Українська Народна Республіка: від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту

лютого німецькі війська вступили на тери-

О

торію України. 14 числа їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність тих і тих військ становила 450 тис. солдатів і офіцерів. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. В авангардах німецьких підрозділів ішли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 р. вся територія Ук­раїни опинилася під контролем німецької та австро- угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася спер­шу Рада народних міністрів, а відтак і Центральна Рада. Зустрічали їх у столиці досить стримано. На­селення, переживши страхіття більшовицької оку­пації, розстріли й погроми, вчинені військами Му- равйова, не знало, чого чекати від німців і австрійців. За роки світової війни суспільство звик- лося з тим, що иімці й австрійці — вороги. Неба­жання продовжувати війну не бралося до уваги, тож усю відповідальність за прихід чужинців по­кладали на УЦР.

Ще 10 лютого Рада народних міністрів у відозві до населення вперше спробувала пояснити, що зав­дання іноземних військ — покласти край грабуван­ню України більшовиками. Для „допомоги ук­раїнським козакам, котрі зараз б’ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів, — за­значалось у відозві, — йдуть дивізія українських полонених, українські січові стрільці з Галичини та німецькі війська“. Ці війська, наголошувалось далі, дружні нам, битимуться з ворогами Української Народної Республіки під прапором Польового штабу нашої держави“. І взагалі, вони „не мають ніяких ворожих нам намірів“. На початку березня ця тема не раз стояла на порядку денному. Як вид­но з протоколів засідання Ради народних міністрів, український уряд не знав справжніх намірів німець­ких та австрійських „союзників“. На засіданні 9 бе­резня члени уряду намагалися з’ясувати в О.Сев- рюка, до яких, власне, рубежів наступатиме німець­ке військо, його чисельність і мету. Але в публічних виступах прихід німців в Україну змальовувався як безкорислива допомога дружньої держави. Харак­

терним у цьому відношенні був виступ перед УЦР голови Ради народних міністрів В.Голубовича, який стосовно німецьких військ заявив, що з їхнього бо­ку це „цілком дружня допомога й він щойно не зовсім точно висловився, буцімто вони найняті. Ця допомога, по суті, безвідплатна і, власне кажучи, надається тільки тому, що ми такої допомоги проси­ли... Я думаю, ті самі умови, умови дружньої допо­моги німецького уряду нашому, мусять остатись і надалі“. Аналогічні думки висловлювали М.Гру- шевський та інші діячі УЦР.

Радянська історіографія зображала все це як умисне намагання Центральної Ради ввести в ома­ну народні маси, бо, мовляв, УЦР і уряд УНР прагнули перейти на службу до окупантів. Ду­мається, такий погляд аж ніяк не відповідав дійсності. Як свідчить подальший розвиток подій, драматичність ситуації полягала в тому, що Цен­тральна Рада вводила в оману насамперед себе. Її позицію можна назвати недалекоглядною і наївною, але, за документами, провідні діячі УНР справді- таки вважали себе господарями становища й розцінювали німецьку військову присутність як су­то технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбу­тись більшовиків і яка не матиме якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику УНР. Не випадково в день повернення УЦР до столиці Ук­раїни було оприлюднено розпорядження міністер­ства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам „негайно оповістити весь трудящий люд України, що Рада народних міністрів твердо й непо­рушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціаль­них і національних здобутків Великої Революції“. Два дні згодом УЦР звернулася до громадян Ук­раїни з черговою відозвою, де, зокрема, йшлося про незмінність політики, проголошеної 3-ім і 4-им Універсалами, а також про те, що до неї „німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають роби- ти(...)не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і су­веренність нашої Республіки“.

