Аграрна проблема

країна небезпідставно вважалася житницею Радянського Союзу. Чудові природні умови і набуті впродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі гарантували досягнення високого рівня виробництва продуктів харчування та сільськогосподарської сировини.

Однак, маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (0,65 га орної землі в розрахунку на душу населення). Україна не могла йти у будь-яке порівняння з ними щодо по­стачання населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучний стан справ в її сільському господарстві. 3481 тис. кол­госпників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. явно не справлялися з постачанням міст продуктами хар­чування, тоді як значно менша по відношенню до всього населення кількість працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала будь-який попит.

У чому тут справа? Вичерпну відповідь на таке

питання завжди давали колгоспні базари. Селяни, коли працювали на величезних земельних масивах колгоспів і радгоспів, використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. Ці ж самі селяни, працюючи без машин у вільний від ос­новної роботи час на кількох сотках присадибної землі, були спроможними заповнити базари всім, чого потребував споживач. Відповідь полягала в то­му, що земля повинна мати господаря, а не пра­цюючого з-під палки найманця.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох пред­ставників української політичної еліти досить рано. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі У PCP вже закладалися, хоч у декларативній формі, основні положення реформи аграрних відно­син, включаючи визнання права приватної влас­ності на землю. Щоб наповнити ці положення ре­альним змістом, треба було створювати законодав­чу та нормативну базу.

Починаючи з березня 1991 р. земля оголошува­лася об’єктом реформи. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду міністрів У PCP. Однак концептуально суть земельної ре­форми не була вироблена. Органи влади продовжу­вали лише декларувати наміри

В жовтні 1991 р. уряд В.Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. На його ос­нові було прийнято концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фон­ду. Передбачалося, що за 1992 р. колгоспи мають бути перетворені в асоціації або господарські това­риства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власно­го приватного господарства.

Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада поча­ла розробку пакета законодавчих актів. У грудні

333- р. було прийнято закон “Про селянське (фер­мерське) господарство”. Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували у користуванні кол­госпів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявляли бажання ор­ганізувати фермерське господарство.

В січні 1992 р парламент України прийняв за­кон “Про форми власності на землю”. Проголошу­валося, що можуть існувати, поряд з державною, колективна і приватна форма власності на землі, причому всі вони є рівноправними. Таким чином, законодавче спростовувався один з найголовніших

постулатів комуністичної доктрини — про не­обхідність націоналізації всієї землі і перетворення її на суспільну власність.

Щоправда, в законі залишалася нерозв’язаною теза про колективну власність на землю. Такої фор­ми власності людство поза межами СРСР не зна­ло. Було ясно, що Верховна Рада мала на меті на­дання права власності на землю колгоспам. Проте не зрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б ре­алізувати це право власності: чи кожний колгосп­ник з власної волі, чи прийняттям рішень на загаль­них зборах колгоспу більшістю голосів, чи делегу­ванням цього права правлінню колгоспу або його голові. Колективна форма власності була абст­ракцією з міфічного арсенал|у політичної економії соціалізму, так само як і категорія суспільної влас­ності.

Зміст закону “Про форми власності на землю” переконливо засвідчував, що українські законо­давці не вийшли з-під впливу ідеологічних стерео­типів і не могли надати реальним майновим відноси­нам у суспільстві юридично грамотну форму.

Законотворча діяльність Верховної Ради свідчила про відсутність у неї концепції реформи аг­рарних відносин. Парламент обмежувався найп­ростішим: прийняттям декларацій у формі законо­давчих актів. У березні 1992 р. було прийнято два документи протилежного змісту: постанову “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” і закон “Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство”. Перший з них з’явився під тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуван­ням земельної реформи. В ньому переглядалися де­які норми Земельного кодексу 1990 р., що гальму­вали організацію фермерських господарств. Другий було прийнято під впливом депутатів-аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища

Керівники України не шкодували слів, шоб відцуратися колгоспно-радгоспного ладу. На прес- конференції з нагоди річниці проголошення неза­лежності Л.Кравчук сказав, що колгосп — це не кооперативне господарство, а щось таке, що важко навіть збагнути. У виступі перед працівниками аг­ропромислового комплексу Київщини у травні 1993 р. голова Верховної Ради І.Плющ заявив: “У нас нема підстав хвалитися існуючим способом вироб­ництва, відстоювати його. Можливо б, він проісну­вав ще п’ять, десять чи двадцять років, але все од­но люди дійшли б до його реформування”.

