Битва за визволення України

осени 1942 р. напруження в бойових діях на південній ділянці радянсько-німецького фронту, де вирішувалася доля всієї світової війни, досягло апогею. У запеклому двобої чаша ваг почала схилятися на бік радянських військ. У глухих заволзьких степах під покровом таємниці формувалася армія нового типу — армія прориву, якнайкраще озброєна танками і літаками, гармата­ми і „катюшами“, виробленими на Уралі, в Сибіру і Поволжі.

Ці війська обрушилися на знекровлені й вимо­тані в жорстоких і кровопролитних чотиримісячних боях у Сталінграді кращі колись дивізії противника.

290- листопада 1942 р.— цей день червоним рядком назавжди ввійшов у світову історію — почався не­бувалий за силою контрнаступ Червоної армії, яка добилася, зрештою, перелому у війні на свою ко­ристь. Відкрилася й можливість визволення Ук­раїни. 16 грудня 1942 р. Воронезький та Південно- Західний фронти перейшли в наступ. Першими на землю України вступили бійці та офіцери 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня

CIX р. Того ж дня ворога було вибито з перших ук­раїнських сіл Півнівка, Морозівка, Микільське Міловського району Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Наскільки кривавою була ця операція можна судити з того, що лише в боях за перший районний центр на українській території — Мілове загинуло 1066 воїнів. Усього ж у боях за визволення Ворошиловградщини загинуло близько 120 тис. солдатів і офіцерів.

Успіх супроводжував бойові дії Червоної армії до лютого 1943 р., коли було визволено Харків. Але наступ швидко видихнувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості в діях родів військ, а подекуди й транспортних засобів та бойової техніки. Так, Харків яни були вражені, коли побачили, що у військах, які вступили до міста, ар­тилерію тягнули... корови. Таке видовище не нада­ло харків’янам впевненості у силі Червоної армії. І дійсно, раптовим контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків і відступити на північний схід. Але Червона армія вже у цілому перехопила ініціативу на фрон­тах, і одна невдача не могла щось істотно змінити на користь ворога.

У нескінченних кровопролитних битвах ра­

дянські Збройні сили набували головного — бойо­вого досвіду Зріс і рівень військової майстерності їх офіцерського корпусу. Впевненіше стала керува­ти підрозділами, з’єднаннями, цілими фронтами ко­горта полководців і воєначальників, що виросла в горнилі війни. Серед них було чимало синів ук­раїнського народу, зокрема командуючі фронтами та арміями А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Мали- новський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Моска­ленко, П.Жмаченкота ін.

5 липня 1943 р. почалася одна з найбільших битв другої світової війни, що мала вирішальне зна­чення для долі України, — Курська битва. З її за­вершенням створилися умови для широкого насту­пу Червоної армії на всьому південному крилі ра- дянсько-шмецького фронту. Війська Південно- Західного та Південного фронтів з 13 серпня по 22 вересня провели донбаську операцію, в результаті якої 8 вересня визволено Сталіно (нині — До­нецьк), а за два тижні — Харків.

Та перемоги коштували великих втрат. І не зав­жди вони були виправданими суто воєнними мірку­ваннями. Сталінський авторитаризм з його домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих наказів (аби швидше, вправніше відрапортувати начальству, бути в його очах не­схибними, слухняними) мав своїм підгрунтям знецінення людських життів. Відомий радянський воєначальник, генерал армії М. Аященко свідчив: „Справді, у тій війні багато було смертей, нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і коман­дири, які прагнули досягти успіху за будь-якої ціни“.

У складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізовували до діючої армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17- річних. Загалом останніх мобілізували в Україні до чверті мільйона. І Іерідко їх, зовсім не навчених, не обмундированих, без прийняття присяги, вводили у бій, щоб „спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації“. Часто отаку „живу силу* без ретельної підготовки — прикриття з повітря, артилерійсько­го забезпечення, танкової підтримки, але під „при­криттям“ загороджувальних загонів з тилу кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Наслідком були тяжкі людські втрати. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 р. під час однієї обо­ронної і 11 наступальних операцій загальні втрати Червоної армії становили (включаючи безповоротні й санітарні) 3 млн. 492 тис. бійців та офіцерів, при­

чому середньодобові втрати налічували 67 тис. 805 чол.

На кінець вересня 1943 р. радянські війська на 750-кілометровому фронті вийшли до Дніпра. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії ріки. Почався кульмінаційний момент битви за Украіну. Під безперервним вогнем артилерії та уда­рами авіації противника воїни змушені були гірово дити переправу через цю найбільшу на їхньому бой­овому шляху водну перепону. Ставка верховного головнокомандування ухвалила рішення: „на пле­чах“ відступаючих ворожих військ захопити плац­дарм на Дніпрі й з ходу розпочати його форсуван­ня. Це пояснювали необхідністю випередити про­тивника, що готував оборону правого берега. І тому наступаючим воїнам доводилося вирішувати це зав­дання без підготовки, за відсутності переправних засобів.