Обмірковуючи причини поразки Центральної Ради у війні з більшовиками, В.Винниченко писав у „Відродженні нації“, що УЦР ставила національ- но-державну ідею значно вище, ніж соціальну, й це відштовхнуло від неї народні маси. „Єдина поміч,

220- читаємо там же, — єдиний рахунок був не йти всупереч настроям мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади та її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не вне­сти в маси конфлікту між національною і соціаль­

ною ідеєю“. Можна з певністю сказати, що перший голова Генерального секретаріату просто не розумів самої природи державної влади, покликаної насам­перед організовувати й спрямовувати стихійний рух мас. Якраз у нехтуванні цього важливого чинника полягала слабкість українського державного апа­рату.

У серії газетних статей, виданих пізніше брошу­рою „На порозі нової України“, стояв на тому, що Українська держава — не кінцева мета, а лише засіб: „Боронячи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичній реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради та її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну кріпостю соціалізму. Будуємо рес­публіку не для буржуазії, а для трудящих мас Ук­раїни, і від цього не відступимо!“ Це аж ніяк не пропагандистське штукарство. Матеріали, пов’язані з останнім періодом діяльності Централь­ної Ради, свідчать, шо і голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як кровну справу народних мас, і на­самперед незаможного селянства. 20 березня на засіданні Малої ради М.Грушевський завершив урочисту промову з нагоди першої річниці УЦР та­кими словами: „У своїй діяльності Центральна Ра­да завжди мала єдиний критерій, єдиний компас — інтереси трудящих мас“.

Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у вирішенні аграрного питання. Гострі дебати точили­ся навколо нього в Центральній Раді ще наприкінці

LXXXIII р., а в січні 1918-го вони вилились у доволі ра­дикальний земельний закон, в основу якого було покладено принцип соціалізації землі. Він не спри­яв стабілізації політичного становища в Україні, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого — настроював проти української влади як великих землевласників-поміщиків, так і заможних селян, котрі традиційно, з козацьких часів, володіли землею на правах власності. Зрештою, невдоволені були й німці — внаслідок аграрних перетворень за­безпечення Німеччини та Австро-Угорщини ук­раїнським хлібом ставало проблематичним.

Декларувавши своє невтручання в українські справи, командування німецьких і австро-угорсь­ких військ пильно придивлялося до українського уряду, намагаючись схилити його до акцій, спрямо­ваних на зміцнення державної влади. Тодішній міністр земельних справ і харчування в уряді УНР

М.Ковалевський пізніше згадував про дві розмови стосовно земельної реформи з німецьким послом в Україні Муммом та його радником Мельхіором, які переконували його в необхідності збереження при­ватної власності на землю і в недоцільності прове­дення аграрної реформи конфіскаційним методом. На їхню думку, селяни повинні були отримати зем­лю шляхом викупу, внаслідок чого Українська дер­жава мала б як політичний, так і економічний зиск, стабілізувала б свою фінансову систему й уникла б політичної опозиції з боку землевласників. Ці роз­мови викликали в М.Ковалевського лише подив і роздратування „цинізмом німецьких фінансових дорадників“.

Тим-то голова Ради народних міністрів В.Голу- бович, оприлюднюючи 24 березня 1918 р. урядову декларацію, знову наголосив, що земельна справа вир;луватиметься,на основі Універсалів і законів, виданих свого часу Центральною Радою“ і за допо­могою земельних комітетів.

Чого ж досягла Центральна Рада подібною політикою? Незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців, які могли стати на захист прав землевласників. Як і ічив В.Петрів, „чим незаможнішою була група, тим більше виявляла невдоволення з приходу німців, тим більше боялась змій політично-еко- номічних“. Нам не вдалося віднайти якихось пев­них даних про акції незаможного селянства, спря­мованих на активну політичну підтримку УНР 1918 р. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу. 19 березня на засіданні Малої ради голова комісії у справах виборів до Українських установчих зборів Мороз навів низку невтішних прикладів Так, у Хабному вибори не відбулися, бо того дня селяни рабували горілчані склади, в іншому селі вони зай­малися продажем панського сіна. Повертаючись на початку березня 1918 р. з Генічеська до Києва, М.Ковалевський звернув увагу на те, як хитро по­водились селяни: не виявляючи сво'іх переконань, здебільшого дотримувалися відомої приповідки „моя хата скраю“.

