Індустріальна гонка

; ерший рік першої п’ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. Країна вступала в п’ятирічку непомітно. 1928/29 госпо­дарський рік мало відрізнявся від попередніх. Та наприкінці 1929 р. керівництво ВКП(б) круто по­вернуло кермо державного корабля. Поворот в еко­номічній політиці характеризувався примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, запровад­женням карткової системи постачання міського на­селення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (“розкуркуленням”) найза- можніших селянських господарств і примусовим об’єднанням власності усіх інших категорій селян­ства у колективних господарствах. Політика в га­лузі промисловості характеризувалася поверненням до системи главкізму, тобто, гіпертрофованою цен­тралізацією управління.

Трестівський госпрозрахунок, який охоплював головним чином сферу управління, замінили гос­прозрахунком підприємств. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, якій судилося відіграти ключову роль в утвердженні економіки командного типу. Підприємства, а не трести, як раніше, оголо­шувалися основною ланкою управління.

Самостійні підприємства не дістали прав, якими користувалися колишні госпрозрахункові трести. Велика промисловість перейшла у розпорядження

загальносоюзних наркоматів, наділених не менши­ми повноваженнями, иіж главки ВРНГ і УРНГ періоду грамадянської війни. Вони здійснювали управління бюрократичними методами. Сама Вища Рада народного господарства та її український філіал перетворилися в січні 1932 р. в народний комісаріат важкої промисловості (иаркомваж- пром). Підприємства харчової промисловості ще в 1930 р. були підпорядковані наркомату постачання. Підприємства легкої та лісової промисловості виділилися в окремі наркомати.

Продиктований генсеком темп зростання про­мислового виробництва був величезним — 37,7% (у середньому за три роки, починаючи з другого ро­ку п’ятирічки). Та ці темпи залишилися на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп промисло­вого зростання за роки п’ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7%, тобто, менше передбачува­ного директивами XV з’їзду ВКП(б). Слід взяти до уваги, що офіційні дані внаслідок інфляції і по­вторного обрахунку валової продукції завищені.

Індустріальна гоика призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труд­нощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголо­шувалися органами пропаганди неминучими й цілком природними. Опір лівацькому насиллю иад економікою розглядався як небезпечний опор­тунізм. В офіційних документах державної партії положення про необхідність нещадного викорін­ення “опортунізму” стало загальновживаним. Це безпосередньо свідчить про те, що крутий поворот в економічній політиці далеко ие всі зустріли з ен­тузіазмом.

Вже з 1928 р. Сталій розпочав штучно відрод­жувати властиве громадянській війні протистояння соціальних сил. Щоб прокласти дорогу непопу­лярній політиці, ДПУ стало розкручувати маховик репресій. Політична термінологія доби другого ко­муністичного штурму збагатилася новим містким поняттям: “шкідник”. Після “шахтинської справи” в Донбасі, яка пройшла у 1928 р. і започаткувала по-державному організоване цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами, в суспільстві свідо­мо створювалася атмосфера масового психозу щодо “шкідництва.

Запровадження карткової системи постачання робітників і службовців не дозволяло використати зароблені гроші на придбання товарів понад гаран­тований картками мінімум. У кваліфікованих

робітників “отоварювалося” за картками не більше чверті заробітної плати. Отже, економічні можли­вості стимулювати зростання продуктивності праці дорівнювали нулю. Натомість величезні зусилля вживалися з метою налагодити моральне стимулю­вання праці, головним чином через організацію ма­сового виробничого змагання.

В останні дні 1917 р. В.Ленін написав статтю “Як організувати змагання?”. Очевидно, вона не задовольнила автора, бо залишалася неопублікова- ною. 20 січня 1929 р. газета “Правда” вмістила її, а партійні організації дістали завдання “підняти ма­си”. Ініціативу в розгортанні “соціалістичного зма­гання” віддали в руки донецьким шахтарям. 31 січня шахти “Центральна” і “Північна" тресту “Артемвугілля” уклали перший договір. 9 травня того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про соціалістичне змагання фабрик і заводів". У ній за­значалося, що змагання, яке почалося, повинно ста­ти не епізодичною кампанією, а постійним методом роботи. Організація його покладалася на профспілки, а загальне керівництво — на партію.

