Українська держава у зовнішньополітичному контексті

Я

кщо в соціально-економічній галузі Ук­раїнська держава виступила антиподом УНР, то у зовнішній політиці вона продов­жила курс, започаткований урядом В.Голубовича. Незаперечне дотримання Брестської мирної угоди було однією з головних вимог, які поставив перед П.Скоропадським начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер, даючи згоду на державний переворот. Надалі ця угода та її учасни­ки: Німеччина, Австро-Угорщина та РСФРР — стали головними об’єктами докладання зовнішньо­політичних зусиль уряду Української держави. Незважаючи на причетність зазначених країн до одного договірного процесу, відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Як відомо, Л.Троцький на завершальному етапі підготовки мирної угоди відмовив делегації УНР у праві на ведення переговорів. Однак 3 березня, підписавши у Бресті мирну угоду з Центральними державами, РСФРР визнала суверенність України і зобов’язалася „негайно підписати мир з Ук­раїнською Народного Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу“. Перші спроби розпочати переговори було зроблено ще за Центральної Ради, але відкрилися вони лише 23 травня. До Києва прибула російська делегація на чолі з Х.Раковським, українську сто­рону очолював С.Шелухін. На першому етапі цен­тральною темою переговорів стали умовн підписан­ня перемир’я. 12 червня договірні сторони уклали

прелімінарну мирну угоду, за якою між двома дер­жавами до завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, Україні повертався перегна­ний до Роси при відступі українських частин рухо мий залізничний склад налагоджувався поштово- телеграфний зв’язок, визначались умови товаро­обміну й правила повернення українських громадян з Росії та російських — з України. Держави обмінювались консульськими службами.

Надалі центральне місце в переговорах посіла проблема державних кордонів Тимчасово за уго­дою 4 травня з участю представників німецького командування роль кордону між Україною і Росією відігравала демаркаційна смуга („нейтральна зона“ завширшки 10 км). Але ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська делегація пропо­нувала взяти за основу етнічний принцип визначен­ня кордонів. Х.Раковський відкидав етнографічний принцип і пропонував проводити плебісцит у кож­ному окремому населеному пункті.

Після довгих дискусій делегації погодились, що питання, які не будуть вирішені шляхом перего­ворів, роз лядатимуться міжнародним судом. Що ж до кордонів, то за основу їх визначення домови­лися взяти етнографічний принцип, а в окремих ви­падках проводити вільний опит людності під нагля­дом спільних комісій при умові вільнення цих місцевостей від військових сил як однієї так і дру­гої сторони.

Далі цієї домовленості у визначенні кордонів піти не вдалося. Ще однією непереборною переш­кодою стали взаємини України з Доном і Кубанню. Українська дипломатія виходила з факту розпаду старої Російської імперії і визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на су­веренітет. На початку червня у Києві відбулася зустріч П.Скоропадського з повноважною деле­гацією Кубані, а 7 серпня в Києві було дписан попередню угоду між Українською державою і Все- великим Військом Донським, якою встановлювали­ся кордони між цими державами.

Радянська делегація не хотіла погодитись і та­ким станом речей. 9 вересня вона оголосила декла­рацію про те, що всі території колишньої Російської імперії становлять невід’ємну частину РСФРР.

Довгі дискусії не привели до порозуміння. Так само не вдалося вирішити питання поділу активів і боргів колишньої Російської імперії..

Радянська сторона, свідомо гальмуючи перего­вори, використовувала перебування своєї делегації

на території України для реанімації більшовизму та розгортання підривної діяльності. Більшовики не могли змиритись із втратою України. Ленін ще в травні визначив гетьманський переворот як рестав­рацію буржуазно-поміщицького монархізму що да­вало ідейні підстави для боротьби з українським урядом. У Росії знайшли притулок вигнані з Ук­раїни більшовики. В липні у Москві з них було створено Комуністичну партію (більшовиків Ук­раїни, на яку покладалося завдання відновити ра­дянську владу в Україні. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшо­вики зробили в серпні. Повстання було придушене, але його організатори не втрачали надій. В.Винни- ченко згадував що восени 1918 р. мав таємні зустрічі з керівниками радянської дипломатичної делегації Х.Раковським та Д.Мануїльським на яких обмірковувався план повстання проти гетьма­на. Мануїльський пропонував Винниченкові гроші на повстання. Іож не дивина, що переговори, а ра зом з ними і російсько-українські тосунки заишли у глухни кут. На початку жовтня за наполяганням російської сторони переговори тимчасово припини­лись і вже не поновлювалися В Москві готувалися плани експорту революції в Україну.

