Будівництво національної держави

Ї

ід час вуличних боїв у Львові розгорнувся нелегкий процес творення західноу­країнської державності (листопад 1918 — червень 1919). Він становить цілісне явище, у яко­му віддзеркалились притаманні галицькому суспільству риси — як успадковані від минулого,

так і набуті у вирі революційних змагань. Основна увага зосереджувалась на розбудові урядово- адміністративного апарату, тобто створенні елемен­тарних норм функціонування національно-держав- ного життя, визначенні соціально-економічних і політичних параметрів внутрішнього розвитку дер­жавності, її місця у визвольній боротьбі всієї Ук­раїни.

Але проблемою кардинальною, від якої залежа­ла сама можливість вирішення всіх інших питань, був захист власної території від іноземної агресії.

Урядові н державні структури формувалися спроквола, у часовому відриві від здобуття влади у Львові. Уряд — Тимчасовий державний секре­таріат — було утворено 9 листопада. Тут спочатку переважали представники старих партійних струк­тур — діячі з минулої австрійської доби. Вони му­сили приймати рішення під чимдалі більшим тиском нових політико-соціальних сил, передусім молодого офіцерства. Якраз на вимогу останнього почали здійснюватись перші практичні кроки на шляху об’єднання з Великою Україною.

Прийняттю урядом присяги передувало рішен­ня тимчасового парламенту. В ньому зазначалося: „Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської мо­нархії у змаганні до здійснення національного ідеа­лу всього українського народу доручає Державно­му Секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу“.

Справу державотворення підкріпив Тимчасовий основний закон про державну самостійність, який підтверджував перше рішення УНРади про тери­торію суверенної держави, визначав її назву — „Західноукраїнська Народна Республіка“. Значен­ня Тимчасового закону виходило за рамки його 5 статей. На зміну усталеним поглядам австро- угорської доби прийшли нові, суголосні з настроя­ми і прагненнями всього українського народу, що піднявся на рішучу боротьбу проти монархізму.

У принциповому положенні закону зазначалося, що влада в новій державі належить народові. Він мав обрати Установчі збори на „основі загального, рівного, прямого, безпосереденього, тайного і про­порційного права голосування без різниці пола“.

В умовах війни на виживання втілювати в жит­тя ці демократичні права було надзвичайно важко, тим більше, що щиро бажали цього далеко не всі політичні сили, які брали участь у роботі Національної ради. Таке віддзеркалилось у двох наступних законах — про тимчасову адміністрацію

і тимчасову організацію судів та судової влади.

Наступний етап державотворення тісно пов’язаний із Станіславом, де найдовше перебували керівні органи ЗУНР. На початку січня 1919 р. ту­ди перебрались із Відня українські діячі. Нарешті з’явилася можливість завершити реорганізацію державно-урядової структури. 4 січня вийшов за­кон про „Виділ“ (Президію) Української національної ради (президентом став Є.Петруше- вич). Було створено й уряд — Раду державних секретарів — на чолі з С.Голубовичем. Більшість у ній, як і в попередній Раді, керованій до кінця груд­ня 1918 р. К.Левицьким, становили націонал-демо­крати, два місця належали радикалам. Партійне представництво в Національній раді стало ширшим

251- до неї входили й представники соціал-демо­кратів і селянсько-радикальної групи.

Дата добавления: 2015-05-22