Створення Української Центральної Ради

Ш

Ж

Українська революція

априкінці лютого 1917 р. несподіванно для багатьох сучасниікв, але цілком зако­номірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Дер­жавної Думи. 2 березня члени цього комітету прий­няли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петро­градських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На по­чатку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, за­кликавши їх спрямувати свою енергію „на завою­вання власних національно-політичних прав“, на­повнити її „свідомістю власних національних інте­ресів“. Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р. мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися.

Відзначимо ще одну особливість Лютневої ре­волюції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували

політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.

Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. 1 лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму­ватися нові революційні органи влади. Найавтори­тетнішим серед них була Рада об’єднаних гро­мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З

206- 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе­ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, шо ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних зміц, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об’єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина“ Товариства українських по­ступовців (ТУІ1) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради, Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфре-

мов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька- Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з ДАн- тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля­ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Головою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу

і Д.Антонович — від українських соціал-демо- кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать“, обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов’язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з’їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, посту- паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове­дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці міста Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре­золюції, підготовлені Центральною Радою, і на­самперед про автономію України. Для чіткого ви­значення основних політичних гасел М.Грушевсь­кий наприкінці березня — в першій половині квітня

207- р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля“, де, полемізуючи

з поміркованим крилом українського руху — чле­нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті“, й зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з’їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально- демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з’їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонст­рували одностайність програмної вимоги національ­но-територіальної автономії України, а також при­хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з’їзди, безпосередньо пов язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон­гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова- ності та резонансу.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присут­ності дев’ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і про­

фесійних організацій. На ньому були представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Не якась там невеличка групка свідомої української інтелігенції зібралася на таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й привернути до них увагу народу, а сам він, пробуд­жений і розкріпачений революцією, приїхав до Києва викласти свої вимоги. Журналіст „Киевской мысли“, вражений масовістю і ентузіазмом учас­ників конгресу, назвав його „українським патріотичним паломництвом“. Спогади М.Гру- шевського, В.Винниченка, М.Галагана, М.Кова- левського, С.Русово'і передають враження епохаль­ності й національної єдності цього конгресу. Ця ро­бота зводилася врешті-решт до двох речей: обгово­рення різноманітних аспектів національно-тери- торіальної автономії України і виборів нового скла­ду Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що „тільки широка національно-тери­торіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі жи­вуть на український землі“. 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М.Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В.Винниченка та С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали доб­ре знані в українському русі діячі: І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, Д.Доро­шенко, В.Леонтович, В.Прокопович, Є.Чикален- ко, Ф.Матушевський, І.Шраг, С.Шелухін, М.Міхновський.

На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окремих організацій. УЦР було надано право кооптувати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з їздах Всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів, а потім великий загін пред­ставників національних меншин (202 дійсних членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів. На той час розрахунковий склад Ради становив 798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори нази­валися Великою радою. Таких відбулося 9. Між за­гальними зборами діяв спочатку Комітет Цен­тральної Ради, а на початку липня його було реор­

ганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демо­крати кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Дата добавления: 2015-05-22