Проблема кордонів і врегулювання територіаль­них суперечностей становила основу зовнішньо- п лігичних стосунків Укра’іни з Білорусією, Доном, Кримом Польщею та Румунією.

223- серпня Україна і Всевелике Військо Донське підписали договір про врегулювання взаємних сто­сунків Українська сторона пішла на певні тери- оріальні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу, в решті місць кордон між цими державами визначався за старою адміністративно- територіальною схемою.

LXXXV ч рвня 1918 р. в Криму зі згоди німецьких військ було сформовано уряд генерала Сулькевича, вкий декларував самостійність Кримського півос­трова. Щоб подолати епаратизм цього уряду й по­казати певну залежність півострова від економіки України, гетьманський уряд застосував до Криму з середини серпня 1918 р. економічну блокаду Через місяць уряд Сулькевича повідомив, що згоден роз­почати переговори про форми державного об’єднання з Україною.

Предметом уперечностей України з Румунією стали землі Бессарабії, окуповані румунськими військами в березні 1918 р. Український уряд не визнавав законності цієї акції. Каменем спотикання у стосунках України з Польщею стали західноу­

країнські землі. Власне, Польща ще не була віднов­лена, її інтереси захищала Австро-Угорщина.

Поставлені у безвихідь проблемою голоду, австрійські дипломати підписали у Бресті з деле­гацією УНР окремий договір, за яким австрійська сторона обіцяла не пізніше 20 липня 1918 р. подати „рейхсратові законопроект про відділення східних районів Галичини, де більшу частину населення ста­новлять українці, від цього коронного краю і об єднання зазначених районів з Буковиною в ок­ремий коронний край“. Договір, підписаний 8 лю­того (н.ст.), мав таємний характер і був тісно пов язаний із загальною Брестською угодою. Од­нак про нього стало відомо польським політичним силам, які вже мали аванси від австрійського уряду. Поляки крайньо вороже поставилися до ідеї мож­ливого поділу Галичини й розгорнули сильний тиск на австрійські урядові кола. Хоч симпатії австрій­ського імператорського двору були на боці поляків, сподівання на український хліб змушували австрі­йців вдаватися до дипломатичних маневрів і зволі­кання з вирішенням питання Галичини, а одночасно і з ратифікацією Брестської мирної угоди. Влітку

224- р. Німеччина, Болгарія і Туреччина ратифіку­вали цю угоду й обмінялися з українською сторо­ною ратифікаційними грамотами. Австро-Угорщи- на цього не зробила. 16 липня вона в одностороннь­ому порядку скасувала таємний договір, виставив­ши за формальну причину те, що він був підписаний не з гетьманським, а вже неіснуючим урядом УНР, окрім того й тим, що Україна не виконала у повно­му обсязі взятих на себе зобов’язань щодо постав­ки хліба. Розрахунок австрійців на те, що Україна, окупована австрійськими військами, які до того ж відігравали для гетьманського уряду роль стабілі­зуючого чинника, не вдасться до акцій широкого протесту, виявився точним. Заява гетьмана австрій­ському послові про те, що він „не має сили проти­витися анулюванню договору, але не може залиши­ти його без протесту“, мала формальний характер. До неї додався демарш українського посла у Відні В. Липинського. який 28 липня поштою послав міністрові закордонних справ Австро-Угорщини Буріану відповідний протест. Напруження в авст- ро-українських відносинах посилювалось і пробле­мою Холмщини. на яку поряд з Україною претен­дували поляки, яких знову ж таки підтримував уряд Австро-Угорщини. Останній не допустив на тери­торію 5 повітів Холмської губернії, окупованих австрійськими військами, гетьманської адмі­ністрації. Все це, як і спроби австрійського ерцгер­

цога Вільгельма (Василя Вишиваного) відіграти роль претендента на український монарший стіл, негативно позначилося на австро-українських сто­сунках. І хоч вони не мали відкрито конфронта­ційного характеру влітку 1918 р., але вже з осені, після перемоги революції в Австро-Угорщині, вили­лися в гострий збройний українсько-польський конфлікт, який безпосередньо відбився на стано­вищі в Наддніпрянській Україні у 1919-1920 рр.