Війська часто переправлялися через річку без танків та важкої артилерії. Під вогнем ворога плив ли на правий берег, хто як міг: тримаючись за коло­ди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. На виручку прийшло населення придніпровських сіл. Але тисячами воїни тонули в холодній листопадовій іадді Учасник форсування Дніпра письменник Віктор Астаф’єв згадував: „Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте^“

Принаймні 260 тис. життів оплачено визволен­ня 6 листопада 1943 р. Києва.

І тут сталося непередбачене: сильний ворожий удар з району Житомира. Німецьке командування плекало надію на повернення Києва. Та „на дворі“ був уже 1943-й рік, і радянське командування зуміло опанувати обстановку, не розгубилося і на контрудар відповіло контрударом.

Проте німецька армія зберігала ще силу, відсту­пала, в основному, організовано і чіплялася за кож­ну висотку, річку, населений пункт.

291- грудня почався загальний наступ на Право­бережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти — Білоруський, 1, 2, 3, 4-й Українські. Бойові дії розгорнулися на 1400-кілометровій смузі

CX від Полісся до берегів Чорного моря. Дуже важливою за воєнно-політичними результатами бу­ла Корсунь-Шевченківська операція 1-го і 2-го Ук­раїнських фронтів (25 січня — 17 лютого 1944). Були створені передумови для вигнання німців з те­риторії Правобережної України. В січні—квітні 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів очи

CXI етили від ворога значну частину Правобережної та Західної України. 26 березня 1944 р. радянські війська перейшли державний кордон з Румунією, а 8 квітня — з Чехословаччиною.

CXII Важливими були бої за визволення країн Цен­тральної та Південно-Східної Європи. Ворог чинив шалений опір, намагався переходити в контрнаступ. Але йому протистояли стійкість, героїзм, зросла майстерність радянських воїнів. 4 червня 1944 р. під Яссами (Румунія) видатний подвиг здійснив 44-річний воїн 50-і Запорізько-Кіровоградської стрілецької дивізії Роман Сміщук. Рота, в якій він служив, потрапила в оточення і зайняла кругову оборону. На її позиції наступали 16 танків і ба­тальйон піхоти ворога. У цей критичний момент Сміщук не здригнувся, почав кидати у ходову час­тину танків, що наближалися, гранати й пляшки із запальною сумішшю. Так він знищив один за одним шість 50-тонних танків. Рота була врятована, а Р.Сміщук удостоєний звання Героя Радянського С оюзу.

CXIII Успішно розгортався наступ і на півдні рес­публіки. 10 квітня ворога вибили з Одеси. Водно­час, прорвавши добре укріплену оборону, війська 4- го Українського фронту та Приморської армії роз­громили вороже угруповання на Кримському півос­трові. 9 травня 1944 р. після кровопролитного штурму було визволено Севастополь.

CXIV Нових успіхів в очищенні від ворога території України радянські війська досягли у другій половині 1944 р. 13-14 липня 1-й Український фронт почав наступ на рава-руському та львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання „Північна Україна“.

CXV 27 липня від ворога було визволено Львів. Під час Карпато-Ужгородської операції закінчилось визволення від фашистської окупації території Ук­раїни в її довоєнних кордонах. А на останній стадії операції було очищено від військ противника Ужго­род. 28 жовтня завершилось визволення Закар­патської України.

CXVI Битва за визволення України, що тривала дов­гих 22 місяці й складалася з ряду великих операцій, в яких брало участь до половини живої сили й бой­ової техніки всіх діючих радянських Збройних сил, стала одним з наиваж \ивіших етапів на шляху до перемоги.

CXVII А\е хоча ворога з української землі було вики­нуто, бойові дії для визволення поневолених фаши­стами країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершення розгрому гітлерівської Німеч­

CXVIII чини тривали ще довгих півроку. Найактивнішу участь у них брали мільйони воїнів-українців.

CXIX Повернення радянської влади й українське суспільство у 1942-1945 рр.

CXX переходом Червоної армії у загальний контр­наступ і початком визволення України бага- ■’тостраждальний український народ опинив­ся перед новим поворотом у його примхливій долі. Це ж уперше в чвертьвіковій історії радянської країни сталося так, що велика й густонаселена час­тина її території на тривалий час де-факто, випавши зі складу СРСР, опинилася в орбіті антагоністичної соціальної системи та непримиренно ворожої ідео­логії. На таке безпрецедентне явище тоталітарна система не могла не реагувати відповідно. Як саме, стало з’ясовуватися з початком процесу відновлен­ня на місцях органів командно-адміністративної системи.

