| 1. Входження українських земель до Литви і Польщі. Річ Посполита. 2. Державний устрій та соціально-економічні зміни в Україні XIV–XVII ст. 3. Українське козацтво як історичне явище. 1. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ. РІЧ ПОСПОЛИТА Історія України XIV – першої половини XVIІ ст. - це історія колоніальних захоплень українських земель сусідніми державами, розвитку феодальних відносин, боротьби українського народу за незалежність, проти соціального і релігійного гноблення. У ХІV ст. українські (давньоруські) землі представляли собою території, роздрібнені на окремі князівства і ослаблені золотоординським ігом. Саме тому вони стали об’єктом експансії декількох феодальних країн – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Московського князівства, Кримського ханства і Туреччини. Одним з головних загарбників українських земель періоду ХІV – першої половини ХVІІ ст. виступає Литовська держава. Вона утворилася між Віслою і Західною Двіною у ХІІІ ст. і мала назву Велике князівство Литовське. Іншим потужним претендентом на українські землі була Польща. Загалом період ХІV – першої половини ХVІІ ст. можна поділити на два етапи: литовське-руське князівство (до 1569 р.) і польсько-литовське (1569-1654 рр.). На кожному з цих етапів то Литва, то Польща відігравали визначальну роль в становищі українського народу. Обидві держави суперничали у захопленні давньоруських земель. Але спільна для них загроза з боку Тевтонського ордену, Кримського ханства (Крим став васалом Туреччини у 1478 р.), султанської Туреччини та Московського князівства, разом з цим, зближала їх і робила воєнно-політичними союзниками. В 1323-1324 рр. литовський князь Гедимін (1316—1341 рр.) йде на руські землі та приєднує до Литви Київське князівство, Берестейську і Дорогочинську землі. В 1340 р. Гедимін сажає на князівство в Волинській землі свого сина Любарта Гедимінича (1340-1385). В 1340 р. угорсько-польські війська під керівництвом польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) вторглись в Галичину і оволоділи Львовом. Так почалася боротьба за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею. В 1347 р. Любарту вдається відвоювати захоплену Польщею Галичину. У 1349 р. в результаті походу польського короля Казимира на Галицько-Волинську Русь більша частина її земель була приєднана до Польщі. У 1350-1352 рр. між Литовським князівством і Польщею (польсько-угорською коаліцією) йшла війна за Галицько-Волинську землю. За результатами перемир’я 1352 р. відбувається розподіл Галицько-Волинської землі: до Польського королівства відійшла Галичина і частина Поділля; до Великого князівства Литовського – Волинь і Берестейська земля. В 1359 р. з складу Угорщини створюється Молдовське князівство. У цьому ж році до нього приєднуються Шипинські землі (Буковина). У першій половині ХVI ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Турції. В 1359 р. литовський князь Ольгерд (1345-1377) при симпатії українського населення, що знаходилося під золотоординським ігом, починає похід на Чернігово-Сіверщину і Київщину. До 1362 р. ці території опиняються під владою Ольгерда. Влітку 1362 р. Ольгерд на чолі спільного литовсько-руського війська в битві біля р.Сині Води (притоку Південного Бугу) на Поділлі розгромив ординське військо і вигнав монголо-татар з українських земель. В результаті до Великого князівства Литовського остаточно були приєднані Київщина, Переяславщина, Волинь і Поділля зі збереженням Київського і Волинського князівств як державно-політичних утворень. У 1368-1372 рр. до Литви включається Чернігівщина. У 1370-1386 рр. Галичиною оволоділа Угорщина. У 1387 р. при королі Ягайло Галичина остаточно приєднується до Польщі. Її відвоювало в Угорщини литовське-руське військо. У 1393 р. Польща захоплює Поділля. Зусиллями литовського князя Вітовта (1392-1430) до Литви були приєднані південноукраїнські степи аж до Чорного моря. Це відбулося у 1397-1398 рр. внаслідок розгрому дрібних татарських ханів. Україна об’єдналася з Литвою в єдиній державі як рівна з рівною. Литовці називали цю державу: «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Українські, білоруські і частково руські землі складали 9/10 загальної площі держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні князівства, які уявляли собою автономні державні утворення. На чолі князівств переважно були представники великокнязівської литовської родини. У невеликих уділах – українські князі. