Кам’янецький період

поверненням на свою територію уряд УНР активізувався, прагнучи будь-що втілити в життя декларовану в квітні орієнтацію на власні сили. У цьому зв’язку він надавав особливо­го значення повстанському рухові, який широко розгорнувся в тилу більшовиків. 9 червня в Чорно­му Острові завершилися переговори між урядом і представниками Всеукрревкому, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Від імені Всеукрревкому переговори вели українські есери й соціал-демократн-незалежники Д.Одрина, Т.Черкаський, І.Часник, А Пісоцькин. Сторони дійшли згоди в тому, що залишається чинною рівненська декларація уряду, але на місцях форму­ються трудові ради не лише з контрольними, а й адміністративними та господарськими функціями влади. Д.Одрина і Т.Черкаський увійшли до уряду Б.Мартоса.

XXIV червня військова делегація УНР на чолі з ге­нералом Дельвігом підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про при­пинення воєнних дій, встановлення між польською та українською арміями демаркаційної лінії. Це був

помітний успіх уряду УНР, бо відпадала не­обхідність боротися на два фронти і створювалася можливість зосередити всі збройні сили на більшо­вицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ.

Разом з тим потребувала розв’язання ціла низ­ка важливих проблем. Урядові Б Мартоса так і не вдалося подолати бар’єр, що роз’єднував демокра­тичні й ліберальні українські політичні кола. 29 червня 20 українських політиків, в основному пред­ставники партії соціалістів-федералістів, опубліку­вали в пресі „Меморандум громадських діячів Поділля до Директорії УНР“, в якому викривали помилки державної влади, вимагали реформувати Директорію, в „тимчасове одноособове президент­ство з певною тимчасовою конституцією“, сформу­вати кабінет міністрів за професійною, а не партійною ознакою, скасувати постанову про тру­дові ради й вирішити земельне питання шляхом ви­купу землі селянами. Однак вони заявили, що не вестимуть політичної боротьби проти уряду.

Напруженими залишалися стосунки з галиць­ким урядом. 9 червня Виділ Української національ­ної ради проголосив Є.Петрушевича диктатором, що не могло не викликати негативної реакції з боку демократично зорієнтованої Директорії. „Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького грома­дянства, що провадило свою національно-визволь­ну боротьбу під гаслами народоправства, — писав

І.Мазепа. — Тому ми вважали, що акт 9 червня — незаконний. Іншими словами. Директорія і уряд по­бачили в акті проголошення диктатури державний переворот, тому не признавали диктатури Петру- шевича правною установою“. Щоб продемонстру­вати своє негативне ставлення до проголошення диктатури Є.Петрушевича, Директорія 4 липня ви­дала постанову про створення в складі уряду УНР спеціального міністерства у справах ЗОУНР, а Є. Петрушевича вивела із складу Директорії.

Зі свого боку, Є.Петрушевич не визнав підпи­саного делегацією генерала Дельвіга договору про перемир’я з поляками, бо на початку червня Ук­раїнська галицька армія успішно розпочала Чортківську операцію. Одие слово, у червні сто­сунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали цілком холодними. А далі сталося те, що й мало статися, коли між товаришами зникає згода.

У середині червня командування Червоної армії, зміцнивши свої підрозділи в районі Проскурова, зупинило армію УНР і перейшло в контрнаступ.

На початку липня червоні підрозділи були за кілька десятків кілометрів від Кам’янця-Подільського. Шляхів до відступу не залишалося через невре- гульованість відносин і з Польщею, і з Румунією. Отже, втрата Кам’янця-Подільського загрожувала УНР ліквідацією.

Не краще йшли справи і на правому березі Збруча. Успішно розпочата Чортківська операція зупинилася. 25 червня Рада десяти Паризької мир­ної конференції дозволила полякам продовжити воєнні операції до лінії Збруча. 28 червня польська армія розпочала наступ, і УГА змушена була відступити. Ситуація підштовхувала і наддніпрянців, і галичан до об'єднання сил, але Є.Петрушевич та командування УГА зволікали, обмірковуючи можливість переходу на румунську територію. Лише відмова Румунії прийняти УГА змусила їх вступити у переговори з урядом УНР Є.Петрушевич виставив три умови співпраці: демо­кратична політика без ухилів у бік радянства, заміна уряду Б.Мартоса, скасування міністерства у справах ЗОУНР Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася з ним.

