Теми рефератів 5 страница

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" те­атру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами пи-

Гема 5

сали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), при­пав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні тру­пи прфесійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і яр­маркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та росій­ський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що пере­лічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком еліт­них верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трак­тати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальни­ми для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплати­ти. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонарод­ної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будуван­ня храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сю­жетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народ­них уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігра­вала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Основні терміни і поняття

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у гетьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військо­вим посадам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — се­редини XVII ст. До них належали генеральний обозний (керівник служби постачання й артилерії), генеральний писар (керував діяльністю Генераль­ної військової канцелярії, фактично зосереджуючи у своїх руках управлін­ня цивільною сферою й зовнішньою політикою гетьманату), генеральний осавул (відав веденням козацьких реєстрів, забезпеченням політичної без­пеки, плануванням бойових дій), генеральний суддя (організовував роботу Генерального суду, здійснював загальний нагляд за функціонуванням судо­вої системи), генеральні бунчужний та хорунжий (не маючи усталеного кола обов'язків, виконували різноманітні доручення гетьманів військово-адміні­стративного й дипломатичного характеру, виступали гетьманськими на­місниками). З утворенням у ході Хмельниччини гетьманату генеральна стар­шина перетворюється на управлінську й військово-адміністративну верхів­ку держави, її політичну еліту. Генеральні урядники утворювали при геть-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

манові спеціальну раду, без схвалення якої не приймали жодного важливо­го рішення. Рада генеральної старшини спільно з гетьманом виробляла зов­нішньополітичний курс Гетьманщини, приймала іноземні посольства, роз­робляла плани воєнних кампаній, готувала генеральні козацькі ради. Пер­вісно виборні, посади генеральних старшин з часом почали заміщуватися за волею гетьмана, а їх здобуття ставало предметом політичної боротьби в сере­довищі козацької верхівки.

Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини. Створена в 1649 p., постійно пере­бувала в гетьманських столицях — Чигирині, Гадячі, Батурині й Глухові. Координацією роботи канцелярії відав генеральний писар, а безпосереднє керівництво здійснював реєнт, якому підпорядковувалися штати канцеля­ристів, що спеціалізувалися у різних сферах державного управління, судо­чинства та зовнішньої політики й відповідній документації, а також техніч­ного персоналу (писарів, копіїстів, протоколістів, перекладачів, кур'єрів).

Київська (Києво-Могилянська) академія — перший вищий навчальний заклад на території України. Утворений у вересні 1632 р. в результаті злит­тя Лаврської школи, заснованої київським митрополитом Петром (Могилою) (звідси й назва "Могилянська") в 1631 р., та Київською братською школою. Первісно мав статус колегіуму, а після царських указів 1694 та 1701 р. — академії. Програма навчальних курсів складалася з "семи вільних мистецтв" (базових дисциплін західноєвропейських університетів): граматики, поети­ки, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та музики, до яких згодом долучилися філософія й теологія. Поєднання у викладанні церковносло­в'янської, української і латинської мов підносило освітню модель вищої шко­ли на якісно новий рівень, паритетний європейському. Викладачами ака­демії в різні періоди її діяльності були видатні представники вітчизняної науки й культури — Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, С. Тодорсь-кий, І. Фальковський та ін. Протягом середини XVII — XVIII ст. академія відігравала роль центру православної культури в Україні, продукування світських і духовних кадрів для багатьох слов'янських країн. Роль академії поступово занепадає наприкінці XVIII ст., обмежуючись переважно рамка­ми духовної освіти.

Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російсь­кої держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була заснована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих установ і впорядкування їх роботи відповідно до інте­ресів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську коле­гію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р. її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адмініст­ративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації україн­ських адміністративних установ.

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728— 1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження
"Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження
"Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими корис­тувалася Гетьманщина у складі Російської держави.

2. Поясніть різницю між "Військом Запорозьким" і "Військом Запорозьким низовим".

3. Охарактеризуйте основні віхи українськоросійських відносин першої половини XVIII cm.

4. Яке значення мали реформи Петра І для Гетьманщини?

5. Який характер мала освіта у вищих навчальних закладах українських земель? Перелічіть їх типи.

6. Яку роль відігравала греко-католицъка церква в культурному житті Правобережної України?

Теми рефератів

1. Гетьманування І. Мазепи (1687 — 1709).

2. Освіта й наука в Україні у другій половині XVII — XVIII ст.