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, разом з ним входили до великокнязівської ради. Удільні князі фактично мали необмежену владу на місцях. Кожний удільний князь мав васалів з місцевих князів та бояр. Характерною рисою устрою Великого князівства Литовського був щільний зв’язок землеволодіння з військовою службою. Православна церков зберігає свої позиції у Литві. У другій половині XIV ст. відбувався процес "ослов'янення" литовських правителів. Про це свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження "Руської правди" державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи та формування структури князівської адміністрації. Литовські правителі намагалися втримати під своїм контролем приєднані землі. З цією метою вони дотримувалися правила: "Старого не змінювати, а нового не впроваджувати". Офіційний титул литовського князя визначався словами: "Великий князь Литовський і Руський". З часу правління Ягайла (1377—1392 рр.) у Великому князівстві Литовському починають посилюватися тенденції централізму. У результаті цього, протягом 1385-1480 рр. українські землі втрачають автономію. У 1385 р. було укладено Кревську унію. Її суттю було включення Литви до складу Польської держави. За умовами унії литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі. Він зобов'язувався окатоличити литовців та назавжди приєднати всі землі Литви до Польщі, включаючи українські і білоруські. Причиною Кревської унії було прагнення Литви та Польщі шляхом об’єднання посилити свої держави перед загрозою від Тевтонського ордена (територія Східної Прусії, Латвії, Естонії) та Московського князівства. Наслідки Кревської унії були такими: припинялися зіткнення між Польщею та Литвою. Їх військові сили об’єдналися для боротьби з Тевтонським орденом. Казна Литви перейшла на потреби Польщі. Українські землі почали передаватися польським феодалам. Пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний Польщею довічним правителем Литовського князівства. З метою централізації управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти воєводи - намісники великого князя. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. У результаті, влітку 1569 р. в місті Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об’єднання Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполита (дослівно – «республіка, спільна справа») на чолі з виборним королем, спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну «руську» мову. Поляки не мали права займати посади в Литві. За угодою під владою литовського князівства залишалися білоруські землі. До Польської Корони відходили величезні українські території – Волинське, Брацлавське, Київське і Подільське воєводства. Польські і литовські феодали потвердили право володіти землями у будь-якому куточку держави. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти було видано пакет привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, могли бути піддані репресіям. Таким чином, процес об’єднання Литви і Польщі, започаткований в кінці ХІV ст. Кревською унією, завершився Люблінською унією. Особливу гостроту після Люблінської унії мали проблеми віри і мови, оскільки католицька церква прагнула за рахунок українців збільшити кількість своїх прихильників. Полонізація аристократії приводила до втрати інтелектуальних сил українського народу, економічно послаблювала православну церкву. Збереження православ’я ставало не тільки проблемою церковного життя, але й політичним, культурно-етнічним завданням. У 1596 р. на Берестейському соборі була зроблена спроба зберегти православний обряд в українській церкві, якщо та визнає католицьку догму і верховенство Ватикану. Проголошена собором нова християнська церква отримала назву греко-католицької або уніатської. Богослужіння в ній залишалося на слов’янській мові. За задумом ініціаторів Берестейської (Брестської) унії вона повинна була усунути кризу православ’я в українських землях, зберегти для народу зрозумілу церкву, зрівняти її в правах з римською. Але унія не розв’язала, а загострила церковну проблему в Україні – позиції католицтва посилилися, хоч Ватикан і не визнав греко-католиків істинною церквою Христа. Православ’я було заборонено, його священики зазнавали гоніння. До кінця другого десятиліття XVII ст. в Україні не було православного митрополита та єпископату. Українство виявилося розділеним за конфесійною ознакою. Берестейська церковна унія та її наслідки породили народний рух протесту, боротьбу за відродження православної церкви. У 1620 р. за збройної й