CXXI Складні й суперечливі відносини партійно-ра- дянської влади з населенням вступили у нову стадію. З одного боку, абсолютна більшість людей, що настраждалися під нацистським кривавим яр­мом. з радістю і вдячністю зустріли Червону армію, не бачили їй альтернативи, щиро вважаючи армією- визволителькою. Та при цьому повернення ра­дянської влади нерідко викликало почуття надії й страху. Нацистська пропаганда, яка всіляко мусу­вала тему „помсти більшовиків“ населенню, що не з своєї виии опинилося під окупацією, як виявилося, мала рацію.

CXXII Особливо тривожило партійні та радянські ор­гани те, що ідеологічна обстановка на щойно визво­леній території істотно змінилася порівняно з до­воєнним періодом. І справа полягала не тільки в психологічній війні окупантів проти українського народу — иарод у своїй масі не піддавався раси­стській людиноненависницькій ідеології. Але бага­то мислячих людей, переживши окупацію, взагалі позбулися ідеологічної зашореності. починали ро­зуміти шкідливу роль не тільки гітлерівського, а й сталінського тоталітаризму. Населення ж чекало після війни серйозних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи у її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократи­зації суспільного життя.

CXXIII Але те, чого так боялися, якраз і поверталося.

З тривогою доповідав секретар Одеського обкому партії у ЦК, що, „за даними наших органів“, є фак­ти „відкритих контрреволюційних виступів“. Як повідомляв той же секретар, в Одеській області бу­ло проведено „значне відселення аитирадянських елементів, від 8 до 9 тис. чоловік“. Репресії щодо населення мали місце після зайняття радянськими військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Люди звинувачувалися у дезертирстві, вмисному небажанні евакуюватися в 1941 р.

В умовах війни та повоєнної розрухи репресії проти тих, хто пішов на співробітницво з ворогом, ще не набули масштабів „великого терору“ щодо українського населення. Але відносно національних меншостей як покарання за „нелояльність“ щодо радянської влади було застосовано чергове сталінське нововведення — масова їх депортація. В травні 1944 р. таку нелюдяну акцію проведено в Криму, звідки поголовно виселено 165 тис. татар,

292- тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. А незадовго до цього протизаконного діяння „вождь народів“ у своїй доповіді з приводу 26-ї річниці Жовтневої революції твердив, що „всі наро­ди Радянського Союзу як один стали на захист своєї Батьківщини“.

Повернення командно-адміністративної систе­ми з її більшовицьким екстремізмом, „надзвичай- щиною“ і намаганням взяти реванш за власні не­простимі прорахунки, за „втрату лиця“ внаслідок воєнної катастрофи 1941—1942 рр. призвело до чергового загострення давнього конфлікту в суспільстві, нагнітання паралізуючої атмосфери страху і підозри, взаємного відчуження поміж людьми. Такі явища не могли не гальмувати нор­малізацію обстановки й успішну відбудову народ­ного господраства.

Відчутним утискам було піддано широкі верстви населення, громадські права якого, декларовані конституцією, всіляко порушувалися (під час прий­ому на роботу, у вищі навчальні заклади, службово­го просування тощо). Спостерігаючи чергові виви­хи тоталітарної системи, Олександр Довженко з душевним болем писав у щоденнику, що визволи­телі поводяться з визволеними „брутально, недоб­ре, а часом і жорстоко, як з у чомусь винними, во­рожими, підозрілими“.

В цілому населення починало розуміти: надії на те, що радянська влада за час війни зміниться на краще, пом’якшає її ставлення до людності, марні.

Відбудовні роботи доводилося вести, в основно­му, за рахунок власних ресурсів, навіть збирати на

руїнах підприємств деталі й частини різних ме­ханізмів тощо. Не вистачало робочої сили, і тому вдавалися до випробуваних мобілізаційних заходів. Уже на першому етапі відбудови у транспорт і про­мисловість було мобілізовано близько мільйона чо­ловік і жінок, переважно з села.

Шм часом загальна продуктивність праці за.ди- шалас^невисокою. Однією з основних причшї'цьо- го було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова ^ейстема могла за­безпечити лише 'найнижчий, напівголодний про­житковий рівень. На лцець 1943 р. майже всі виз­волені райони не-Шли у предижу цукру, риби. Бра­кувало хліб^/Так, у Києві та Харкові нерідко зали­шався дкийе одноденний його запа&хі тоді зменшу- валуеії випічка хліба та норми постачїщня. В рес­публіці 10 млн.чол. залишилися без житл а. |

Першочергова увага приділялася відбудові тих підприємств, які найменше постраждали і могли бу­ти використані в оборонних цілях. І, треба сказати, шо тут було зроблено максимум можливого — не тільки відбудовано в цілому 30% довоєнних вироб­ничих потужностей, а розчищено серед руїн май­данчики для великомасштабних відбудовних робіт. Республіка перетворилася, по суті, на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії. Повіль­ніше, ніж транспорт та окремі галузі промисловості, ставали на ноги сільське господарство, житлово-ко­мунальне господарство міст і сіл. Але наявні зру­шення вселяли надію на те, що Україна переможе розруху.

