Українські політичні партії та громадські організації

оява українських національних політичних партій і громадських організацій була приско­рена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухам демократич­ної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямува­ти їхню могутню нищівну силу_для здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова

966 Дмитра Антоновича (сина відомого історика- “старогромадівця”) та Михайла Русова — разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викла­дали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети “Селянин” і журналу “Гасло”.

У рупівській агітації охоронці царського режиму вбачали чи не головну причину антипоміщицьких се­лянських виступів 1902 р. на Полтавщині і Харків­щині. Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням по­над 150 тис. чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не до­пускали нікого, хто приходив найматися до поміщи­цьких маєтків.

Один з лідерів рупівців харківський юрист Ми­кола Міхновський у програмній праці партії “Самостійна Україна” висунув гасло “Україна для українців” Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевсь- ким. Воно найменувало себе Українською соціалі­стичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо­вої опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами Маркіяном ^Леленевським- Баском і Олександром Скоропис-Иолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українсько Соціал-демократичною Спілкою (ско­рочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Ге­оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедер- баумом) меншовицької фракції Російської соціал- демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діяча­ми Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українсьу радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою­вали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП).

167- р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал- демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літера­тури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона за­кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання во­на пропонувала розв’язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці

співпрацювали з бундівцями — членами “Загально­го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії” (скорочено — “Бунд”, що у перекладі з європейської означає —“союз"). Спілківська газе­та “Правда” друкувалася у Львові, а розповсюд­жувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою попу­лярністю преса й листівки “Спілки” користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь­ких робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти­ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпа­лася, а свій друкований орган — “Правду” передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий­шов з РСДРП і створив власну фракційно- центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізо- ваному 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з ко­лишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук­раїнських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за “українську справу”.

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Дер­жавних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 рр. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — “Українська думська громада”. На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорю­валися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в “Ук­раїнській думській громаді” національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малопись­менними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни ста­ли виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського наро­ду в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скли­кання, яка розпочала свою роботу 1912 р, про “українське питання” заговорили й депутати від

обітництва України. А коли 1914 р. царський уряд заборонив повсюдно'святкувати 100-річчя з дня на­родження Тараса Шевченка, це викликало одно­стайний протест більшості депутатів Державної ду­ми: від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст — потомок слав­нозвісної шляхетської династії українських патріотів, публічно заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України.

Дата добавления: 2015-05-22