Культурне будівництво. оба “великого перелому’ характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками :

оба “великого перелому’ характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками _:..1 в галузі культурного будівнцтва. З одного боку, були досягнуті вагомі позитивні ре­зультати у розвитку масової культури. З іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу черіу на найбільш освічену частину сус­пільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької пар­тії, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, по­чинаючи від Х.Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в партії і державі.

Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків по­передніх поколінь. Адже самі вони не могли їх ос­мислити й оцінити. Найбільш разюче таке ставлен­ня виявилося у холоднокровному винищенні старо- виних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.

Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути дос­тупні інтелектуальні багатства, нагромаджені люд­ством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської

культурної спадщини. Життя митців стало нас­тільки зарегламентованим, що почало втрачати оз­наки творчості. Відрізаність їх від здобутків за­рубіжних майстрів теж боляче позначалася на куль­турному процесі.

Разом з тим зусилля партійно-державного апа­рату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня на­родних мас. Відтак зростали масштаби використан­ня народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінно­стей.

У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зро­зуміло: єдиний у дореволюційний час перепис насе­лення 1897 р. показував, що в українських губер­ніях налічувалося тільки 27,9% письменних.

Величезні зусилля щодо ліквідації неписьмен­ності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового ре­зультату. І все-таки досягнуті показники були ваго­мими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Щоб не відтворювалося нове покоління непись­менних, загальноосвітня школа повинна була охо­пити навчанням усіх без винятку дітей. Впровад­ження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одно­часно розв язувалися проблеми створення підруч­ників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% ви- пусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості люту­вав голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ: початкова (І—

275- класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс “Історії

ВКП(б)”.

Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнто­ваних на національні меншини.

Культурний процес здійснювався силами інтелігенції. Та вона з кінця 20-х рр. зазнавала постійних і жорстоких переслідувань з боку вла­стей. Не дивно, що розвиток культури був поверхо­вого характеру.

Спочатку власті майже не усвідомовели, що за­довільне функціонування державних структур не­можливе без спеціалістів. Вони спробували заміни­ти тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру “висуван­цям” з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед “висуванців знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки за­довільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масшта­би підготовки фахівців робітничо-селянського по­ходження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р., а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Вели­кобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.), Італію (75 тис.) чи будь-яку іншу країну Західної Європи. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири ву­зи з’явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Вороши- ловграді (Луганську), Запоріжжі (Олек- сандрівську), Житомирі, Кривому Розі, Мико­лаєві, Херсоні.

У підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в учбових установах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта, яка давала засади наукової підго­товки. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для науково- дослідної роботи професорсько-викладацького складу вузів, що благотворно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п’ятирічки (1929—1932) вузи і технікуми України підготували 110 тис., у роки дру­гої (1933—1937) — близько 196 тис. спеціалістів. Це майже дорівнювало кількості спеціалістів, що були в усій дореволюційній Росії.

Головним осередком наукової діяльності про­довжувала залишатися ВУАН. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УСРР. Президен­том ВУАН у 1928—1929 рр. працював Д.Забо- лотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

У 1929 р. партійно-державне керівництво Ук­раїни наважилося здійснити давно плановані заходи щодо оновлення складу ВУАН шляхом істотного збільшення кількості дійсних членів за рахунок кан­дидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Для забезпечення бажаних результатів вибори здійснювалися, як виняток, відкритим голосуван­ням. Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які мали всі об’єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН. Разом з тим не по­соромилися висунути свої кандидатури і були об­рані такі представники партійно-державної верхів­ки, як В.Затонський, Г.Кржижанівський, М.Скри­пник, О.Шліхтер.

З 1930 р. у ВУАН було взято курс на інститут як основний осередок науково-дослідної роботи. В діяльність Академії почала запроваджуватися пла­новість. Цілком фінансуючи її, держава намагалась контролювати виконання планових завдань.

В 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, президентом якої став О.Шліхтер. Власті розраховували на те, що таке угруповання наукових установ більш успішно розроблятиме про­блеми суспільних наук, ніж “консервативна” ВУ­АН. Однак після 1933 p., коли посилилися репресії науковців, від них найбільше постраждали “свої

276- вчені-марксисти. У 1936 р. в АН УРСР утво­рився ряд суспільствознавчих інститутів — еко­номіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМ-ЛІНу формально були злиті з ними, але фактично в них уже майже не залишалося співробітників.

Літературу та мистецтво державна партія по­воєнному розглядала як одну з ділянок “культурно­го фронту”. Тут, як і на інших ділянках, власті до­бивалися зміни складу інтелігенції шляхом сприян­ня припливу митців робітничо-селянського поход­ження. Психологія і політика “великого перелому” глибоко вплинула навіть на цю галузь: у вересні

277- р. профспілки проголосили всесоюзний при­зов робітників-ударників у літературу. Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків бу­ло “призвано” близько 2 тис. робітників.

Нове поповнення письменників і поетів разом з тими, хто працював у літературі раніше, надіслали делегатів на І з’їзд письменників України. З’їзд розпочався у червні 1934 р в Харкові, а після пе­ренесення столиці продовжився у липні в Києві. На ньому була оформлена Спілка письменників Ук­раїни. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, худож­ників, композиторів ідеологічні відділи державної партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм куль­тури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого “соціалістичного реалізму”.

Істотну частку духовної культури народу стано­вило релігійне життя. Державна партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи — єдиний елемент дореволюцій­них організаційних структур суспільства, що зберіг­ся. Йшлося про те, щоб виховати нове покоління радянських людей з атеїстичною свідо-містю.

Першии удар по церкві було завдано в добу Леніна. Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та іншу власність під час загальної націоналізації за­собів виробництва, але й, скориставшись голодом 1921 р., — предмети культу, виготовлені з доро­гоцінних металів або оздоблені коштовним камінням.

З початком сталінського штурму наступ на церкву відновився. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім бого­служіння. Розпочалося масове винищення ма­теріальної основи релігійних громад. У приміщен­нях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена по­за законом Українська автокефальна православна церква.

Перепис 1939 р. показав істотне зростання кількості інтелігенції. Порівняно з переписом

CVI р. чисельність сільської інтелігенції зросла в

1004 раза, а міської — в 6,4 раза. Індустріальні та аграрно-технічні кадри працівників розумової праці збільшилися у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викла- дацька інтелігенція (у 6,2 раза).

Порівняно із серединою 20-х рр. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних “елітних” категорій — працівників мистецтва і юридичних працівників) питома вага українців ста­ла переважаючою. В цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Дата добавления: 2015-05-22