Цій постанові судилося довге життя. Майже до кінця свого перебування при владі партапарат на­давав великого значення зашкарублим ритуальним процедурам, чекаючи від них виробничої віддачі. Та в першій п'ятирічці робітничі маси зустріли ідею змагання з ентузіазмом.

Навесні і влітку 1929 р. голова ВРНГ СРСР

В.Куйбишев підготував нові поправки до гранично і^пруженого за всіма параметрами річного плану. Йшлося про додаткові завдання ряду галузей важ­кої промисловості. Нові поправки були запровад­жені в життя спеціальними постановами партії, яка вже безпосередньо, а не через радянські або госпо­дарські органи почала втручатися у розв’язання економічних, технічних і технологічних проблем.

Капіталовкладення в основні промислово-ви­робничі фонди України зросли з 438 млн. крб. у

268- до 743 млн. у 1930, 997 мли. у 1931 р. і до 1229 млн. крб. у 1932 р. (у порівняних цінах 1928 р.). З 1930 р. у промисловості освоювалося не мен­ше коштів, ніж за всі попередні роки мирного будівництва разом узяті (в 1921—1928 рр. — 761 млн.крб.) Така фінансова злива дала можливість за чотири роки (1929—1932) подвоїти виробничі по­тужності великої промисловості.

Однією з перших в Україні почала будуватися Штерівська ДРЕС. Перша її черга потужністю 20 тис. квт стала до ладу восени 1926 р. У 1931 р. найбільша електростанція Донбасу досягла потуж­

ності 157 тис. квт. Тоді ж почав працювати перший турбогенератор Зуївської ДРЕС потужністю 50 тис. квт. Через рік будівельники ввели до ладу ще два агрегати, в результаті чого потужність електро­станції зросла до 150 тис. квт.

Символсул радянської індустріалізації був Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р Кожний з п’яти турбогенераторів першої черги, які поставляла американська фірма “Дженерал елек­трик”, мав потужність 62 тис. квт. Фірма заявила, що турбіни та генератори для Дніпрогесу є її найви­щим виробничим досягненням, яке перевищує най­досконаліші здобутки світової техніки. У жовтні 1932 р., коли перша черга електростанції стала до ладу, будівельники почали монтаж шостого генера­тора.

Питома вага капіталовкладень у вуглевидобуток Донбасу скоротилася за п’ятирічку вдвоє порівняно з 20-ми рр. Однак в абсолютному вимірі кошти вдвоє зросли. Це дало можливість здати в експлуа­тацію 53 великі шахти. У вуглевидобутку відбувся перехід до нових знарядь праці: кайло й обушок по­ступилися місцем врубовим машинам і відбійним молоткам. Менш вагомими виявилися успіхи в ме­ханізації транспортування вугілля. До кінця 1932 р. в Донбасі було видобуто 156 млн. т вугілля проти передбачуваних п’ятирічним планом 204 млн. т Дефіцит вугілля болісно позначався на промисло­вості і залізничному транспорті. Різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Майже половину цих величезних коштів поглинуло будівництво трьох заводів повного циклу — “За- поріжсталі”, “Криворіжсталі” і “Азовсталі". Завод інструментальних сталей, який перебував спочатку у складі Запорізького металургійного комбінату, пізніше став самостійним підприємством під на­звою “Дніпроспецсталь” 3 його побудовою восени 1932 р. в Україні з’явилася електрометалургія.