організаційної підтримки козацького гетьмана Петра Сагайдачного ієрусалимський патріарх Феофан по дорозі в Москву висвятив на митрополію Йова Борецького та вищий православний єпископат. De facto українська православна церква згодом була відновлена. Офіційне її визнання з боку держави відбулось лише у 1632 р., коли новий король Владислав IV видав новому митрополиту – впливовому аристократу Петру Могилі т. зв. Грамоту на заспокоєння народу руського. Згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно розширюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що у 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву. У 1946 р. за ініціативи радянської влади було скликано церковний собор у Львові, за рішеннями якого Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква возз'єднувалася з російською православною церквою. У 1991 р. греко-католицька церква була відроджена. 2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ В УКРАЇНІ XIV–XVII СТ. У Великому князівстві Литовському спочатку державотворення відбувалося на досвіді Київської Русі, аж доки в останній чверті XV ст. не було зруйноване останнє удільне князівство – Київське. Литва з федерації удільних князівств поступово перетворювалася в централізовану феодальну державу. За формою правління Литовсько-Руська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформувалася у монархію станово-представницьку. На чолі Великого князівства Литовського стояв великий князь. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову влади, був верховним начальником збройних сил, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав одного із синів спадкоємцем. З 1440 р. великого князя почали обирати на раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців (пани-рада). З 1492 р. пани-рада приймала політичні рішення за відсутності великого князя. У період формування Литовсько-Руської держави великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям за умовою несення військової служби. Подальше поширення феодальної власності на землю призвело до встановлення ієрархічної васальної залежності з великим князем на чолі. До кінця XIV ст. Литва складалася з уділів, очолюваних князями-намісниками, що призначалися великим князем із нащадків давньоруських князів або членів великокнязівської сім’ї. У XVI ст. держава була вже поділена за польським зразком на воєводства. 13 воєводств, у свою чергу, поділялися на повіти на чолі зі старостою. Старост обирала шляхта повіту, а князь їх тільки затверджував. У старост були помічники – хорунжі і городничі, тіуни, дітські та інші. Староста – ключова особа місцевого управління – виконував адміністративні, судові функції, збирав податки, організовував оборону краю. Великий князь призначав воєводу у кожне воєводство. Воєвода окрім адміністративних функцій ще й командував військом, що складалося з військових підрозділів повітів, очолених повітовими хорунжими і маршалками. Магнати посилали до війська лицарів відповідно кількості власної землі, середня шляхта – 2-4 лицаря, а дрібна – особисто відбувала військову службу. Функції народного ополчення значно скоротилися у військових діях. Центральний апарат управління Великого князівства Литовського підпорядковувався великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який був заступником князя в раді під час голосування; канцлер займався закордонними справами і завідував державною канцелярією, земський підскарбій переймався фінансами, військовими справами – гетьман тощо. На момент укладання Люблінської унії Литва завершила перетворення в станово-представницьку монархію: влада великого князя була вже обмежена Віленським вальним сеймом, у ньому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної шляхти. Суспільний і державний устрій Великого князівства Литовського визначав судову систему держави. З кінця XIV ст. існували різні судові установи. Найвищою установою був суд великого князя, поруч з ним існував і суд ради. Крім того, судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. У середині XV ст. визначилася компетенція панських (доменіальних) судів, і тепер пан-шляхтич одноособово вершив суд над селянами-кріпаками. Серед українського населення існував ще й копний суд; копа – сходка дієздатних селян, яка вирішувала цивільні й кримінальні справи жителів. За Статутом 1566 р. Литва поділялася на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті було створено три судові установи – земські, гродські і підкоморські суди. У містах з магдебурзьким