Та це були тільки слова. Колгоспи і радгоспи за­лишалися єдино важливим у сільському госпо­

дарстві елементом економічної структури. Торувала собі дорогу тільки нова термінологія, створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.

Рішення Верховної Ради про перетворення у

334- р. колгоспів в асоціації або господарські това­риства не було реалізоване повністю. За цей рік паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їх членів на частку манна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині останніх. Справа в тому, що з паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

Фермерське господарство розвивалося уповільнено. “Партія влади” в своїй обласній та районній ланках здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовля­лася надавати їм реальну допомогу Серед самих се­лян не виявилося багато бажаючих стати фермера­ми. Вони призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основі поділу праці, і багать­ом було б непросто взятися за весь цикл сільсько­господарських робіт. Крім того, демографічна структура сільського населення характеризувалася переважанням людей старшого віку. Такі люди не­безпідставно розглядали колгосп, в якому було про­ведене все трудове життя, як підприємство, покли­кане матеріально допомогти їм у пенсійному віш Нарешті, організація приватного господарства ви­магала відповідної машинної техніки, яка ще не ви­роблялася промисловістю Через це на почато*

335- р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис., а

CLXVIII р. — 35 тис. фермерських господарств

За останні роки обсяг виробництва у сільсьвомт господарстві невпинно зменшувався. Продужан колгоспів обходилася суспільству все дорожче За 1990—1995 роки ціни на товари для сільсшга господарства зросли у 202 тисячі разів, тоді аж врв на сільськогосподарську продукцію — у 34 як разів. Таке 6-ти кратне порушення цінового ■- тету призвело до повного фінансового знекрамея- ня сільськогосподарських підприємств. Розпочали ся руйнівні процеси.

Досить сказати, що навіть у 1996 р. обсяги ви­робництва валової продукції сільського господарст­ва скоротилися на 8,8%. Було вироблено 24,5 млн. тонн зерна, що склало лише 63,8% від середнь­орічного виробництва за попередні п’ять років. Ви­робництво м’яса зменшилося на 9, молока — на 8 яєць — на 7%.

Саме життя поставило гостру вимогу прискоре­ного здійснення аграрної реформи. Тому у пред­ставленій парламенту програмі радикальних ре­форм Л. Кучма приділив особливу увагу не­обхідності зміни всього комплексу соціально-еко­номічних відносин, які формувалися на селі впро­довж десятиліть.

Найважливішою ланкою перебудови виробни чих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. Президент заявив народним депутатам: ‘Нам потрібна глибоко продумана, соціально і економічно виважена, активно підтримана всіма гілками влади, політичними партіями та рухами державна політи­ка, спрямована на енергійне утвердження достатньо широкого простору приватної власності на землю. Приватна власність на землю має стати доміную­чою базою аграрних перетворень. Такою є принци­пова позиція І Ірезидента України в цьому ключо­вому питанні аграрної політики, яка неухильно про­водитиметься в життя очолюваною ним виконавчою владою”

Рішучість у виразах в цій заяві була не випадко­вою. Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі. Не випадково Концепція аграрної політики України знаходиться у Верховній Раді у стадії проекту з

336- р.

В листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної ре­форми у сфері сільськогосподарського виробниц­тва”. В ньому передбачалося розв’язання трьох ос­новних проблем земельної реформи — привати­зації, оцінки і ринку землі. Ключовою є проблема приватизації.

В указі використовується поняття колективної власності на землю колгоспів і радгоспів. Але воно розуміється як проміжний стан у становленні при­ватної власності, як роздержавлення землі. Після роздержавлення стає можливим паювання. Забез­печується пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колекти­ву. Селянин сам може вирішити, чи залишити зе­мельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи за­

снувати приватне сімейне господарство фермерсь­кого типу.

В указі розмежовуються форми власності і фор­ми господарювання на землі Приватизація землі за цих умов не означає скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи можуть існувати, але це залежить тепер виключно від бажання та самовизначення кожного персонально селянина-власника. Цим ре­ально забезпечується право кожного власника зе­мельного паю вирішувати, як йому господарювати

CLXIX у колективі або самостійно. Така норма відповідає критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення та паювання землі покла­дається на кадри керівників і спеціалістів госпо­дарств. Тим самим проблема їх протистояння зе­мельній реформі в значній мірі знімається. Маючи великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевості працівників є економічно зацікавленою в здійсненні реформ.

Протягом 1996 року було фактично завершено перший етап земельної реформи — роздержавлен­ня землі та її передачу у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства.

