Українці в країнах Південної Америки

ерші українські сліди у Південній Америці пов’язані ще з XVII— XVIII ст. з такими прізвищами, як Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко. Початок масової імміграції у Латинсь­ку Америку припадає на кінець XIX ст Серед країн, до котрих прибували українці, були пере­довсім Аргентина та Бразилія.

За певними джерелами, у Бразилії (початком імміграції українців у цю країну вважається 1872 р.) на зламі XX ст. мешкали понад 47 тис. ук­раїнців. За період першої хвилі імміграції (1897— 1914) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол Уяву про умови існування українських переселенців у Південній Америці дає опис поселень у Бразилії у книзі Ю.Федоріва “Історія церкви в Україні”. Він, зокрема, звертав увагу на те, що ця країна бу­ла чи не найтяжчим з усіх місць нового поселення “перших українців”. Нерідко іммігранти опинялися тут у мало або зовсім не заселених пустелях, преріях, бразильських пралісах і сельві. Осідаючи в майже непридатних для нормального життя місце­востях Південної Америки, кожен український пе­реселенець в Аргентині мав право за досить висо­кими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії — значно більше Як бачимо, землі вис­тачало, але починати слід було “з нуля”, тобто з цілини, що, втім, не завадило українцям організову­вати фермерські господарства. Часто-густо, однак, вони поповнювали нанбідніші верстви населення, влаштовувалися на будівництво залізничних колій, промислових підприємств і портів, наймалися бат­раками на сезонну роботу до власників кавових

плантацій, поміщиків та на тваринницькі ферми, ставали прислугою у місцевої знаті

Друга хвиля української імміграції до Південної Америки припадає на період між Першою і Другою світовими війнами. Імміграція цієї хвилі має свої особливості, які відрізняють її від попередньої. Звернемо увагу на такі: 1) більш широкий соціаль­но-класовий спектр; 2) відбувається якісна ево­люція від суто заробітчанської до т. зв. колоніза­торської імміграції, коли значна частина українців прибуває сюди з намірами осісти на тривалий час і освоювати можливості Аргентини та Бразилії; 3) основний потік українських переселенців спрямо­вується до Аргентини (у попередній хвилі перевага надавалася Бразилії), куди прибувало від 50 до 60 тис. чол., 4) помітне збільшення у складі пересе­ленців інтелігенції, високий рівень політичної свідо­мості (це зумовлювалося наявністю діячів та симпа­тинів УНР).

Третя хвиля імміграції українців у ці країни на­лежить до перших повоєнних років, а в наступний період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселен­ня. Головна відмінність цього потоку іммігрантів по лягає в тому, що до переселення їх штовхали здебільшого політичні причини. Власне, імміграція до Південної Америки у цей час була частиною т.зв. політичної імміграції.

Приплив українців до Аргентини і Бразилії за­гальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950—1952 рр. Більше того, встановлення політичних диктатур у цих країнах призводило до рееміграції, яка відбувалася у двох напрямках: США і Канада та Радянський Союз. Правда, близько половини з тих, хто приїхав до СРСР, з часом повернулися назад. Втрати від ре­еміграції, надто серед українців Аргентини, були, однак, компенсовані новим притоком іммігрантів у 50—60-і рр. переважно з числа тих, хто спочатку осідав в Уругваї і Парагваї. До речі, в повоєнний період вихідці з України починають освоювати ці країни, де згодом формуються українські громади.

У країнах Південної Америки впродовж більш як столітнього перебування українців їхні громади виникли й розвивалися в окремих містах і провінціях: Буенос-Айрес, Місіонес, Чако, Мен- дока, Формоса, Ріо-Негро (Аргентина), Парана, Санта-Катаріна, Ко-Гранде-до Суль, Манто-Гро- со-до Суль (Бразилія). Переважна більшість пред­ставників української діаспори у південноамери­канських країнах народилася тут — у Бразилії, на­

приклад, понад 90%. За релігійною прина­лежністю (а цей фактор є дуже важливим для гро­мадського життя українців) 50 % в Аргентині — католики східного обряду, 30% — православні, кілька відсотків — євангелісти, решта — “бай­дужі”; у Бразилії 85% — греко-католики, 4% — православні, 300 чол. — євангелісти.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких у США й Ка­наді. Як правило, церква ставала вагомим об’єднуючим фактором, була найважливішою ор­ганізацією для українських переселенців Згодом виникали інші зокрема мистецькі, просвітні тощо. Скажімо, важливим кроком у збереженні етнічної самобутності було утворення 1924 р. в м.Беріссо (Аргентина) українського драмгуртка “Молода громада”, який пізніше трансформувався у товари­ство “Просвіта”. Крім центральної управи у сто­лиці країни, нині у провінціях Буенос-Айрес, Місіонес, Чако, Мендоса, Кордоба працює 16 йо­го філій При товаристві діють “рідні школи”, мис­тецькі колективи, оселя для відпочинку дітей і мо­лоді “Веселка”.

На 20—30-і рр. припадає поява дрібних при­ватних підприємств і братств, кооперативів в Ар­гентині та Бразилії, власники яких підкреслюють своє українське походження й відповідним чином називають ці формування. Тоді ж починається про­цес об’єднання українців за фаховою прина­лежністю, що, приміром, мало місце під час засну­вання Спілки українських інженерів Аргентини (1931). У 20-х рр. продовжували діяти господарсь­ко-економічні українські організації в Бразилії (на 1914 р. їх нараховувалося 32). В 1922 р. в Порту- Уняо, а в 1934 р. — в Куріти утворюється “Ук­раїнський союз”, який з 1938 р. називався “Нав­чальним сільськогосподарським об’єднанням” і став головним культурним центром українського життя в Бразилії.

В Аргентині досить помітну роль відіграють ук­раїнські кооперативи. Один з них — “Відроджен­ня” має філії в Чеко, Місіонесі, інших місцевостях і нараховував свого часу 5 тис. членів. Значним був фінансовий оборот кооперативу “Фортуна” при то­варистві “Просвіта”. При православному братстві св.Покрова в Буенос-Айресі діє кооператив “Три­зуб", а по вул.24-го листопада в столиці розмістив­ся Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів

Чимало українських інтелектуалів залишили

політичний слід в історії громадського життя не ли­ше української спільноти, але й суспільств країн проживання взагалі. Це — професори різних ар­гентинських та бразильських університетів: С Онацький, О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.По- лянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринськнй, художники, архітектори, скульптори: О.Климко. Ю.Шумлінський, Б.Кульдина, І. Гриценко. В.Цимбалан.

Особливу роль у збереженні української само­бутності відіграє у цих країнах жіноцтво. Підтверд­женням цьому служать враження канадського дослідника Я.Рудницького, який згадує в цьому контексті пані Іваницьку, яка працює на радіо, проф. Тауридську, пані Середняк, проф. О.Бору­шенко, поетесу О. Колодій. Чимала заслуга жінок, зокрема, в тому, що 53-й випуск “Бюлетеня" Інсти­туту пам’яток Курітиби був присвячений життю ук­раїнців у Бразилії.

Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення ук­раїнської мови, а через неї зберегти свою само­бутність й цілісність у бразильському оточеню. Перспективи рідної мови діячі української спільно­ти пов’язують з прийняттям конституційного зако­ну, що дозволяє викладати українську мову в дер­жавних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.

Дата добавления: 2015-05-22