правом судові справи розглядала автономна судова колегія, яка вирішувала лише справи міщан. Джерелами права в українських землях доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамоти, земські статути та збірники законів. До кінця XV ст. діяло старе українське звичаєве право, і литовські князі сприяли його розвиткові. Привілейними грамотами князь надавав окремим особам, містам або станам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків, або ж наділяючи їх певними правами. Земські статути – це законодавчі акти, які видавалися великим князем і стосувалися всіх станів тієї або іншої землі. Збірники законів з’явилися, коли виникла потреба кодифікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Так, Литовський статут у редакціях 1529, 1566 і 1588 рр. виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта і намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція Статуту захищає права магнатів і узаконює права селян, то третя редакція цієї збірки законів юридично оформляє панівне становище шляхти і закріпачує селян, у ній майже не йдеться про права міщан і духовенства. Остання редакція Литовського статуту була однією з найбільш досконалих збірок європейських кодексів законів. Він діяв до першої чверті XIX ст. Розробленими «галузями» права доби можна назвати шлюбно-сімейне право, право власності і кримінальне право. Що стосується Польщі, то абсолютна монархія, притаманна країнам феодальної Європи, у Польщі так і не склалася. Королівська влада була дуже слабкою. Король, якого обирали, був заручником волі й інтересів класу феодалів, в якому точилися постійні суперечки і змагання. Король фактично вважався головою своєрідної шляхетської республіки, не мав постійної армії, і повністю залежав від шляхетського ополчення. Його фінанси і землеволодіння були дуже обмежені. Елементом станової демократії були сеймики, які періодично скликалися у воєводствах і повітах місцевою шляхтою для розгляду і вирішення своїх питань та вибору депутатів до центральних органів влади. До кінця XV ст. остаточно організується вальний сейм, тобто загальний для всієї країни, який складався з двох палат. Верхня – коронна рада, або сенат. Тут засідали можновладці – магнати і вищі сановники держави. У нижній палаті – посольській ізбі – збиралися депутати від шляхти, вибрані на сеймиках. Адміністративне управління у Польському королівстві складалося з центральних і місцевих структур. Королівські урядовці мали посади воєводи, канцлера, скарбника (завідував казною), гетьмана (керівник війська), підкоморія (контролював королівські маєтності), судді тощо. Воєводи призначалися для керівництва територіальними одиницями – воєводствами. На місцях у королівських містах, замках центральну владу представляли каштеляни (від лат. castella – замок). Їм належала військова і суддівська влада, збір королівських доходів і управління королівськими маєтками. Кандидати на урядові й адміністративні посади висувалися сеймиками і сеймом із шляхетсько-магнатського стану та затверджувалися королем. Організація державного управління у Польській Короні була відмінною від руських традицій. Тому досить швидко на завойованих Польщею українських землях ці традиції були знищені. Запанувала шляхетська державність. Територія Речі Посполитої поділялася на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства. На українських землях було створено 7 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Підляське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав, пізніше – Вінниця), Київське (Київ). На початку XVII ст. на відвойованих від Росії північно-східних українських теренах було створено Чернігівське воєводство. Економічний розвиток України у польсько-литовський період визначався впливами кількох факторів: пагубні наслідки монголо-татарського панування, зміна економічної ситуації в Європі, де швидко зростає попит на сільськогосподарську і промислову продукцію. Феодальне господарство повільно набуває ознак товарного, втягується в ринкові відносини. Найкращі можливості брати в них участь мали магнати. Шляхта, як завжди, змагається з ними, а також з містами і досягає своїх інтересів. Шляхетско-магнатська влада проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільварків. Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Помірна панщина і фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю Європи, джерело збагачення польських, литовських і українських феодалів. Складовими панського господарства у XVI ст. стають рільництво, тваринництво і промисли. На українських промислах кінця XVI – першої половини XVII ст. зароджуються елементи мануфактурного способу виробництва: об’єднання робітників, ручна праця, її розділ на окремі процеси. Поряд з сільськогосподарською діяльністю і промислами в Україні розвиваються ремесла. Ремісництвом займаються і сільські майстри, але основна маса продукції вироблялася у містах. У XV–XVII ст. в Україні було понад 270 ремісничих спеціальностей, об’єднаних у цехи. Найбільшого поширення у містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м’ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, кравців, ткачів, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. У XVI ст. у Львові, Луцьку та Києві діяло по 15-30 цехів. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася і кількість товарної продукції, яка йшла на внутрішній і на зовнішній ринок. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб, і його надходження весь час зростало. Внутрішній ринок у XVI ст. поширився, організувався, зміцніли економічні міжрегіональні зв’язки, збільшилася кількість постійно діючих торгів. Складалися традиційні центри ярмаркової торгівлі – Київ, Луцьк, Броди, Львів, Ярослав та інші. У справи торгівлі підключалася і держава. Великі князі ретельно створювали митниці. У цілому, фільваркове господарство на кріпосній праці, елементи мануфактурного виробництва, розвиток ремесла і торгівлі, збільшення ролі міст прискорили економічний розвиток України, а також змінювали соціальну структуру українського суспільства. За умов феодалізму суспільство набуває станово-корпоративної структури. Стани поєднують людей за громадськими функціями, правами, обов’язками та пільгами: ті, що воюють і мають землю і владу; ті, що моляться за людську спільноту; ті, що трудяться. Протягом ХIV – XVI ст. тривало формування військово-політичного стану – шляхетства. Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. (У Польщі згодом шляхта звільнилася від будь-яких податків). Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Шляхетство було не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні групи – дрібна шляхта, середня й магнати. Як серед шляхетського стану, українці були представлені і поміж магнатів. Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Після Брестської унії панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство. Доля православної церкви стала спільною турботою патріотичних сил України, надихала визвольну боротьбу козаків, міщан, селян, шляхти. Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У литовську добу вільні селяни мали свої землі, господарства. За характером повинностей вони поділялися на різні категорії: а) тяглі селяни, б) чиншові або данники, в) слуги путні. Тяглі селяни обробляли землю пана своєю худобою (тяглом), працюючи спочатку 8-10 днів на рік, а в подальшому 2-4 дня на тиждень. Тяглі сплачували ще й податки: «подимщину» – пану, а «серебщину» – державі. Селяни відбували ще й особисту службу (відробки). З 1457 р. усі пани одержали право юрисдикції над селянами. Відбувається закріпачення селян. Селяни чиншові або данники платили певну натуральну данину відповідно до кількості землі, а також надавали харчі князеві і його супроводжуючим під час їх перебування на їхніх землях. Путні слуги – це селяни, які служили на кордоні або охороняли фортеці. Вони об’єднувалися у сотні на чолі із сотником. Усі селяни об’єднувалися у сільські громади (общини). На сході громади обирали керівництво на один рік – старосту (або отамана) і громадську раду. Староста разом з «добрими людьми» чинив копний суд. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців. Одиницею оподаткування селян вважалося дворище (на Київщині їх називали хуторами) – кілька господарств споріднених родин. Представником дворища був голова. Кілька дворищ об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость. Реформа 1528 р. встановила кожній родині наділ – «волоку» – 19,5 десятин. З волоки кожне господарство мало платити певний натуральний і грошовий чинш і відробляти панщину. Устава на волоки 1557 р. значно обмежила право селян на перехід до іншого пана. Але головне, що селяни втратили юридичне право власності на землю, яка віднині могла належати виключно державі, знаті і містам. Був зроблений рішучий крок до закріпачення селянства. Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Одночасно з шляхетським станом формується стан міщан. Центром економічного і культурного життя стають магнатські і шляхетські маєтки. Щоб підтримати міста князі вдаються до заохочення сюди колоністів. Значні німецькі колонії з’явилися в Галичі, Холмі, Львові, Володимир-Волинському. Цим містам надавали право самоврядування у формі магдебурзького права. Усі міщани об’єднувалися в професійні об’єднання – цехи та гільдії: купців, різноманітних ремісників, лікарів, аптекарів та інші. Цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі. Проте, євреї-іудеї послідовно не допускалися до цехів, складаючи разом з бідними українськими кустарями прошарок позацехових майстрів – т. зв. партачів – жорстких конкурентів цеховиків. В українських землях на чолі міст з магдебурзьким правом стояли бургомістри, ратмани чи війти, які завідували міськими доходами і витратами. Існувала лава з лавниками – становий суд присяжних. Виконавчою владою була рада і різні магістрати, зокрема, писар і шафарі. На практиці розмежування між лавою і радою ігнорувалися. Користуватися магдебурзьким правом могли лише римо-католики, на православних право на самоврядування не повинно було поширюватися. Українці у багатьох містах могли жити лише на окремій Руській вулиці (як, наприклад, у Львові) і сплачувати польським ксьондзам за православний обряд. Обмеження і дискримінація міщан-українців об’єднували їх у братства для захисту своїх професійних, етнічних і релігійних інтересів. Братства захищали православну церкву, домагалися її оновлення, боролися проти церковної унії. Найбільш старим і авторитетним було Львівське Успенське братство, оновлене 1585 р. На утриманні братства, у яке входили всього лише біля 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку ХVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатин, Острог, Галич, Кам’янець-Подільський, Красностав, Самбір, Київ, Луцьк, Немирів, Вінниця й ін. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги, політики і військові. Наприклад, у Київське Богоявленське братство з усім Військом Запорізьким у 1615 р. записався гетьман П. Сагайдачний. Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи: патриціат, бюргерство, плебс. Плебс включав простих ремісників, дрібних торговців і селян. Їм діставався основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, будували мости, греблі, вежі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й виставляли певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося, якщо міста передавали в оренду або вводили на постій війська. Нарешті, відмінною особливістю соціальної структури України ХV - ХVII ст. стала поява козацтва. 4. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ЯК ІСТОРИЧНЕ ЯВИЩЕ Вперше термін "козак" згадується у Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови "Кодекс Куманікум" (1303 р.) та в додатку до грецького збірника житій святих "Синаксаря". У половецькому словнику слово "козак" мало позитивне значення - "страж", "конвоїр", тоді як у грецькому збірнику згадувалось у негативному сенсі: "розбійник". Проблема появи та формування козацької верстви є до кінця не визначеною. Зараз існує декілька версій, що пояснюють походження козацтва: 1. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю."Хозарська" — ототожнює козаків з давніми народами степу "козарами" або хозарами. 2. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — "бродниками", які жили у пониззі Дунаю. 3. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю. 4. "Татарська" — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво. 5. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі. 6. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання. 7. "Чорно-клобуцька" — вбачає в них нащадків "чорних клобуків" — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі. 8. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів. 9. "Черкаська" — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції у Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали у Тмутаракані. Проте жодна з цих теорій не може самостійно пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Поява такого історичного явища як козацтво зумовлена низкою причин: 1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між европейською хліборобською та азіатською кочовою цивілізаціями. Козацтво сформувалося на стику між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. 2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками та бродниками. 3. Зростання великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель. 4. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту. 5. Зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар. Спочатку переважна більшість козаків господарювала в степах сезонно. З весни до осені під час так званих степових уходів вони полювали, рибалили, збирали мед диких бджіл, їздили до чорноморських лиманів по сіль. Одночасно з господарським промислом у Дикому полі (на великому кордоні між кочовим і осілим світами) виникає воєнний промисел, який на своєму початковому етапі зводився до силового заволодіння чужими здобутками праці. Люди, які займалися воєнним промислом або поєднували господарчий промисел з воєнним, стали називатися козаками, а саме явище – козакуванням. Козакування у ХІV ст. спочатку виникає на південному боці кордону у татар, а у ХV ст. – і в українців. Козацтво зазнало на собі величезний вплив східного татарського світу: одяг, зачіска, зброя, їжа, ключові військово-політичні терміни, тактика і структура війська. Козацтво як соціальна верства не було однорідним. Поряд з городовими козаками, що мешкали постійно в містах Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси та перебували на державній службі, виникла нова категорія – низові козаки, які створили хутірське господарство нижче дніпровських порогів (звідси назва – «запорожці»). Його панівною галуззю стало скотарство, поширилося конярство, землеробство. Розвивалися промисли і ремісництво – серед козаків були ковалі, зброярі, кораблебудівники. Значне місце займала торгівля хлібом, медом, шкурами, рибою, воском, худобою. Купували ж козаки зброю, боєприпаси, сукно, папір. Через територію проходили важливі торговельні шляхи, що давало змогу козакам отримувати мито. Основою господарської колонізації пониззя Дніпра стали січі – місцеві оборонні фортеці. Так зимівники уходників перетворилися в укріплені стани з постійним населенням. На середину ХVІ ст. Великий Луг укрила досить густа мережа козацьких поселень – січей, станів, городців. Серцевиною козацької державності стала одна головна Січ за дніпровськими порогами – Запорізька. Перша Запорізька Січ знаходилася на острові Мала Хортиця (в районі нинішнього м. Запоріжжя), Вона була створена в 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким і служила опорним пунктом і військовою базою козацтва в пониззі Дніпра. Звідси було зроблено кілька походів проти кримського хана і турок. У 1557 р. фортеця була зруйнована, і козаки створювали інші. Існує думка, що перша Запорізька Січ була створена пізніше, на о-ві Томаківка. Усього січей (разом з Малохортицькою) було вісім: з 1560-х по 1593 р. – на о-ві Томаківка, у 1593-1638 рр. – на о-ві Базавлук, у 1638-1653 рр. – на Микитиному Розі, у 1652-1709 рр. – на річці Чортомлик, у 1709-1711 рр. – на р. Кам’янці, у 1711-1734 рр. – в Олешках, у 1734-1775 рр. – на р. Підпільна. Протягом XVI–XVII ст. Січ набуває ознак держави: контролює величезну територію степів України, має свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд і підтримує дипломатичні відносини з іншими державами. Територія цієї держави називається землями Війська Запорізького або Вільностями Війська Запорізького. Вся повнота влади в цій державі належала січовій (військовій) раді, де право голосу мав кожен запорожець. Рада керувала всіма важливими справами Січі. На раді обирали козацький уряд – військову старшину: кошового отамана, військового суддю, осавула, військового писаря тощо. На час походу рада обирала його військового керівника – «старшого» або гетьмана. Військово-адміністративною і господарською одиницею Січі був курінь, до яких приписувалися козаки. Назви куренів свідчать, що Січ приймала вихідців з усієї України: Полтавський, Уманський, Корсунський, Канівський та ін. Куренем називалася і «казарма» в Січі-фортеці, де проживали молоді неодружені козаки. Козаки куреня обирали курінного отамана і курінну старшину. Територіально-адміністративною одиницею Війська Запорізького була паланка. Жителі паланки – козаки були приписані до певних куренів, а селяни, що з’явилися як окремий від козаків прошарок посполитих лише в добу Нової (Підпільненської) Січі, підлягали запорозькому товариству в цілому, платили податок, забезпечували його фуражем і провіантом. Запорізька Січ зіграла виключно важливу роль в історії українського народу, особливо в його національно-визвольній боротьбі. Ще на початку ХVІ ст. козацтво стало організованою силою і широко використовується старостами прикордонних територій для оборони проти татар. У цій справі прославилися Бернард Претвич, Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич тощо. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування: 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного війська. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. Головним противником станових інтересів козацтва в Речі Посполитій була польська шляхта. Вона бачила в козацькому війську загрозу, в козацтві – можливого політичного конкурента. Складалася неоднозначна історична ситуація; визнати становість козацтва (тобто законні права, обов’язки, привілеї) шляхетська держава не хотіла, але і обійтися без його військової сили не могла. Після Люблінської унії козацтво зазнає змін. Основним джерелом поповнення стає селянство і міщанство, які більше всіх страждали від посилення феодального гніту, пограбування і насильства. Поповнюють козацтво і вихідці з бояр або службових родів. Військові навички колишніх бояр виділяли їх із загальної козацької маси. Вони складали основу реєстру, тобто козаків, визнаних королем як васалів, що мають атрибути, обов’язки і пільги, «вольності». У козацтві починають зароджуватися елітарні тенденції, мало сумісні із запорізьким демократизмом. Носієм демократичних настроїв залишалося Низове Військо запорожців. Протистояння цих течій у козацтві буде проявлятися неодноразово в подальших подіях: у селянсько-козацьких виступах кінця XVI – початку XVII ст., у визвольній війні середини XVII ст., громадянській війні – Руїні і в XVIII столітті – віці «козацького бароко». Після створення реєстру (1570-і роки) козаки визнавалися за прийнятими на державну службу. Боротьба за поширення основних прав на все козацтво привела до того, що в кінці 20-х років XVII ст. організаційно оформляється нереєстрове козацтво. Незалежно від призначеного для реєстру старшого (гетьмана) обирався гетьман нереєстрових, створювалися відповідні структури козацького війська. Серед перших гетьманів були Іван Сулима, Левко Іванович, Тарас Федорович. Право козаків на землю і вільну господарську діяльність, самоврядування, свободу від кріпацтва, особливі привілеї (наприклад, податкові чи право винокуріння) зацікавлювали селян та міщан і спричиняли масове «покозачення» сільського і міського населення України. Масове покозачення стало формою народно-визвольного руху в Україні, визначило близькість інтересів селян і козаків, що виявилося в майбутній спільній визвольній боротьбі. Найбільшими виступами кінця XVI ст. були повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Семерія Наливайка і Григорія Лободи (1594-1597 рр.). Усі вони переросли в масові повстанські рухи, придушені місцевою шляхтою або коронними військами. Новий сплеск народної боротьби пов’язаний з початком XVIІ ст. Польща вступила в смугу безперервних воєн і жодного разу не обходилася без козацької допомоги. До козацьких походів приєднувалися селяни і міщани, а після закінчення військових дій оголошували себе козаками і відмовлялися підкорятися польській адміністрації. Україна на початку XVIІ ст. вступила в новий період хвилювань і бродіння. На її території з’явилися каральні експедиції коронного гетьмана Станіслава Конецьпольського. У відповідь на ігнорування інтересів козацтва, посилення соціального і релігійного гноблення у 20-30-х рр. XVII ст. прокотилася хвиля повстань, організаційною і бойовою силою яких було козацтво. Найбільш масовими були повстання, очолювані Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Федоровичем (Трясилом) (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Бутом (Павлюком), Якимом Острянином (Остряницею), Дмитром Гунею і Скиданом (1637-1638 рр.). В останньому виступі чітко була визначена мета боротьби: звільнити Україну від гніту Речі Посполитої, ліквідувати національно-релігійне гноблення. Закінчилося повстання поразкою. Козаки присягли не піднімати повстань і бути покірними владі Речі Посполитої. Була прийнята «Ординація Війська Запорозького». Цей документ польської влади обмежував чисельність реєстру 6 тисячами, відміняв виборність старшини, забороняв зайняття козацьких посад нешляхтичам, вимагав відмовитися від несанкціонованих польськими властями збройних виступів проти татар і турків тощо. Протягом 10 років – з 1638 р. по 1648 р. в Україні не відбулося жодного народного виступу. Козаки тримали вірність даному слову. Поляки називали це десятиріччя Pax aurum – «золотим спокоєм». Однак це було затишшя перед бурею, яка визрівала в глибинах українського суспільства і увірвалася в історію у 1648 р. початком Визвольної війни під керівництцвом Богдана Хмельницького.
|