3. Козацькі літописи як історико літературні пам'ятки.

4. Україна в добу реформ Петра І.

5. Збройні сили Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Володарі гетьманської булави. — К., 1994.

2. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відно­сини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

3. Гуржій 0.7. Українська козацька держава в другій половині XVII— XVIII ст.: Кордони, населення, право. — К., 1996.

4. Дядиченко ВЛ. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

5. ІсаєвичЯД. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. —Л., 1996.

6. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

7. Мельник Л.Г. Гетьманщина першої чверті XVIII ст. — К., 1997.

8. Попович М. Історія української культури. — К., 1998.

Тема 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (3 год)

У другій половині XVIII на початку XIX ст. у результаті воєн, різноманіт­них міждержавних змов та демаршів політична карта Східної Європи зазна­ла суттєвих змін. Поступилася своїми володіннями Росії Туреччина, зникла як держава Річ Посполита. Для українських земель цей період був знаковим з огляду на те, що вони зазнали подальшого "переміщення" в системі державних кордонів європейських країн. Найбільше етнічних українських територій "при­дбали" дві європейські імперії — Російська та Австрійська. Український на­род, уже вкотре в своїй історії, опинився під наглядом іноземного — царського та цісарського ока. Отже, геополітичне становище українських земель визна­чило їх подальшу економічну, політичну, культурно освітню долю. Вона була пов'язана з двома імперіями — Російською та Австрійською (з 1867 р. — Авст-ро Угорською). Звичайно,різні політичні умови, притаманні цим державам, на­клали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщи­ни, так і для Західної України були великодержавні намагання перетворити їх в економічно залежні від центру регіони. Походи проти українства, імперсь­ка політика денаціоналізації стали невід'ємними атрибутами тогочасного життя.

Події і явища української історії XIX — початку XX ст., на думку істо­риків, доречно розглядати з погляду українського національного відродження, що становило стрижень тодішнього історичного процесу в усіх його проявах: соціально-економічному, політичному, національно-етнічному, духовно куль­турному.

Пропонуємо конспективну схему відповіді. Звичайно, студент може внес­ти структурні зміни. Ілюструючи перебіг подій, варто розширити викорис­тання фактичного матеріалу з відповідним його аналізом, що зробить відповідь більш насиченою. Але за будь яких обставин при підготовці до заняття, у відпо­відях потрібно намагатися, чітко слідувати логіці історичного процесу.

Тема 6

План семінарського заняття

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення.

2. Соціально економічний розвиток українських земель наприкінці XVIII — XIX cm.

3. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX cm.

Методичні рекомендації

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення. Для розуміння процесів, які відбувалися в підросійській та підавстрійській Україні у XIX — на початку XX ст. необхідно з'ясувати, коли і як завершилось включення етнічних ук­раїнських земель у систему державних кордонів Російської та Австрійської імперій. Варто наголосити, що логічним продовженням інкорпорації україн­ських територій в Австрію та Росію було інтегрування їх в імперський дер­жавний простір шляхом приведення адміністративного устрою у відповід­ність до загальдержавного зразка. На особливу увагу заслуговує аналіз кіль­кісного та національного складу населення, що сприятиме заснуванню сут­ності та особливостей соціально-економічного розвитку та суспільно-політич­ного життя.

Перший блок питання, включення українських територій до складу двох імперій, доречно розглядати за хронологічним принципом. Вивчення про­блеми та відповідь необхідно супроводжувати використанням історичних чи географічних карт.

Спершу наголосимо, що розширення території Російської імперії за ра­хунок українських земель у другій половині XVIII та на початку XIX ст. проходило в декілька етапів і вилилось у низку дипломатичних та воєнних акцій.

Першими остаточно набули статусу підконтрольних Росії територій землі Гетьманщини, з якою царизм покінчив у 1764 р., та Війська Запорозького (ліквідація Січі в 1775 p.).

Один із векторів домагань Росія спрямувала на Південь, вбачаючи в Північному Причорномор'ї економічний потенціал та стратегічний трамплін у просуванні на Балкани, до Середземномор'я. У другій половині XVIII ст. після російсько-турецьких воєн Росія утвердилася на Чорному морі. Після війни 1768—1774 pp. за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (1774) до Росії відійшли українські землі в пониззі межиріччя Дніпра та Південно­го Бугу. У 1783 р. було приєднано Крим. Війна 1787 — 1791 pp. та Ясський мирний договір (1791) дали Росії українські землі між Південним Бугом і Дністром. Завершилось формування південно-західних кордонів імперії після російсько-турецької війни 1806—1812 pp. Бухарестський мирний до-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

говір (1812) утверджував за Росією землі, три повіти яких — Ізмаїльський, Хотинський та Акерманський, були здебільшого населені українцями.

