Загальнонаціональні прагнення західноукраїнського населення

І

оказні поступки щодо окремих західноу­країнських земель, передусім Волині, були потрібні варшавським політикам для забез­печення дальших експансіоністських планів щодо етнічних українських земель, які знаходилися поза державними кордонами Польщі. Слід враховувати і те, що в умовах нестабільності Версальської сис­теми впливові європейські держави виявили зро­стаючу увагу до західноукраїнських проблем. Польщі належала активна роль у цій небезпечній дипломатичній грі. Водночас перетворення Східної Галичини та Волині на гострий вузол міжнародних відносин не сприяло стабілізації їх внутрішнього розвитку, перешкоджало консолідації західноу­країнського політичного життя.

На початку 20-х рр. така консолідація здава­лась реальною. Спостерігались примітні прояви дій у єдиному напрямі — збройні виступи проти оку­пантів, у яких брали діяльну участь і створена на­прикінці 1920 р. Українська військова організація (УВО), і прорадянськи настроєні партизани Во­лині й Тернопільщини (І.Цепко, П.Шеремета,

С.Мельничук); загальна підтримка Українського університету, що діяв у підпіллі. Ліва течія, котра протягом кількох років існувала в самій УВО, пев­ний час утримувала її керівництво від одверто воро­жих дій щодо радянської України.

Зростає бажання до переїзду в УСРР, яке ви­являли різні шари західноукраїнського населення

283- і не тільки Східної Галичини або Волині. Воно

розвивалось у річищі більш загального явища, вла­стивого широким колам всієї української інтелі­генції як на батьківщині, так і в еміграції — праг­нення до об’єднання національних сил в ім’я держа­вотворчої роботи. В 20-х рр. можливості для цього існували тільки в УСРР.

Тоненький струмочок, який почався повернен­ням з еміграції М.Грушевського та його колег з партії Українських соціал-революціонерів (УПСР), перетворився на справжній потік, що протягом 20—30-х рр. прибував до Києва, Харко­ва, інших міст України. Найбільшу частку приїжджих становили галичани — представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, війсь­кові УГА та студенти українських шкіл у Чехосло- ваччині, робітники, які опинились поза Вітчизною. Вони активно включалися у суспільно-екоиомічие, громадське та військове життя молодої Української республіки. Справжній ренесанс національної мови й культури, атмосфера загального піднесення в ро­ки, які історики назвали новаторськими, справляли зворотний вплив на західноукраїнське населення, його політичні настрої й розвиток. Без перебіль­шення можна стверджувати, що події в Україні посідали чільне місце серед проблем, які найбільше хвилювали співвітчизників за кордоном.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згор­тання українізації, політичні переслідування, що по­чалися репресіями проти інтелігенції й військових, гарячкова колективізація у „рік великого перелому“ (1929), а особливо страшний голодомор 1933 р., як і пізніші масові політично-репресивні кампанії, гальмували, а то й надали зворотного напрямку прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнської інтелігенції. Природному про­цесу зближення й єднання національних сил ук­раїнців, між якими чужа воля вкотре провела дер­жавні кордони, було завдано величезної шкоди.

Все це одразу ж негативно відбилося й на політичній обстановці в Східній Галичині й Волині, на Закарпатті. Явища, які відбувалися тут, дедалі ускладнювали становище українців. Промисловість

і сільське господарство перебували у стані стагнації, використовувалися як допоміжний резерв народно­го господарства Польщі, Чехословаччини й Ру­мунії, які, в свою чергу, боролись за виживання в складному механізмі світової економіки.

Усвідомлюючи загальне невдоволення населен­ня приєднаних територій, польські політичні кола ще 1921 р. висунули план побудови всередині дер­жави — між Віслою й Сяном — „трикутника без­

пеки“. Реалізація його розпочалась вже після смерті Ю.Пілсудського. Шестирічний план (1936- 1941) розбудови збройних сил передбачав створен­ня Центрального промислового округу, що стано­вив би основу розвиненої військової індустрії. Зви­чайно, це мало здійснюватись за рахунок інших те­риторій країни, зокрема західноукраїнських. Та жорстока їх експлуатація не врятувала економіку поверсальської Польщі. Показники її промислово­го розвитку були гіршими, ніж у більшості європей­ських країн, їх майже вдвічі перевищила інша воло­дарка українських земель — Румунія. Годі й гово­рити про промислове відставання Східної Галичини та Волині. Двадцять міжвоєнних років не збільши­ли чисельності ані західноукраїнських робітників, ані населення міст (за винятком Львова). Тут не було жодного великого сучасного підприємства.

Становише сільського господарства також ви­глядало безрадісним. 1 все ж, незважаючи на вели­ке поміщицьке землеволодіння, де (у Східній Гали­чині та Волині) домінували поляки, попри земельні реформи, покликані створити міцну базу для поль­ських військових осадників, а згодом і цивільних колоністів, українське селянство не втратило своїх позицій, а заможні його верстви на важливих на­прямках розширили їх. Значного розвитку дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Створювалися зв’язані з ним банки. Поволі наби­рав силу український середній клас. Серед його представників, як і серед інтелігенції, знаходилося чимало вихідців з родин священиків. Отримуючи освіту, західноукраїнська молодь не діставала робо­ти в містах і прямувала до села. Все це надавало своєрідності громадському життю.

Дата добавления: 2015-05-22