Виявляли невдоволення селяни-власники. 25 березня в Лубнах з ініціативи Української демокра- тично-хліборобської партії відбувся з’їзд хлібо­робів. Назвавши аграрну політику УЦР неза­довільною, руйнівною і висунувши вимогу віднови­ти приватну власність на землю, встановити гаран­тований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з’їзд зажадав по­повнити Центральну Раду представниками хлібо­

робів-демократів. 26 березня до Києва прибули 200 учасників з’їзду хліборобів для консультацій з керівництвом УЦР. Хоч зустріч ця не привела до порозуміння, вона залишила помітний слід у політичному житті столиці. „Поява цих справжніх селян — людей од плуга, які були вкрай обурені за­веденими Центральною Радою земельними непо- рядками і які одверто й у дуже різкій формі оце своє невдоволення урядові висловили, зробила в Києві иа всіх дуже сильне враження, — згадував П.Ско­ропадський. — 3 одного боку, противники Цен­тральної Ради осміліли й зараз же почали зав’язу­вати з прибулою селянською опозицією контакт; а з другого — в колах Ради це викликало велике замішання. Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим Третім універсалом: вияви­лося, що частина дійсного народу — працівники землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної Ради“.

Конфлікт хліборобів з урядом використав П.Скоропадський — нащадок давнього ук­раїнського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, а 1917 р. один з активних провідників українізації армії та керівник „вільного козацтва“. Навесні він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою захоплення влади. Створив і очолив політичну організацію „Ук­раїнська народна громада“, яка увійшла в контакт з Українською демократично-хліборобською партією і „Союзом земельних власників“. Праві сили готу­валися до боротьби з УЦР. Якщо ідеї встановлення твердої авторитарної (гетьманської) влади в сере­дині березня сприймались у Києві як чутки, то те­пер вони мали змогу реалізуватися.

Зрештою генеральна лінія Центральної Ради зустріла опір і в самих стінах Педагогічного музею. Критика з боку неукраїнських фракцій була тра­диційною з 1917 p., але в березні до них долучила­ся фракція соціалістів-самостійників, яка вимагала формувати кабінет міністрів не за партійним, а за діловим принципом. Негативно оцінювала діяльність уряду й фракція УПСФ. Її представник Кушнір, опонуючи на засіданні Малої ради 20 бе­резня М.Ірушевському, зазначив, що УЦР пла­тить данину максималізму не тільки в національній, а й у соціальній сфері своєї діяльності. Стрижнем його виступу стала теза про необхідність єднання всіх національно-суспільних чинників: „В Україні виростає нова сила — капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати, що ніяка країна не може розвиватися без торгу й промисловості, без

буржуазії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржуазію від керува ня життям України неможли­во. І Українська Центральна Рада, цей наш парла­мент, мусить бути так реорганізована, щоб у ній брали участь усі міста, земства, буржуазія, селянст­во, робітництво, соціалістичні партії — всі повинні спільно керувати життям“.

Німецьке і австро-угорське командування до­сить швидко зрозуміло кволість Центральної Ради й дійшло висновку про безперспективність співробітництва з нею. Наприкінці березня з Києва до Відня повідомили: „Досі ми обмежувалися військовою окупацією і тим, що проганяли більшо­вицькі війська, а управління краєм принципово за­лишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаю­чись питання про його добру волю — є в стані по­стачати нам потрібні продукти або утворити такі умови, які дали б змогу нам добувати ці продукти шляхом закупки? Щоб Рада через свої власні орга­ни могла забезпечити доставку і транспортування продуктів — річ зовсім виключена за браком ор­ганізації, яка добре працювала б. І це не швидко пе­реміниться, бо Рада не має у своєму розпорядженні ні грошей, ні справного виконавчого апарату (війсь­ко, жандармерія, суд, поліція), і ми не зможемо за­радити цьому, якщо не покличемо сюди нових сил і взагалі не вийдемо за межі чисто військової оку­пації“. Аналогічним чином висловлювались і німці: „Надія на те, що уряд, який складається лише з лівих опортуністів, зуміє організувати міцну владу, досить сумнівна“

