Стан освіти та науки

Г

-роцеси, що відбувалися в економіці України протягом 20 років після XX з'їзду КПРС, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на стані освіти і науки.

Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи

CXXXII грудня 1958 р Верховна Рада СРСР прийняла закон „Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в

CXXXIII СРСР“ яким було розпочато роботу щодо рефор­мування школи. Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов’язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо- бов язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

CXXXIV Після приходу до влади Л.Брежнєва ця рефор­ма, як й інші реформи М.Хрущова, була фактично відкинута, хоча окремі її елементи залишилися. Бу­ла збережена, зокрема, загальна обов’язкова 8- річна освіта, не була відновлена плата за середню та вишу освіту, українська мова й література більше не були обов’язковими для вивчення в російських школах У PCP.

CXXXV З 1956 р. в республіці почали діяти школи- інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з’їзду КПРС почалося впровадження загальнообов’язко­вої десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти У PCP, суттєво урізавши його автономію. Далі політизу- вався навчально-виховний процес. З 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов’язкова початко­ва військова підготовка. Ще раніше, у 1968 p., військова підготовка була відновлена у вищих нав­чальних закладах.

CXXXVI Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був за­снований Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Однак у кінці 60-х pp. Ук­раїна мала на 25% менше студентів на 10 тис. насе­лення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів з т.зв. соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова нав­чалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.

CXXXVII Проблемою проблем залишалася якість підго­товки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділен­нях, хоча кількісні показники зростали: протягом

CXXXVIII 1964-1985 pp. з 2,3 млн. до 7,3 млн.чол. Збільши­лася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х pp. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в У PCP, як і загалом в СРСР, значно відстає від світового.

CXXXIX До 1976 р. в УРСР був, в основному, здійсне­ний перехід до загальнообов’язкової середньої освіти. У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила „Основні напрями реформ загальноосвітньої і про­фесійної школи“. Вони визначали освітню політику партії „в умовах розвинутого соціалізму“. Відповідно до цього документа посилилася ідео­логізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів — в єдиний тип навчального закладу — середні про- фесійно-технічні училища.

CXL Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60—80-і pp. також засвідчують про­грес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. З погляду загально­людських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер мораль­ного виховання, виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу.

CXLI У 60—80-і pp. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях. Основним науковим центром зали­шалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР.

CXLII Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки ви­значив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані нау­кові установи, відділи та лабораторії, виникали чис­ленні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних про­блем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.), але були й такі, що ви­никали на хвилі реорганізації, кон’юнктури, без

CXLIII достатніх на те об’єктивних підстав. Вони спричи­нялися до дальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонально­го його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

CXLIV В 60—70-і рр. республіканська академія скла­далася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів (згодом — відділення). В наступні роки були ство­рені ще три відділення. Основні напрями дослід­жень визначалися секцією фізико-технічних і мате­матичних наук, секцією хіміко-технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. В уста­новах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то 1985 го —15.3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза.

CXLV Останнє не могло не позначитися на ефектив­ності наукових розробок. Відкриття и ро робки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-ма- тематиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Ілушковим, а потім академіком

CXLVI В.Михалеви ем. Фундаментальні дослідження бу­ли виконані в галузі твердого тіла й низьких темпе­ратур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фі ики, фі іики плазм і керованого термо­ядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії З 1960 р. у розпорядженні вчених-фізиків — ядер­ний реактор, з 1966 р. — найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

CXLVII Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, науки про Землю. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених- геологів розширилися можливост, особливо в нинішній час, освоєння корисних копалин на тери­торії України.

CXLVIII Зу иллями вчених у складі академії створено найбільший у світі центр наукових досліджень / га­лузі зварювання металів, зварних конструкцій і но­вих металур: иних методів добування високоякі:них та особливо чистих металів і сплавів. Помітним вне­ском у розвиток науки стали дослідження ук­раїнських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, ма­теріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших

CXLIX результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, творені в АН УРСР в середині 80-х рр. Найпо­тужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК Інститут електрозварювання ім.Є.Патона“, „Інститут проблем матеріалознавства“, НТК „Інститут кібернетики ім.В.Ілушкова“, „Інститут надтвердих матеріалів“.

CL тотн: зрушення відбулися у галузі хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології і теоретичної медицини, загальної біології. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведені дослідження з фундаментальних і прикладних про­блем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворо­бами плодових рослин і виноградників. Значні здо­бутки вчених у галузі біотехнологій. Вагомий вне­сок у розвиток наукових досліджень робили працівники галузевої та вузівської науки, зокрема Київського, Львівського, Харківського, Донецько­го та Дніпропетровського університетів. Укра­їнської академії сільськогосподарських наук (1956—1962), Академії будівництва й архітектури (1956—1963) та інших наукових установ.

CLI Протягом 1970 —1985 рр. понад 13 тис. науко­вих розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Однак далося це не­легко, оскільки виробнича сфера об’єктивно не бу­ла зорієнтована на чутливе сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства ви­користовувати досягнення НТР, штовхало на по­шук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвит­ку. Науков розробки впроваджувалися здебільшо­го тим же методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досяг­нень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва а якщо й знаходили, то швид­ше за рубежами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового ком­плексу і великі наукові проекти загальнодержавно­го значення.

