Орієнтація на Антанту та її крах

Н

аступ більшовицьких військ примусив Ди­ректорію одразу ж після завершення робо­ти Трудового конгресу залишити Київ. 2 лютого центром її осідку стала Вінниця. Того само­го дня Директорія провела чергову державну нара­ду для обговорення умов, запропонованих фран­цузьким командуванням з метою порозуміння з Антантою. Французи пропонували реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них Винниченка, Петлюру й Чехівського, створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками й підпорядку­вати її союзному командуванню. Однією з умов бу­ло тимчасово передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до ос­танньої з проханням прийняти Україну під фран­цузький протекторат. Питання про державну неза­лежність України мала вирішити Паризька мирна конференція.

Ці вимоги викликали обурення в учасників дер­жавної наради, але справи на протибільшовицькому фронті були такими кепськими, що вони доручили Директорії, не приймаючи запропонованих умов, продовжити пошук шляхів до порозуміння з фран­цузами. 5 лютого в Одесі командуванню ан- тантівського військового десанту було передано

декларацію представників України, Білорусії, Ку­бані й Дону з викладом поглядів на форму держав­ного устрою названих держав і шляхи подолання більшовизму й анархії. Іам же висловлювалося пе­реконання, що „питання державного ладу цих чо­тирьох одиниць може дістати скоре й відповідне рішення тільки шляхом окремого здійснення прин­ципів державності та порядку в кожній із них“.

Наступного дня на переговорах у Бірзулі між французькою і українською сторонами керівник ук­раїнської делегації С.Остапеико від імені Дирек­торії домагався визнання Антантою суверенітету України, допомоги в боротьбі з більшовиками й до­пущення делегації УНР до участі в роботі Паризь­кої мирної конференції. Начальник штабу фран­цузьких військ полковник Фрайденберг повторив раніше сформульовані вимоги, особливо наголосив­ши на необхідності усунення з посад Винничеика та Петлюри. Сторони не дійшли згоди, й українська делегація повернулася до Вінниці.

Обставини, що склалися, вимагали невідклад­них заходів „Що більш в Україну вдиралися більшовики, то більш росла орієнтація иа Антанту“,

229- писав М.Шаповал. За його словами, ще иа по­чатку лютого було вирішено, шо уряд В.Чехівсько- го піде у відставку. 9 числа ЦК УСДРП відкликав з уряду й Директорії своїх представників, мотивую­чи це „новими міжнародними моментами в ук­раїнській державній справі“. З огляду на таке рішення, В.Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невдовзі виїхав за кордон. С.Петлюра повівся інакше У надісланому 11 лютого до ЦК УСДРП листі він повідомив про тимчасове припи­нення свого членства в партії і подальше перебуван­ня на державних посадах: „Я ие вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед батьківщи­ною і буду, доки це можливо, стояти й працювати при державній праці“.

Аналогічне рішення про відкликання своїх представників прийняв ЦК УПСР, у зв’язку з чим ще один член Директорії — Ф.Швець — оголосив про вихід з партії.

Ці кроки мали продемонструвати Антанті, що Директорія пішла на поступки. Рівночасно було пе­рервано безуспішні переговори у Москві з РНК РСФРР української делегації иа чолі з С.Мазу- ренком, які розпочалися ще в середині січня. 10 і 12 лютого повноважний представник УНР иа мирній конференції в Парижі Г.Сидоренко звернувся до її учасників з иотами, де йшлося про війну РСФРР

проти УНР та імперіалістичну політику більшо­виків, і зажадав визнання державами Антанти й США незалежності УНР як „єдиного засобу при­вернення негайного тривалого спокою і порядку в Східній Європі“, оскільки уряд УНР протидіє більшовицькій експансії.

13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів. Її очолив иа той час без­партійний С.Остапенко. До складу уряду увійшли представники трьох партій — соціалістів-феде- ралістів, соціалістів-самостійників і народних рес­публіканців, які орієнтувалися на демократичні за­сади й держави Антанти.