Водночас повертався на визволену від ворога територію і морально-психологічний пресинг сталінської бюрократичної системи. Особливе не­довір я у партійних органів викликали люди інте­лектуальної праці. Представники художньої інтелігенції, які розробляли у своїй творчості патріотичну тематику, огульно звинувачувалися в націоналізмі, а ті, хто орієнтувався на інтер­націоналістські сюжети, — в космополітизмі. Так, у життя творчої інтелігенції надовго входили страх і невпевненість — перевірені знаряддя сталінської інквізиції.

Успішні наслідки битви за Україну не принесли довгожданого умиротворення її народу. Це тільки здавалося, що війна вийшла за межі України. Нас­правді ж, вона не полишала цю багатостраждальну землю. Наступаюча Червона армія зіткнулась з Ук­раїнською повстанською армією. Хоча радянські війська й несли на своїх прапорах гасла свободи, соціалізму, інтернаціоналізму, проте в уяві широких

верств населення західноукраїнського регіону вини­кали при наближенні „совітів“ набагато ре­алістичніші картини недавнього минулого примусо­ва радянізація, супроводжувана масовими ре­пресіями, депортаціями, розпалюванням „класової [боротьби“.

І Українська повстанська-армія, виконуючи н?- ^аневц-центрального проводу ОУН(б)ї НІ над­звичайного великого збору (серпень 1943), цілко­вито зосередилась на збройній протидії Червоній армії та радянським партизанам. ОчолкЛав пов­станців РШухевич. Бої УПА з регулярними війсь­ками тривалії й після проходження основних сил діючої ^рмїї-Лирез—західноукраїнс^у територію. Внаслідок цьогХ найбільші формування УПА роз­палися на велику кількість д^них. За даними НКВС УРСР за хі місяць, Починаючи з лютого 1944 р., було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА (втіМ, бйгато з них були безре­зультатні). У свою чергу,Повстанці здійснили 6148 операцій. На цей час на о'бліку НКВС було 379 формувань УПА з 5831 бойовиком, яких підтриму- валргдтоггки тисяч прибічників цього руху

В тилу Червоноі армії, на щойно очищеній від фашистів українській землі, розгорнулася справжня партизанська війна. У багатьох селах нелегально діяли націонаХьно-державні структури ОУН (ста­ничні, кущоеі, районні, надрайонні, окружні, об­ласні й крАйові проводи), підтримувані загонами УПА, тс>6то фактично існувало двовХаддя (під­пілля й.(йди).

Курі ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноу­країнській людності. Він дав підстави потужній і злапбдженій машині беріївських каральних органів на шовну силу розгорнути й застосувати своїчбез- межні можливості, безпідставно поширивши дії

проти ОУН-УПА на значну частину населення. Траплялося, що „бандитськими“ оголошувалися ціНсела. подекуди фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупі виби­тих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів і т. ін. /

На тлі сталінських деформацій мерк/о те добре, що робилося Л-ля західних областейуАдже, як і в 1939—1941 рр.> цей край був визнаний пріоритет­ним у республіці,\йому виділялися/величенні кошти для відбудови та індустріалізацій культурно-побу­тового будівництва, ліквідації/неписьменності, ут­вердження українства. Одна/ці процеси гальмува­лися збоченням у радянізацп, різко негативною ре­акцією населення на зловживання властей, пору­шення законності, примусову колективізацію се­лянських господарств/А це відповідно використо­вувалося всюдисущий оунівським підпіллям. Пов­станський рух у західному регіоні України та дії ра­дянських каральних органів були, власне, продов­женням війни з й кровопролиттям і жахами, дес­табілізацією обстановки в рейпубліці, і це негативно позначилося н/ відбудовних процесах.

Радість іЛцастя від перемоги над Німеччиною були затьмарені величезними людськими жертвами (загинув кожен шостий житель республіки), які на­род України приніс на вівтар пер моги, і незмірни­ми матеріальними збитками. Разом з тим зростало почутУя національної свідомості яЛ у традиційній, так і Ь радянській формах. Мучеництво й подвиж­ництво українського народу дісталиЧміжнародне визнання, коли 1945 р Україна разог\ з іншими учасниками антигітлерівської коаліції вступила фундатором Організації Об’єднанчх Націй. Того ж року Закарпатська Україна ввійшла до Складу УРСР, завершивши багатовіковий й закономірний процес формування соборної України.

Дата добавления: 2015-05-22