CLII Не ініціювала плідну працю й морально- політична атмосфера, що культивувалася як у успільстві так і в творчих колективах юкрема. Немало вчених за вільнодумство зазнавали ре­пресій.

CLIII Нелегкими були 60—80-і рр. і для працівників гуманітарних наук. Періоди „відлиги“, реакції і за­стою тут також проявилися. Так, після XX з’їзду КПРС дещо полегшився доступ історикам, літера­турознавцям та мистецтвознавцям до архівів. Роз­ширилася тематика досліджень. Дещо поліпшилася мовна ситуація, зокрема вдалося перевидати „Словник української мови“ Б.Грінченка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як „Радянське пра­во“, „Економіка Радянської України“, „Народна творчість та етнографія“, „Український історичний журнал“ та ін. Було опубліковано ряд документаль­них збірників, з обов’язкового вжитку вилучено „Короткий курс історії ВКП(б)“.

CLIV Процес наближення суспільних наук до істо­ричної правди та реальної дійсності був складним і суперечливим, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали „творити“ науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити „закономірності“. „Ідеологічні потреби партії“ зумовлювали передусім вивчення проблем соціалістичного і комуністичного будівництва. Незмінною складовою праці науковців усього спек­тра суспільних наук мали бути т.зв. „класовий підхід та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

CLV Незважаючи на тотальний контроль ук­раїнськими вченими-економістами. істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-і рр. було опубліко­вано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик М.Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: „Коли і як виник Київ“, „Походження Русі“, „К происхождению древнерусских городов“. 1972 _Р. друком у Торонто з’явилася праця вченого „Приєднання чи возз’єднання“, в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго­ди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією, 1654—1954 рр.“, і діячів ко­зацької державності. У1979 р. завершив свою істо- рико-філософську працю „Лист до російських та українських істориків“ історик та філолог Ю.Бад- зьо. В ній він заперечує теорію про т. зв. „триєди­не“ походження трьох слов’янських народів — російського, українського і білоруського. Нестан­дартно підходили до вивчення історичного минуло­го українського народу та його культури такі істо­рики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан,І.Бой­ко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кири- люк, І.Дзюба та ін.

CLVI Науковими колективами було видано ряд фун­даментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо за­рубіжної. Серед иих варто назвати такі багатотомні публікації, як „Історія Української PCP“, „Історія міст і сіл Української PCP“, „Археологія Ук­раїнської PCP“, „Історія українського мистецтвоз­навства“, „Історія української літератури“, „Слов­ник української мови“, „Українсько-російський словник“. Були випущені також Українська Ра­дянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.

CLVII Далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-культурного й економічного життя знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.

CLVIII На практиці науково-дослідні установи України все більше інтегрувалися в систему наукових складів СРСР, а фактично Росії, нерідко перетво­рюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, а й наукове обличчя. Управління наукою все більше монополізувалося невеликою групою вчених-адміиістраторів з Моск­ви і Ленінграда, які. зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалася основна науково-виробнича та видавнича база, інформаційні канали та формування наукових на­прямів. За таких умов навіть незначні прояви опо­зиційності в середовищі науковців жорстоко кара­лися. Так, у 70-і рр. в результаті чергової ідео­логічної чистки за невчинені злочини було позбав­лено роботи ряд працівників інститутів хімії полімерів, теоретичної фізики, археології, історії, літератури, фольклору та етнографії, психології, иафти і газу та ін. Немало наукових україномовних журналів, що почали видаватися під час „відлиги“, були переведені на російську мову.

CLIX Літературно-художня творчість

CLX В

CLXI ідлига, що тривала меншеЮ років, позначи­лася тією чи іншою мірою на творчості ба­гатьох письменників і художників, демокра- тизуючи і, гуманізуючи її. У 60—80-і рр. ук­раїнська література поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письмен­ника О.Гончара („Тронка“, „Циклон“, „Собор“,

„Берег любові“, „Твоя зоря“, „Чорний яр“), рома­нами і повістями М.Стельмаха („Чотири броди“, „Дума про тебе“, „Правда і кривда“), П.Загре- бельного („Розгін“, „Диво“), В.Дрозда („Катаст­рофа"), І.Білика („Меч Арея“), В.Земляка („Ле­бедина зграя“, „Зелені млини“), О.Чеидея („Бе­резневий сніг“). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, РФедоріва, РІван- ченко. Плідно працювали О.Коломієць, М.Заруд- нин та інші драматурги, п’єси яких ставилися теат­рами України й інших республік. Українську поезію збагатили новаторські твори І.Драча, Д.Павличка,

В.Голобородька, Л.Костенко, А.Малишка.

Непересічний талант і громадянську мужність виявив поет, літературознавець і критик з Донеччи­ни В.Стус. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати книжку прекрасних поезій „Зимові дерева“.

Високим громадянським звучанням були позна­чені поетичні твори І.Калинця „Вогонь Купала“ та самвидавні збірки, збірка М.Осадчого „Квос

Дата добавления: 2015-05-22