Не отримуючи з боку української влади обіця­ної у Бресті підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною (це було одним з найго­ловніших завдань окупаційних військ), їхнє коман­дування почало втручатися у внутрішні справи

УНР

6 квітня вийшов досить прагматичний наказ го­ловнокомандуючого німецькими військами в Ук­раїні Айхгорна про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, їм заборонялося переш­коджати в засіві поміщикам. При спільному об­робітку землі поміщики й селяни порівну ділили між собою врожай.

Після гострих дебатів Мала рада ухвалила ре­золюцію, в якій зазначалося, що „німецькі війська покликано українським урядом для допомоги в справі наведення порядку в Україні в тих межах і напрямах, які визначить уряд Української Народної

Республіки, і ніяке самовільне втручання германсь­кого й австро-угор ького вищого командування в соціально-політичне та економічне життя України неприпустиме

Але Центральна Рада, зробивши ставку на най- незаможніші верстви села не знайшла в них соціального опертя й при цьому втратила підтримку окупаційних військ. Не спромігшись встановити дійовий контроль за життям країни, УЦР потонула у вирішенні іаси, може, й важливих, але дрібних питань, у політичних диску іях та численних інтер­поляціях. Вона втратила риси вищого законодавчо­го органу країни, обернувшись на своєрідний політичний клуб з доволі обмеженим колом учас­ників. Кількість присутніх у березні-квітні членів Малої ради не перевищувала 40 осіб. Властиво, відбувалася її самоізоляція

Останнє не могли не помітити Центральні дер­жави. Міністр закордонних справ Австро-Угорщи- ни О.Чернін 3 квітня писав до Києва послу Форга-

чу: Я не мав би нічого проти, аби нинішній, як

відомо за слухами, цілком ізольований уряд було замінено іншим“.

А проте тристороння комісія ще не підготувала господарчого договору між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною, що гальмувало зміну уряду. Такий договір було підписано щойно 23 квітня. Ук­раїна зобов’язалася поставити Центральним країнам 60 млн. пудів зерна 400 млн. штук яєць, значну кількість м’яса, цукру, картоплі, овочів, си­ровини. Підписавши цей договір, Центральна Рада винесла собі вирок.

Наступного дня на нараді у начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Тренера з участю німецького й австрійського послів та військових аташе доля Центральної Ради була практично вирішена. Тоді ж, 24 квітня, Гренер зустрівся з де­легацією „Української народної громади“.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П.Скоропадський. Сторони поро­зумілися, й 26 квітня мператор Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Анхгорн зробив усе можлив зцоб переворот не викликав значних ускладнень. Ного наказом було запроваджено в Україні німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заареш­товано в самій Центральній Раді кількох членів уряду УНР. Психологічнии тиск унеможливлював опір УЦР Більшість її членів розуміли, що вона приречена. Гру було програно.

День 29 квітня став останнім у діяльності Цен­

тральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з’їзді зе­мельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала вла­ду, не поступившись своїми принципами і не втра­тивши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР Ук­раїна проголошувалась суверенною, демократич­ною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особ­ливі права національним меншинам. Однак ук­раїнське суспільство було ще не готове до сприй­няття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно- визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.

Доба Центральної Ради продемонструвала сильні і слабкі сторони української революції. До перших слід віднести, за вдалим визначенням

В.Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других — відсутність не­обхідного політичного й державного досвіду в кер­маничів Центральної Ради, їхню народницьку ідео­логію, розуміння суверенної держави як засобу, а не самодостатньої мети. Ще більшою мірою ця вада була притаманна широким українським масам, яким бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення влас­ної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Перший етап української революції, вичерпав­ши себе, поступився наступному. Маятник політич­них пристрастей, досягнувши 1917 р крайньої лівої межі, 1918-го злетів управо.

Дата добавления: 2015-05-22