Нові потужності в металургії вводилися до ладу і освоювалися з великими труднощами. Проблема металу виявилася ще гострішою, ніж вугілля Ви­плавку чавуну в Україні треба було збільшити з 2,4 млн. т у 1923 р. до 6,6 млн. у 1932/33 р Фактич­но виплавили у 1932 р. 3,9 млн. т (тобто 59% від плану).

Обсяг виробництва у машинобудуванні і мета­лообробці за першу п’ятирічку зріс у 4,5 раза. За освоєними капіталовкладеннями машинобудування поступалося металургії, але за кількістю створених

робочих місць перевищило інші галузі. Серед ново- збудованих або докорінно реконструйованих підприємств виділялися Харківський тракторний завод, комбайновий завод “Комунар” у Запоріжжі, Луганський паровозобудівний завод, кіровоградсь­кий завод “Червона зірка”, київський завод “Ленінська кузня”. Харківський електромеханіч­ний завод.

У хімічній промисловості України були збудо­вані Донсода, Рубіжанський комбінат, Горлівський азотнотуковий завод, ряд коксохімзаводів. Менш інтенсивно розвивалися легка і харчова проми­словість.

Форсована індустріалізація призвела до карди­нальних змін у складі робітничого класу. У великій промисловості України на початку 1929 р. працю­вало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. — 1275 тис., тобто майже вдвоє більше. Більше поло­вини приросту робітників забезпечило село. У складі працюючих на виробництві майже вдвоє зросла питома вага жінок. Нове поповнення робіт­ників складалося, в основному, з молоді.

Технічні зрушення, якими супроводжувався розвиток промисловості, вимагали прискореної підготовки кваліфікованих робітників. Щоб не уповільнити темпів, було прийнято рішення готува­ти кадри безпосередньо на виробництві. Це при­зводило до поламок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції. Щоб зменшити масштаби втрат, було вирішено до нав­чання новачків підключити найбільш кваліфікова­них ветеранів.

Робітники повірили урядові, якнй вимагав “підтягнути пояси’ на певний час, щоб побудувати фундамент соціалістичної економіки. На відміну від епохи громадянської війни, коли мобілізаційні мож­ливості командної економіки були спрямовані на ви­живання політичного режиму (зокрема, на створен­ня п’ятимільйонної регулярної армії), у новій ситу­ації вони успішно використовувалися для потреб технічного переозброєння важкої індустрії.

Та якщо співставляти результати індустріальної гонки із затвердженими завданнями, доводиться констатувати провал багатьох проектів і п’ятирічно­го плану в цілому. На початку 1933 р Сталін ого­лосив про дострокове виконання п’ятирічки за 4 ро­ки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 р.). 1933 р. став розглядатися як перший рік другої п’ятирічки. Підтримувана державною статистикою легенда про дострокове виконання п ятирічки міцно трималася в історичній літературі. При співставленні натураль­

них показників першого п’ятирічного плану з обся­гом виробництва у 1932 р. виявляється, однак, що виконати п’ятирічку не вдалося по переважній більшості позицій. З деяких видів продукції, особ­ливо легкої, харчової і хімічної промисловості, за­твердженого обсягу виробництва взагалі не досягли у довоєнний час. І все-таки слід взяти до уваги, що невиконання поставлених завдань було ніби запро­грамоване самим підходом до планування. Цей підхід — ставити неможливі для виконання цілі (добиваючись все-таки виконання під загрозою найжорстокїших кар) Сталін називав “підхльосту­ванням’ країни.

Чудові мобілізаційні властивості директивного планування були єдиною перевагою економіки ко­мандного типу порівняно з ринковою. Друга після Леніна спроба вийти за рамки “стихії ринку” і по­будувати народногосподарську систему без товар­но-грошових відносин закінчилася так само, як і перша: економічною катастрофою. Постраждали не структури тоталітарної держави, а суспільство. І найбільше — неорганізована й політично безпорад­на частина суспільства: багатомільйонне селянство.

Дата добавления: 2015-05-22