Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Г

ри десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, які мали суттєво відмінний історич­ний зміст. Перший — це часи „відлиги“, коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Другий період став часом політичної та ідеологічної реакції, про­гресуючого занепаду й розкладу тоталітарної систе­ми. Україна, яка в ці часи, здавалося б, назавжди посіла місце найпотужнішої провінції великої мперії, стала ареною всіх цих подій, що апрогра- мували її розвиток у наступні часи.

Парадокси „відлиги“

лютого 1956 р. на закритому засіданнні XX з’їзду КПРС у Москві перший сек­ретар ЦК партії М.Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна. Вона викликала шокову реакцію в залі. Перед делегатами поставав новий образ Сталіна — жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжалісно зни­щуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорсткій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей мо­мент можна вважати точкою відліку ланцюгової ре­акції звільнення радянського суспільства від деяких

найбільш одіозних, реакційних рис, що гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною комуністичною доктриною, процесу ча­сткової лібералізації деяких сфер життя суспільст­ва, передусім духовної. Ці часи дістали назву „відлига“.

„Відлига“ була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом обставин. Змін вима­гало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернізаіції, пов’язаної з розвитком науково- технічної революції. „Змагання двох систем“ вима­гало нових темпів, нових імпульсів у розвиткові ра­дянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інте­ресах самозбереження тоталітарної системи було проведено реформування певних її компонентів і структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього, звичайно, додавалися суто суб’єктивні праг­нення частини партійно-державної бюрократії, зацікавленої в змінах, які б розширили сферу її ком­петенції за рахунок усунення від влади висуванців сталінської епохи, амбіції технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям, на­решті — міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у „верхах“.

Розгорнулась „десталінізація по вертикалі“: ав­томатичне шаблонне засудження „культу особи“ всіма партійними та ідеологічними структурами.

Цей процес розгортався в Україні повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з’являтися статті у пресі в „дусі рішень XX з’їзду“. Тон і зміст кри­тики були стриманішими. Зміни торкалися пере­важно сфери культурного життя.

Непослідовність і непевність десталінізації най­точніше проявилася в процесі політичної, юридич­ної та громадської реабілітації жертв репресій сталінізму. На кінець 50-х рр. органами КДБ і про­куратури республіки було переглянуто справи май­же 5,5 млн.чол., які перебували на обліку репресив­них органів. З цього обліку знято (фактично ре­абілітовано) 58% справ. Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій і одночасно — про об­меженість процесу реабілітації їх жертв. Поза зако­ном залишилася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та ін. У цій об­меженості й непослідовності відчувалась, однак, певна система. Поза процесом реабілітації залиша­лися майже всі, хто був так чи інакше пов язаний з звинуваченнями у „націоналізмі“

Найкричущим парадоксом „відлиги“ було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На XXI з "їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було брехнею.

Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притяг­нено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за „антирадянську діяль­ність“ близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжува­лись і під час піку „відлиги“. Зокрема, в 1961 р., коли піднялась нова хвиля засудження злочинів Сталіна, а його мумію винесли з мавзолею, в Ук­раїні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід Ук­раїни зі складу СРСР (відповідні статті консти­туцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук’яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у „зраді Батьківщини“ і засуди­ли на максимальні строки ув’язнення. Того ж року КДБ „викрив“ у Львові підпільну організацію.Ук­раїнський національної центр“. Керівника її розстріляли, іншим дали величезні терміни ув’яз­нення.

Продовжувались утиски й переслідування учас­ників збройної боротьби ОУН-УПА.

Населення західних областей України було об’єктом масованої ідеологічної обробки в дусі бо­ротьби з „націоналізмом“.

Національне питання й надалі залишалося однією з найдражливіших проблем суспільно- політичного життя республіки. З одного боку, пев­на ідеологічна лібералізація сприяла більш відкри­тому обговоренню деяких проблем, наприклад мов­ної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з пи­тань культури української мови, яка продемонстру­вала досить серйозне незадоволення інтелігенції й навіть частини партійного істеблішменту станови­щем української мови та культури. Дедалі частіше висловлювалось незадоволення провінціалізацєю української культури і науки. Вживалися й заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки“ У другій поло­вині 50 — першій половині 60-х рр. було розпоча­то видання фундаментальних наукових праць по­кликаних підвищити престиж української науки культури („Українська Радянська Енциклопедія“, „Історія української літератури“, багатотомний словник української мови тощо). Почали виходити фахові журнали з природничих і суспільствознав­чих дисциплін українською мовою.

Проте всі ці заходи, які, до речі, здійснювалися цілком у рамках офіціозної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, в 1958 р. був ухва­лений загальносоюзний закон про зв’язок школи з життям, спрямований на докорінну реформу систе­ми середньої освіти. Батьки не мали права відмови­тися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті українська мова, а з нею й українська культура ставали в Україні пред­метами непрестижними, непотрібними для життя, що звичайно, не поліпшувало їх стан. Закон викли­кав велике незадоволення серед національно свідо­мої інтелігенції та протести проти впровадження його „мовного“ пункту в Україні.

Паралельно з „відлигою“ в галузі суспільно- політичного і культурного життя розгорталась ши­рока програма реформування економіки. Поставив­ши завдання „наздогнати й перегнати Америку“, а також пообіцявши громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, М.Хрущов вдався до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво еко­номікою. Право планування й розпорядження місцевими ресурсами було передано від централь­них відомств місцевим радам народного господар­ства (раднаргоспам). Внаслідок цього Україна не­сподівано отримала небачену досі економічну са­мостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність“ не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр вона відда а до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодо­вані. У будь-якому випадку /країна не мала змоги скористати:я можливостями цієї тимчасової децен­тралізації, оскільки економічна система працювала в цілому за законами попереднього часу.

Багато обіцяли нововведення в сільському гос­подарстві. Велике позитивне значення мала ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам. Була і касована зайва ланка і без того громіздкої системи управління сільськогос­подарським виробництвом. Ве иким плюсом стало підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці рушення все ж таки програвали іншим тенденціям. Незабутній слід в історії радянського суспільства залишила „кукурудзяна епопея“, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намага­

лися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжньою лихоманкою для сільського господар­ства стали карикатурні м’ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Це погано підготовлене експе­риментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства і поста­вило його у кризовий стан. З 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства рес­публіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на та­кий результат. Залишалась недоторканною кол­госпно-радгоспна система, більше того, вона спря­мовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Підсобні господарства кол­госпників стали об’єктом адміністративного тиску, розмір їх зменшувався. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Проведення реформ такими методами і за таких умов було авантюрою, яка дорого обійшла­ся не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості. її розвиток в Україні характеризу­вався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів роз­витку легкої і загальним зниженням темпів зро­стання.

Отже, „відлига“ торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, сприяли певному прогресивному роз­виткові України. Але непослідовність, супереч­ливість цих змін зрештою призвели до того, що за­думи ініціаторів стали перетворюватися у свою про­тилежність. До того ж межі „відлиги“ були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

Дата добавления: 2015-05-22