Розпочато реалізацію завдань другого етапу ре­форми — формування реального власника землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарських підпри­ємств громадянам було видано сертифікати на пра­во володіння земельними паями. їх отримало близь­ко 1,5 млн. чоловік. Крім цього, громадянами Ук­раїни приватизовано 48% земельних ділянок, нада­них їм для ведення особистих підсобних госпо­дарств, сформовано 6,2 млн. га земель запасу, на яких створюються селянсько-фермерські господар­ства

У 1996 р. в індивідуально-приватному секторі, у користуванні якого знаходиться майже 16% землі, було вироблено, за активного сприяння з бо­ку колективних господарств, майже 50% валової продукції рослинництва і 56% — тваринництва.

Таким чином, є підстави для висновку, що в Ук­раїні вирішено одне з ключових завдань земельної реформи — роздержавлення землі і подолання на цій основі монополізму держави на володіння нею. Це перший і досить відчутний крок до основної ме­ти реформи — передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у перспективі ринку землі, перетво­рення її у товар.

Найголовнішим завданнями в АПК на 1997 р.

залишалося подолання спаду виробництва сільсь­когосподарської продукції, забезпечення стабільно­го постачання населення продовольством, здійснен­ня конкретних заходів для оздоровлення фінансово- економічного стану сільських товаровиробників.

До них відносилося також завершення паюван­ня земель та реформування на цій основі радгоспів і міжгоспів. їх у свою чергу вимагало відпрацьову­вання законодавчої бази для забезпечення вільного вибору товаровиробниками форм господарювання, надання особливої уваги створенню конкурентос­проможних господарських структур, заснованих на приватній власності на землю і майно.

У 1997 тривала робота над створенням інтегро­ваних структур з виробництва, переробки, зберіган­ня і реалізації сільськогосподарської продукції че­рез фірмову торгівлю. Досвід діяльності таких фор­мувань свідчить, що тут створюються сприятливі умови для узгодження економічних інтересів різних господарських суб’єктів, посилюється зацікав­леність та відповідальність партнерів за кінцеві ре­зультати роботи.

Для забезпечення технологічних параметрів розвитку сільського господарства було поставлено завдання оптимізувати структру сільськогоспо­дарських угідь та здійснити перехід від затратного господарювання до ресурсо- та енергозберігаючого; поліпшувати співвідношення площ ріллі та природ­них угідь, розширювати застосування грунтозахис­них систем у землеробстві, збільшувати внесення органічних та мінеральних добрив і застосування засобів захисту рослин, удосконалювати структуру посівів сільськогосподарських культур, поліпшува­ти систему насінництва.

Пріоритетними напрямами в діяльності сільсь­когосподарських органів було визначено орієнтацію товаровиробників на збільшення виробництва про­довольчого зерна, особливо пшениці, цукру, олії та кормів. При цьому досвід засвідчував, що вирощу­вання картоплі, плодів, ягід та овочів необхідно зо­середжувати у приватному секторі, а зерна і технічних культур — у колективних господарствах. При цьому приватному сектору необхідно і надалі надавати допомогу в обробітку землі, забезпеченні насінням, добривами, засобами захисту рослин та тварин.

Начальний характер мають заходи щодо поліпшення генетичного потенціалу у тваринництві, створення масивів високопродуктивного маточного поголів’я молочної та м’ясної худоби.

Важливим завданням залишається поліпшення

матеріально-технічної бази агропромислового ви­робництва. За рахунок використання іноземних кредитних ліній, налагодження власного виробниц­тва сільськогосподарської техніки та обладнання, збільшення обсягів реалізації техніки з погашенням платежів у кредит, розширення мережі машинно- технологічних станцій, регіональних прокатних пунктів.

Найболючіша проблема на селі — фінансово- інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.

У Посланні Президента до Верховної Ради Ук­раїни “Про внутрішнє і зовнішнє становище Ук­раїни у 1996 р.”, зокрема, зазначається, що у найб­лижчі роки передбачається посилення державної підтримки вітчизняного агропромислового вироб­ництва. Вона здійснюватиметься у таких напрямах:

а) бюджетна підтримка виробництва продукції тваринництва, племінної, ветеринарної та іхтіо­логічної справи, меліорації і охорони земель, лісовідновлення, охорони і захисту лісів та водних ресурсів, насінництва, закладання багаторічних плодово-ягідних насаджень і виноградників, науко­вих досліджень, підготовки кадрів, соціальної сфе­ри на селі;