У Німеччини й України не було спільних кор­донів, і їм не доводилось висувати одна одній тери­торіальних претензій. Але не ця обставина робила стосунки обох держав більш „рівними“. Німеччина грала роль беззаперечного лідера Четверного сою­зу. Слово її представників залишалося вирішальним і при визначенні курсу щодо України. І якщо геть­ман міг дозволити собі певну неузгодженість по­зицій з Австро-Угорщиною, то з Німеччиною це загрожувало, як показав досвід Центральної Ради, важкими наслідками. Німецько-українські стосун­ки розвивалися за сценарієм, розробленим у Берліні. Загалом він не виходив за межі Брестської мирної угоди, за якою Україна зобов’язалася поста­чати продовольство й сировину. Після того, як тер­мін підписаних з Центральною Радою економічних угод вичерпався, у Києві розпочалися нові перего­вори, в яких німці відігравали провідну роль. Нова угода терміном до 15 липня 1919 р. була підписана

LXXXVI вересня 1918 р. Німці отримали право на вивіз 75 млн. пудів хліба й необмеженої кількості насіння, великої рогатої худоби загальною вагою 11 млн. пудів, окрім того 2 млн. пудів м’ясних консервів, 300 тис. голів овець, 2 млн. голів домашньої птиці, 460 тис. пудів сала, масла та сиру, 9 млн. пудів цук­ру. А ще з України вивозилися деревина, марганце­ва й залізна руди, спирт, шкіра, тютюн, яйця, овочі, картопля, мед, брухт.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з кайзе­ром. Тоді вдалося досягти низки домовленостей.

Візит П.Скоропадського свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітич­ної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 р. вони ставили всілякі перепони спробам українських ди­пломатів зав’язати відносини не лише з країнами Антанти, а й із нейтральними державами.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти. Німці і австрійці забрали з України половину експе­

диційних військ, подальше виведення їх ставило під загрозу існування Української держави 22 жовтня до Берліна виїхав міщстр закордонних справ Ук­раїни Д.Дорошенко. Йому було обіцяно залишити в Україні німецькі війська. Разом з тим міністр за­кордонних справ Німеччини заявив, що в даній си­туації його країна не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

На той час українці вже робили спроби встано­вити контакт з представниками Америки, Франції, Англії. Ці контакти виявили цілком негативне став­лення країн Антанти до самостійної Української держави, повне нерозуміння об’єктивних причин її утворення. Представники Антанти вважали Ук­раїну політичною інтригою свого запеклого й уже переможеного ворога — Німеччини і перебували під цілковитим впливом ідей єдиної і неділимої Ро­сії. Дипломатичним представникам Української держави було оголошено, що Україна — частина Росії, тож країни Антанти поводитимуть себе з Ук­раїною відповідно до того, яку позицію вона обере надалі. Отже, подальше існування суверенної Ук­раїнської держави натикалося на серйозні перепони зовнішньополітичного характеру.

Дещо кращим було ставлення до Української держави нейтральних країн. Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція вели з Україною переговори про встановлення дипломати­чних відносин, окремі з них мали в Україні консуль­ські служби, але з юридичним визнанням України і вони не поспішали, відкладаючи його до завершен­ня діяльності мирної конференції, яка мала підбити підсумки світової війни.

Поразка країн Четверного союзу у світовій війні, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні, а ця обставича своєю чергою невідворотно ставила Українську державу перед новими соціальними й національни­ми струсами, але не давала точної і повної відповіді на питання, які політичні сили візьмуть гору.

Дата добавления: 2015-05-22