Шістдесятники. відомість цього покоління меншою мірою бу­ла отруєна радянським ідеологічним моно­теїзмом, генетичним страхом попередників

С

відомість цього покоління меншою мірою бу­ла отруєна радянським ідеологічним моно­теїзмом, генетичним страхом попередників. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з’явилися не­сподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скеп­тицизм, гуманізм без сурогатних домішок класово­го підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне яви­ще, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Каф- ки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексикансь­кий монументальний живопис і скульптуру. Над­бання західної культури сприяли підвищенню ста­тусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму“. За­кономірним наслідком цих зрушень було відрод­ження інтересу до власної культури, її багатств З’явилась потреба знайти своє місце не поруч з культурою „старшого брата“, а в контексті загаль­носвітової культури.

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свобо­ди та інформованості, мало в активі вищий культур­ний рівень, талант і смак. Воно вважало природнші своє право на розкутість, щирість почуттів, звер­нення передусім до внутрішнього світу людяп. прагнуло до відновлення чистої естетики, культиву­вало красу, палко бажало новизни й подолі і провінційності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдеси 11 ■■ и стали справжнім проривом у монолітній актив заідеологізованої офіціозної культури.

Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні ауди­торії. Справжнього громадянського звучання була сповнена поетична творчість В.Симоненка, В.Сту- са. Потяг до чистого мистецтва відчувався у витон­чених естетських віршах І.Калинця, Є.Гуцала; В.Дрозд, В. Шевчук та ін. повернули українській прозі зацікавленого читача своїми неординарними, сповненими психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників П.Заливахи, А.Горської, В.Кушніра, В.Зарецько- го та ін. Плеяда блискучих літературних критиків

308- І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Непересічний талант і май­стерність визначали переклади Г.Кочура і М.Лука- ша. Нові імена, ідеї з’явилися в гуманітарних нау­ках: історії, археології, літературознавстві, мистец­твознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Все це не могло не викликати незадоволення можновладців. Попервах його доводилося стриму­вати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: з центру надійшов сигнал. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її параноїдальна атмосфера, брутальне цькування митців послужили „керівництвом до дії“ для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40 — початку 50-х рр.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі“, „космополітизмі“, відході від „марксизму-ленінізму“. Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесят­ників у літературних журналах („Жовтень“, „Пра­пор“, „Вітчизна“, „Ранок“, „Дніпро“ та ін.), газе­тах — скрізь, де вони раніше мали трибуну.

Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі“

Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамай- сур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте

результат не відповідав задуму. Частина шістдесят­ників дійсно досить швидко „переорієнтувалась“ (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід’ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став сам- видав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літе­ратурних і публіцистичних творів, яким був пере­критий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографо- вувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від ру­ки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симо­ненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 рр. з’явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приво­ду процесу над Погружальським“ — відгук на по­жежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України“, „Націоналісти?“, „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство“) та ін. Статті підіймали най­актуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан ук­раїнської мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідчен­ням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно- політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головни­ми були два центри: Київ (тут активно діяли

І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це бу­ли головні осередки духовної опозиції та інакомис­лення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з’явилися анонімні тези „Стан і завдання українського виз­вольного руху“, в яких йшлося про колоніальне ста­новище України в складі СРСР, ставилися завдан­ня організації визвольного руху в Україні, котрий

мав би діяти легальними й нелегальними „рево­люційно-демократичними“ методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964^і р. період „мирного“ співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-дер- жавною бюрократією, в результаті справжньої змо­ви був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Су­словим Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі“ приходила реакція.

Дата добавления: 2015-05-22