Навколо Квітки-Основ’яненка, авторитет якого як народознавця був дуже високим серед сучасників, гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова.

154- Як директор і режисер, він керував_роботою стаціонарного професіонального театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматургічними комедіями “Сватання на Гончарівці", “Шельменко- денщик”, “Шельменко-волосний писар”. Глядачів захоплювала блискуча гра актора Карпа Соленика у цих та інших виставах Харківського театру. З попу­лярними п’єсами Івана Котляревського “Наталка Полтавка’ та “Москаль-чарівник” гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.

155- Під безпосереднім впливом Квітки-Основ’янен­ка зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Ми­кола Костомаров, який пізніше здобув славу історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми й поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню української народ­но-поетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле Ук­раїни. Ще один талановитий вихованець, згодом професор Харківського університету, Ізмаїл Срез- невський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум

156- на історичні теми. В 30-х рр. XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка “Запорозька старовина”. Він же першим вис­тупив 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава До с прави ук­раїнського національно-культурницького відродження дол учає ть ся й К иї вський ун іверситет, заснований 1834 р. Його першии ректор Михайло Максим ович ^- упорядкував і видав три збірки українськ их народних пісень. У.такій же упорядкованІиТІлатоном Лукаше- вичем збірці, що побачила світ 1836 р., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, каз­ка, переказ так захоплюють молодь, що вона бажає самостійно й з перших уст робити записи українсько­го фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники перехо­дять до глибокого наукового аналізу кожного окремого твору. Тож у традиціях культурних надбань народних мас національне відродження в Україні діставало мо­гутній імпульс для подальшого розвитку. А це додавало наснаги подвижникам національного дуяу, які дбали про масове поширення ндп іпня льно)' ^-а- шх:відомості. Як дієве знаряддя у цій справі їм добре

157- прислужилася видана 1840-р в Петербурзі збірка до-

158- езій “Кобзар” тоді ще недідомоттпттртжому-завалу читачів автора —Тараса Шевченкат-Кгшгсггтала- вишем українського націет іадьного лідродження.

159- Історична наука

160- оширення історичних знань про минуле Ук­раїни було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідо- Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого мину­лого. відроджувало в пам’яті образи історичних діячів, їство з історичним минулим показувало, що ук- ький народ має давні традиції визвольної и за національну незалежність і соціальну дливість. Знання з історії України черпали- -• з козацьких літописів XVII—XVIII ст.— —їм і п і Величка, Грабянки, “Історії Русів”. Ру- нкх цих творів переписувалися й поширювалися Т' і освіченої громадськості 1822 р. у світ вийш­ли -<грпіа узагальнююча, багато документована

161- чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш- Каменського Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й не­достовірних) уміщено у п’ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр. У ній широко використано відо­мості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Ка- менського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і ви­разніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркеви­ча розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часо­писі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Мар­кевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої попу­лярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належ­ності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого гро­мадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання руко­писних пам’яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов’янознавцем за освітою і фахом, професором Московського універ­ситету. У 1846-1848 рр. він очолював часопис “Чтения в императорском Обществе истории и древ­ностей российских при Московском университете”. На його сторінках завдяки Осипу Бодянському упер­ше побачили світ такі пам’ятки української історіографії, як “Літопис Самовидця”, літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико- публіцистичний памфлет “Історія русів”, що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в істо­ричну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості. Публікації Бодянського, потрапляю­чи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким

звільненням Волинського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок “Про Московську державу в XVI ст.” англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах рево­люційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження ан­тикріпосницької та національно-визвольної сус­пільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ла­ду його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожит- ностей російських, створеним 1839 р. в Одесі, ставилося передусім політичне завдання: обгрунтува­ти історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-гу- бернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у у своїй діяльності вийшла далеко за межі го­ловного завдання, поставленого царськими владами:

Микола Костомаров

довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., —“край істинно російський”. Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у гро­мадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Ми­хайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін., засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотом­них збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на форму­вання у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об’єктивно­го процесу.

Дата добавления: 2015-05-22