Звернемо увагу на те, що "постачальником" українських етнічних тери­торій для імперій Романових та Габсбургів у другій половині XVIII ст. була Річ Посполита. Землі України, які входили до складу Польщі, опинилися в епіцентрі російських та австрійських територіальних домагань. Поділи Польщі відіграли ключову роль у визначенні належності на півтора століття українських земель до Австрійської і Російської імперій.

У результаті першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила українські землі, які входили в польські воєводства Руське (без Холмської землі), Белзь-ке та західні частини Волинського і Подільського.

У вересні 1774 р. внаслідок воєнних дій проти Туреччини австрійські війська окупували, а в травні 1775 р. офіційно приєднали до Австрії Буко­вину.

У складі австрійської монархії продовжувало залишатися Закарпаття.

Габсбурзька монархія заволоділа українськими землями площею близь­ко 70 тис. км².

Після другого поділу Польщі (1793) в імперію Романових були інкорпо­ровані Київщина, Поділля, Волинь. За третім поділом Польщі (1795), до неї увійшли Західна Волинь, Берестейщина. У 1815 p., після російсько-фран­цузької війни, до Росії було приєднано Холмщину та Підляшшя.

Отже, три поділи Польщі, російсько-турецькі та російсько-французькі війни суттєво перекроїли європейські кордони. Завершився наймасштабні-ший переділ українських земель між європейськими монархіями. Із почат­ку XIX ст. вони перебували у складі двох держав — Австрійської та Російсь­кої імперій. Тут доречно звернути увагу на думку сучасних істориків (Я. Грицак), що "...кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення цих двох дер­жав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Відмінність в істо­ричному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Серед-ньо-Східної України заклалася власне у XIX ст. і продовжує відігравати дуже велику роль до наших днів".

При підготовці відповіді наголосимо на тому, що російська й австрійська монархії проводили політику інтеграції українських земель у свій держав­ний простір, запроваджуючи на здобутих територіях свій адміністративно-територіальний поділ.

Австрійці утворили на українських та польських землях окрему про­вінцію. У середині XIX ст. вона як коронний край із центром у Львові нази­валася "королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краків­ським, князівствами Освенцімським і Заторським". Підкреслимо, що із суто австрійських великодержавних інтересів в одній адміністративно-територі­альній одиниці були об'єднані етнічні українські землі з частиною польських етнічних земель, що заклало міну уповільненої дії у міжнаціональні відно-

Тема 6

сини між українцями та поляками. Річка Сян умовно ділила Галичину на східну — українську та західну — польську.

"Галіція і Лодомерія" поділялася на округи і дистрикти, кількість яких не була сталою. У 1782 р. було 18 округів. На правах 19-го округу до Гали­чини входила (1786—1849) Буковина, а в 1795—1809 рр. — Холмщина. Східна, українська, Галичина поділялася на 12 округів. У 1862 р. Буковина була визнана окремим коронним краєм Австрійської імперії. Після утворен­ня Австро-Угорської імперії (1867) адміністративний статус західноукра­їнських земель дещо змінився. Галичина була поділена на 74 повіти, більшість з яких — 48, становили Східну Галичину.

На Закарпатті зберігався традиційний, на угорський зразок, адміністра­тивний поділ на комітати (жупи), які поділялися на домінії. Березький, Мармароський, Угочанськии, Ужанський комітати підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісництву.

Розглядаючи політику Росії, наголосимо, що у другій половині XVIII ст. вона була спрямована на ліквідацію автономних ознак національно-держав­ного життя Гетьманщини. Царизм, уніфікуючи управлінську систему, пла­номірно приводить до імперського знаменника адміністративний поділ України. У 1765 р. ліквідовано полково-сотенний устрій на Слобожанщині, а натомість створено Слобідсько-Українську губернію. У 1781 р. колишня Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Таким чином, у колишній гетьманській Україні пе­рестав існувати самобутній полково-сотенний адміністративний устрій.

Дата добавления: 2015-05-22