232- липня УГА перейшла Збруч, і дві армії об’єдналися для боротьби на більшовицькому фронті. УНР врятувалася від можливої воєнної ка­тастрофи, але в політичному плані об'єднання не принесло бажаної єдності.

Є.Петрушевич з державними службами ЗО­УНР перебрався до Кам’янця-Подільського, який дав притулок двом українським державним цен­трам. Приїзд диктатора ЗОУНР активізував по­ступові українські політичні сили, які оголосили про утворення Українського національно-державного союзу. На початку серпня союз подав голові Ди­ректорії С.Петлюрі програмну „записку“, в якій різко критикував соціалістичний курс уряду Б.Мартоса. В Кам’янці-Подільському виникло своєрідне двовладдя. „По суті, це була боротьба різного розуміння тодішніх революційних подій в Україні, а тому й різного підходу до намічення чер­гових завдань українського проводу, — відзначав один з учасників цих подій. — Українські соціалісти виходили з оцінки революції як великої ваги соціально-історичного процесу, тож, врахо­вуючи революційні настрої народних мас, намага­лися відповідною політикою використати їх в інте­ресах української визвольної боротьби. Праві ук­раїнські групи, навпаки, дивилися на революційні події здебільшого як на „наслідок діяльності“ лівих партій, тому визначали свої чергові завдання так.

начебто в Україні в той час ніякого революційного руху не було“.

За обставин, що склалися, єдиний український провід міг утворитися або шляхом державного пере­вороту (але жодна із сторін на це не наважувалась), або завдяки поступкам і компромісам. За своїм ха­рактером С.Петлюра почав схилятися до не­обхідності зміни політичного курсу й поповнення уряду поступовими елементами. 12 серпня було ого­лошено нову урядову декларацію, де йшлося про те, що уряд УНР повинен опертися на весь народ, за­лучити до державної праці всі верстви суспільства, а також про створення в недалекому майбутньому реформованих органів місцевого управління на ос­нові всенародного, таємного, рівного і пропорційно­го виборчого права, про проведення виборів до пар­ламенту, який матиме права Установчих зборів. От­же, оголошувався поворот в орієнтації уряду УНР від радянства до парламентарної демократії. Після цієї декларації Б.Мартос, стосунки якого з Дирек­торією зіпсувалися, пішов у відставку. 27 серпня сформувався новий склад кабінету міністрів. Його очолив І.Мазепа. До уряду увійшов соціаліст-феде- раліст І.Огієнко. Крім того, цій партії було запро­поновано портфелі міністрів закордонних справ і освіти. Однак есери не спромоглися знайти для заміщення цих посад відповідних кандидатів. Реор­ганізація уряду мало що змінила в стосунках Ди­ректорії з опозицією.

Згадані вище розбіжності позначились і на об’єднанні збройних сил. Загальна кількість бійців обох армій сягала 80 тис., з них 45 тис. припадало на УГА. Для оперативного керівництва об’єднани­ми силами серпня було створено Штаб головно­го отамана. Його очолив генерал М.Юнаків.

Після об’єднання армій розгорнувся успішний наступ на більшовиків. У липні Червона армія, яка одночасно вела бої з генералом Денікіним, залиши­ла Проскурів, Нову Ушицю, Вапнярку. На початку серпня українські частини захопили Жмеринку і Вінницю.

Із створенням Штабу головного отамана вирішено було розпочати спільний похід ук­раїнських армій проти більшовиків. При визначенні напряму стратегічного удару думки розділилися. Командування армії УНР вважало своєю головною метою похід на Київ, а командування УГА пропо­нувало зайняти Одесу, щоб встановити контакти з Антантою і лише тоді розгорнути наступ на Київ. Обидві сторони дійшли компромісу: одночасно на­ступати і на Київ, і на Одесу. Причому на Одесу

повели наступ підрозділи армії УНР, а на Київ — змішані частини під загальним керівництвом пред­ставника УГА генерала А.Кравса. ЗО серпня його група захопила Київ. Кількома годинами пізніше з лівого берега до міста увійшли білогвардійські денікінські частини. На вимогу їхнього командую­чого генерала Бредова Кравс вивів українські війська з Києва на лінію Ігнатівка — Васильків — Германівка.