б) спрямування іноземних кредитів та міжна­родної технічної допомоги у галузі, пов’язані зі структурною перебудовою АПК: сільськогоспо­дарське машинобудування, агросервіс, рибопроми­слове суднобудування, переробну, харчову, комбі­кормову та мікробіологічну промисловість;

в) використання позики Світового банку на ре­структуризацію галузей сільського господарства, розвиток насіннищва, проведення земельної рефор­ми, нарощування потужностей виробництва про­дуктів дитячого харчування, модернізацію і рекон­струкцію заводів з виготовлення ветеринарних біопрепаратів, переоснащення підприємств пере­робної промисловості, розбудову і сервісне забезпе­чення фермерських господарств;

г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, продоволь­чих товарів, техніки та сировини для виробництва мінеральних добрив і пестицидів; для стимулюван­ня поставок сировини і матеріально-технічних ре­сурсів критичного імпорту знижуватимуться ставки ввізного мита;

д) проведення цінової політики, спрямованої на досягнення паритетності товарообміну між сільсь­ким господарством та іншими галузями національ­ної економіки, здійснення вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін на

продукцію підприємств - монополістів.

Залишається актуальною проблема фінансуван­ня робіт по захисту земель, підвищенню їх родю­чості. Якщо не вживати радикальних заходів, то втрати, яких зараз зазнає Україна, стануть катаст­рофічними. Деградація сільськогосподарських угідь — справа не лише останнього періоду. Вона розпочалася разом з колективізацією й продов­жується вже багато десятиріч

Для успішного розвитку завдань агропромисло­вого виробництва особливо важливим є активне ос­воєння галуззю загалом і кожним підприємством зокрема ринкових методів господарської діяльності, прискорене інтегрування у ринкове середовище, яке вже фактично сформувалося в національній еко­номіці. Першочергової уваги в цьому контексті по­требує запровадження ефективної системи банківського кредитування села з урахуванням се­зонних витрат і нормативних запасів матеріально- технічних ресурсів в агропромисловому вироб­ництві.

Серед інших проблем агропромислового ком­плексу, які потребують вирішення. — збереження та розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів, активізація роботи щодо підго­товки і перепідготовки кадрів для АПК. Потрібно здійснити глибокі зміни у структурі фахової підго­товки кадрів в аграрних закладах освіти, удоскона­лення їх мережі, введення нових спеціальностей, зорієнтованйх на ринкову економіку, запроваджен­ня контрактної формн навчання, нових механізмів фінансування закладів освіти

Складність земельної реформи потребує по­етапної реалізації комплексу правових, еко­номічних, технічних і організаційних заходів з ура­хуванням особливостей перехідного періоду до рин­ку, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань.

Як перехідний місток до ринку землі слугує Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. “Про оренду землі”. У суспільстві, де значна части­на людей не готова за короткий проміжок часу пройти психологічну відстань від державної, колек­тивної до приватної власності на землю, реалізація цього Указу дозволяє всім формам власності і гос­подарювання шляхом здорової конкуренції на прак­тиці довести переваги приватного способу вироб­ництва.

Розпочалося запровадження економічних ме­тодів регулювання земельних відносин: введено плату за землекористування: розробляється меха­

нізм економічного стимулювання суб’єктів земле­користування за діяльність, пов’язану з охороною земель та встановлення плати за погіршення приро­дних властивостей угідь, опрацьовані нормативні документи по організації та проведенню земельних аукціонів в населених пунктах; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення.

З переходом до платного характеру використан­ня землі різко зросла роль земельнооцінюючої діяльності в населених пунктах, де плата за землю є важливою прибутковою частиною місцевого бюд­жету.

Це зумовЛюе необхідність прискорення гро­шової оцінки земель несільськогосподарського при­значення, зокрема, населених пунктів. Нова Кон­ституція України дала відповідь на ряд питань, що були до цього дискусійними. Зняте питання щодо правомірності приватної власності, купівлі-продажу землі тощо.

Виникли можливості для формування в аграрній сфері нового земельного ладу, який базується на приватній формі власності на землю та інше майно і персональній відповідальності за результати праці

Нові господарські структури ринкового типу, які будуть створюватись на базі розпайованих не­державних сільськогосподарських підприємств, повинні формуватись із максимально можливим збереженням крупного товарного сільськогоспо­дарського виробництва, ефективного використання існуючої виробничої інфраструктури.

Саме в процесі реструктуризації закладаються основи майбутнього земельного ладу в товарному сільськогосподарському виробництві, територіаль­на база його конкурентоспроможності і ефектив­ності.

Дата добавления: 2015-05-22