Події на Буковині й Закарпатті

Орієнтири визвольних змагань

плив народних мас на урядові структури чим­далі зростав. На виконання ухвали 9 листо­пада 1918 р. три тижні згодом у Фастові бу­ло укладено „Передвступний договір... між Ук­раїнською Народною Республікою і Західноу­країнською Народною Республікою про маючу на­ступити злуку обох українських держав в одну дер­жавну одиницю“. Стаття 1 цього підписаного 1 грудня документа містила заяву про „непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою“. Наступні статті розкривали засади злуки. „З огля­ду на витворені історичними обставинами, окреми­ми правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території“ західноукраїнські землі отримували територіальну автономію у складі майбутньої не­подільної України.

Під тиском війська й народних мас, які ро­зуміли, що убезпечитись від іноземної загрози можна, лише об’єднавши всі українські території, УНРада на першому ж засіданні у Станіславі З січня 1919 р. ухвалила „Передвступний договір“ і доручила урядові завершити переговори про злуку. Рішення було прийнято від імені всіх західноукраїн­ських земель. „Від сьогоднішнього дня, — заявив Є.Петрушевич, — існує тільки одна Українська Народна Республіка“. Для участі в урочистому акті з’єднання було затверджено представницьку деле­гацію.

Цей акт відбувся 22 січня 1919 р, на Софіїв- ському майдані у Києві. Наступного дня з’явилися відповідні постанови Трудового конгресу. Тепер Західноукраїнська Народна Республіка мала

офіційно називатися Західною Областю Ук­раїнської Народної Республіки Але через небез­печний воєнний час практичне злиття двох держав­них організмів відкладалося на майбутнє — до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Ук­раїною. Фактично ж ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення і у внутрішніх справах,і

253- за винятком деяких презентаційних моментів — на міжнародній арені. Тому в історичній літературі вживається назва ЗУНР і лише зрідка — ЗО

УНР

Хоч ЗУНР діяла в основному у Східній Гали­чині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші західноукраїнські землі. Таким було бажання й на­селення цих територій.

айтісніші зв’язки вдалося встановити з Бу­ковиною. В жовтні 1918 р. буковинська А делегація УН Ради виступала в Чернівцях як Український крайовий комітет. Однак вона, на взірець своїх галицьких колег, зосередила зусилля на домовленостях з румунськими представникамиу віденському парламенті й місцевому сеймі про мир­ний поділ Буковини за етнічним принципом і при­лучення української частини до спільного зі Східною Галичиною „коронного краю“ у складі Австрії. Останнє аж ніяк не влаштовувало буко­винських селян. Відмовляючись коритися старим властям, вони обеззброювали австрійських жан­дармів і створювали власну військову охорону Скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче по­становило „перебрати негайно правління ук­раїнської частини краю“, висловившись і за „при­лучення австрійської частини української землі до України“.

Настрої населення суперечили планам місцевих румунських поміщиків та речників „Великої Ру­мунії“ з Бухареста. Скориставшись розпоро­шеністю українських сил (січові стрільці вирушили на допомогу Львову), румуни перейшли до агре­сивних дій. 8 листопада Чернівці дізналися про на­каз короля Фердинанда анексувати всю Буковину. 11 листопада на її територію було введено війська. Через тиждень глуха ніч окупації оповила весь цей гірський край.

Українське населення не скорилося. Села піднімалися на збройний опір загарбникам. У

Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему республіку. Глибоке обурення викликала жорстока політика румунізації та придушення всього ук­раїнського. Румунська преса, налякана розгортан­ням опору, ремствувала, що в Чернівцях лютує „більшовицький рух“, ним уже охоплені „сотні й тисячі людей“ у всій Буковині та Мармарош-Си- гетщині.

Бурхливо розвивалися події і на Закарпатті, де 90 % селянських дворів були безземельними або малоземельними й 86% трудового люду не вміли ні читати, ні писати. Національно-визвольний рух тут був спрямований насамперед проти угорців-понево- лювачів як однієї з панівних націй двоєдиної мо­нархії. А проте мав він ті самі соціальні та загально­національні риси, що й на інших західноукраїнських землях, де провідну роль у боротьбі (включно із збройною) за незалежність і возз’єднання з усім українським народом відігравали солдати й військо­вополонені. 28 листопада 1918 р. Середнянське ок­ружне управління угорської адміністрації повідом­ляло: „Українську ідею поширюють...солдати, що повертаються додому... народ вважає себе тотож­ним з українською нацією і бажає об’єднатися з нею“.

Боротьба за возз’єднання охопила практично все Закарпаття, але за браком єдиного керівного органу не набула такого розмаху, як у Східній Гали­чині чи в Буковині. Рух за єдність особливо розви­нувся у східній частині краю, включно з Марма- рош-Сигетщиною. В листопаді 1918 р. у Хусті по­чала діяти „Русская народная рада“, що орієнтува­лася на ЗУНР і УНР. Ще 9 жовтня в Ужгороді бу­ло створено „Раду угро-руського народу“ (інша на­зва — „Рада рутенов Мадьярии“), яка взяла курс на збереження угорського верховенства над Закар­паттям. Подібний орган у Пряшеві під впливом мо­сквофілів 21 грудня 1918 р. (після введення у місто чеських військ) висловився за включення Закар­паття до новоствореної Чехословаччини.

21 січня 1919 р. до Хуста з’їхались представни­ки з усього краю на „всенародні збори угорських українців“. Виконуючи волю народу, 420 делегатів висловились за об’єднання комітетів Мармарош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш, Спіж і Абай- торна із соборною Україною і просили, щоб нова держава „по виконанню сеї злуки узгляднила ок- ремішнє положення угорських українців“.

Наступного дня у Києві було проголошено злу- ку всіх українських земель у єдину державу Однак перспективи ставали чимдалі проблематичнішими.

Не маючи сил, УНР і ЗУНР оперували майбутнім Закарпаття у спробах забезпечити власне існуван­ня. В інтересах возз’єднання не було використано сприятливої ситуації, що склалася після надання південним закарпатським комітетам статусу авто­номії („Руська країна“).

Найбільше шансів заволодіти Закарпаттям ма­ла Чехословаччина. 18 листопада 1918 р „Рада ру­синів“ у США заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій, населених „угорськи­ми русинами“.

Дата добавления: 2015-05-22