Дві провідні соціалістичні українські партії (УСДРП і УПСР) добровільно відмовилися від влади. Здавалося, в такий спосіб вдасться усунути перешкоди на шляху порозуміння з Антантою. Але невдовзі з’ясувалося, що це був не найкращий вихід із становища. Консервативний уряд Остапенка, зробивши ставку на порозуміння з Антантою, ие став шукати підтримки в народних масах. Він так і не видав жодного програмного документа з роз’яс­ненням своєї політики. В умовах розвитку рево­люції, коли зміна настроїв широких верств населен­ня важила більше, иіж танки Антанти, це було гру­бою помилкою. Уряд опинився в цілковитій ізоляції. „...Саме в цю добу загальна анархія і хаос иа ук­раїнському фронті досягли найвищого щабля, - свідчив І.Мазепа. — За уряду Остапенка не було ні влади, иі контролю. Тому грубі мільйони, що ви­давалися иа різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зника­ли хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі“.

Під впливом більшовицької, явно популістської агітації, спрямованої, зокрема, иа ліквідацію при­ватної власності на землю та її тотальний зрівняль­ний поділ, в Україні швидко поширювались прора- дяиські настрої. Вони охопили й армію УНР. Навіть січові стрільці, які послідовно й твердо стоя­ли иа антибільшовицьких позиціях, перейшли иа радянську платформу, оголосивши у своїй декла­рації від 13 березня, шо вони із „запалом підпира­тимуть радянську владу иа місцях, котра заводить лад і порядок“

21 березня у Вапнярці командування Півдеино- Західиого фронту, відрізаного (внаслідок захоплен­ня радянськими військами Жмеринки) від решти армій УНР, створило революційний комітет (ота­

мани Волох, Загородський, Колодій), який також заявив про свій перехід на радянську платформу. 22 березня у Кам’янці-Подільському під головуван­ням В.Чехівського утворився з представників УСДРП та УПСР (центр, теч.) Комітет охорони республіки Він так сформулював свою програму: 1) охорона порядку і спокою; 2) домовленість з Ди­ректорією про негайне припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі і розгортання переговорів з радянським урядом України на основі визнання радянськими урядами України і Росії са­мостійності й незалежності України, виведення російських військ з її території та формування ново­го українського уряду. Хоч цей комітет 28 березня самоліквідувався, він завдав серйозного удару про- антантівським позиціям Директорії та уряду С.Ос- тапенка.

Зусилля уряду УНР здавалися цілком безпер­спективними ще й тому, що йому ніяк не вдавалося зрушити з мертвої точки переговори з французами.

Генерал д’Ансельм був зацікавлений у залученні українських військ до боротьби проти більшовиків, але не квапився допомагати їм зброєю, і далі напо­лягав на усуненні з посад Петлюри й Андрієвсько- го, не підтримував також ідеї визнання Антантою незалежності України. Все це загальмувало перего­вори. У березні з’ясувалося, що в Антанти немає сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні і Росії. Внаслідок більшовицької про­паганди її війська розкладалися. В березні вони під тиском Червоної армії, яка складалася переважно з повстанських частин отамана Григор’єва, мусили залишити Херсон і Миколаїв, а на початку квітня

230- Одесу. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту була стратегічною помилкою. 9 квітня у Рівному члени Директорії С Петлюра й А Мака- ренко санкціонували створення нового (знову ж та­ки соціалістичного) уряду УНР на чолі з Б.Марто- сом. До нього увійшли А. Лівицький, М.Кова- левський, 1.Мазепа, Г.Сиротенко. Хоч Директорія формально не припиняла переговорів з Антантою, призначення нового уряду свідчило про крах проан- тантівської орієнтації, яка не забезпечила УНР зовнішньополітичної підтримки і навіть призвела до значних соціальних ускладнень, ізолювавши провід УНР від народних мас, дала змогу більшовикам за­хопити владу над більшою частиною України. Ре­організація уряду стала відчайдушною спробою вибратися з політичної пастки, що в неї потрапила Директорія.

Дата добавления: 2015-05-22