Похід українських армій на Київ завершився, по суті, капітуляцією перед білогвардійцями. Сам факт здачі Києва виходив далеко за межі окремої невдалої воєнної операції, бо викликав новий не­спокій серед українського громадянства, демо- ралізуюче вплинув на війська. В основі його лежа­ли не хибні дії генерала Кравса, а знову ж таки різні підходи у ставленні до армії Денікіна

Той, наступаючи на більшовиків, показав себе запеклим українофобом, стратегічне гасло якого по­лягало у відновленні єдиної, неділимої Росії. Зго­дом в „Очерках русской смуты“ він відверто писав: „...іти разом з Петлюрою, котрий намагався відок­ремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю єдиної, неділимої Росії, що глибоко вкорінилася у свідомість вождів та армії, і тим вик­ликати в її лавах небезпечне замішання

Добровільчим військам я дав вказівки: са­мостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вва­жати такими ж ворогами, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, аби звільнити їх з-під впливу Петлюри. А якщо цього не вдасться досягнути, то вважати їх ворожою стороною“.

Відповідно і з українського боку сформувалося подвійне ставлення до денікінців. Наддніпрянці ба­чили в них запеклих ворогів і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками про­ти Денікіна. Галичани ж, а надто провід, вбачили у Денікінці ще одну, хай навіть ілюзорну, можливість порозумітися з Антантою. Ці обидва підходи зго­дом було реалізовано. 24 вересня Директорія спеціальною декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича, оголосила війну денікінцям і закликала всіх українців, „кому дорога демократична єдина соборна Українська Республіка“, до рішучого останнього бою з воро­гом. Ще за декілька днів до цього, 20 серпня, у

Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повтанської армії України (махнов­ців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денікінцями.

233- вересня на Правобрержній Україні розгор­нулися запеклі бої армії УНР з білогвардійцями, якими командував генерал Я.Слащов 25 жовтня українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції.

Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну склабкість україн­ського державного апарату. За свідченням П.Фе- денка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному апараті став величезною перешкодою в боротьбі за незалежність України. Драматизм си­туації поглиблювався старою хворобою — розбра­том. 4 листопада у Жмеринці відбулася військова нарада з участю членів Директорії, вищого коман­дування і уряду, на якій з'ясувалося, що команду­вання УГА прагне союзу з Денікіним. 6 листопада на ст.Зятківці за вказівкою командуючого УГА ге­нерала М Тарновського було підписано перемир'я між Збройними силами півдня Росії і Українською галицькою армією. Наказом диктатора ЗОУНР ця сепаратна й таємна угода скасовувалась, а генерал Тарновський став перед судом. Але угода зробила свою чорну справу — УГА, перебуваючи в тяжко­му стані, втратила боєздатність.

XCI листопада диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич скликав у Кам’янці-Подільському нараду пред­ставників галицьких політичних і громадських ор­ганізацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України нереальне і треба піти на угоду з Денікіним. 16 листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В Одесі новопризначений командуючий УГА генерал Микитка підписав нову угоду з денікінцями, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.

999 листопада Кам’янець-Подільський зайняли польські війська. С. Петлюра, на якого покладалося „верховне командування справами Республіки“, виїхав до Проскурова, а члени Директорії А.Мака- ренко, Ф. Швець вирушили за кордон. 2 грудня на нараді в Чорториї С.Петлюра з членами уряду вирішив перейти до партизанських форм боротьби. Наступного дня уряд звернувся до населення Ук­раїни з відповідною відозвою. Ще через кілька днів

С. Петлюра, призначивши командуючим армією ге­

нерала М.Омельяновича-Павленка, виїхав до Вар­шави. 6 грудня на нараді членів уряду з команду­ванням у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд по тилах Денікіна

Дата добавления: 2015-05-22