КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
План семінарського заняття 4 страница
Тема 8 ло, партійне керівництво республіки у березні 1922 р. виступило з ініціативою переглянути і конкретизувати відносини між Україною і Російською Федерацією в межах договірної федерації. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік. Таким чином, варто зазначити, що лише під тиском знизу Політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. створило комісію для підготовки проекту нового договору, який мав удосконалити відносини радянських республік. До складу комісії увійшли: В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольніков, Й. Сталін, а також представники від національних республік. В. Ленін на той час був хворий, і вирішальну роль у підготовці проекту "Про відносини РСФРР з незалежними республіками" відіграв Й. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар партії. На його домагання запропонований комісією проект передбачав входження республік до Російської Федерації на правах автономних утворень. Й. Сталін прагнув автономізувати республіки, щоб ліквідувати розрив між декларованою національною державністю і реальністю. Турбуючись насамперед про збереження власного політичного статусу, партійно-радянське керівництво республік виступило проти підготовленого проекту. Намагаючись зберегти підтримку неросійських республік, В. Ленін засудив сталінську ідею автономізації і запропонував свій компромісний варіант, який більше влаштовував не центральний апарат, а периферійних працівників. Сутність його полягала в тому, що Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворюють новий союз або нову федерацію. З боку В. Леніна це був тактичний хід, оскільки він чудово розумів, що досягти мети старою політикою і тактикою неможливо. Тому, критикуючи позицію Й. Сталіна, він писав, що в цьому "архіважливому питанні Сталіну трохи властива тенденція поспішати" (Ленін В.І. Про утворення СРСР. Лист Л.Б. Каменеву для членів Політбюро ЦК РКП(б) 26 вересня 1922 р. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 201). Пропонуючи створення Союзу Радянських Республік Європи та Азії, В. Ленін заявляв: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не знищували їх незалежність, а створили новий поверх, федерацію рівноправних республік" (Там само. — С. 202).
B. Ленін декларував необхідність надати кожній республіці право вільного C. 344). Тому ленінський план створення Союзу мав суто формальний, дек Україна між двома війнами (1921—1939 pp.) 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд рад схвалив ідею створення Союзу і проект основ Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Варто звернути увагу на те, що конституційне оформлення СРСР відбулося в січні 1924 р. на II Всесоюзному з'їзді рад, який затвердив першу союзну Конституцію. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з'їзді рад. У пропагандистських цілях Конституція СРСР проголошувала державні права національних республік, їхню цілковиту рівність із Росією та право виходу з Союзу РСР. Насправді ці положення не діяли. Союзними органами, починаючи від очолюваного В. Леніним Раднаркому, стали російські. Вони не тільки фактично, а і юридично були вищими порівняно з органами влади в радянських республіках. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республіканських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні справи республік. Чинна система управління народним господарством, надцент-ралізація у сфері виробництва та розподілу, принципи формування бюджету позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового механізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у вирішенні питань, віднесених до союзної компетенції, та на реалізацію законодавчої ініціативи при підготовці загальносоюзних актів, формування власної системи права, визначення недоторканності кордонів. Компетенція республіканських органів управління фактично обмежилася сферою діяльності таких наркоматів: внутрішніх справ, юстиції, освіти, землеробства, соціального забезпечення та охорони здоров'я. Але здійснюваний курс на створення централізованої держави на практиці вилився в обмеження суверенітету України і в цих галузях. Отже, перехід від "незалежності" до статусу союзної республіки не змінив ні сутності, ні структури політичної влади. Тому утворення СРСР, хоч і стало певною, але не доленосною, як зазначалося в радянській історіографії, подією для національних республік, зокрема України. Справжніх федеративних засад у двоповерховій федеративній конструкції — Союзі РСР — не було. Диктатура державної комуністичної партії, влада якої була монолітною, виключала будь-яку можливість реального застосування федеративних відносин, практичного поділу влади між центром та периферією і передбачала лише унітарну державу.
Впродовж другої половини 1920-х pp. систематичне звуження решток суверенних прав продовжувалося: 1) через порушення норм конституції, втручання у вирішення внутрішніх справ республіки, регламентацію поточних справ; Тема 8 2) шляхом створення загальносоюзного законодавства про діяльність наркоматів. Проведена на його ґрунті реорганізація вела до звуження сфери урядування директивних органів і республіканських наркоматів. Отже, у системі союзної держави УСРР формально зберігала ознаки державності. Але принцип централізму, який був визначальним у діяльності комуністичної партії і повністю переносився на державний устрій, та закладені в союзній Конституції загальні принципи управління державою остаточно перетворили УСРР наприкінці 1920-х pp. на звичайний регіон унітарної держави. Прийнята в 1929 р. Конституція УРСР мала затверджуватися вищим органом союзної влади. Таким чином, суверенітет республіки було зведено нанівець. Проте, увійшовши до складу СРСР, УСРР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом, чого українці не мали з часів Гетьманщини. 3. Українізація: форма і зміст. Розгляд третього питання варто розпочати з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізації влади. Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшовики не матимуть їх підтримки. Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуністичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських республіках національних мов. В Україні ця політика набула форми українізації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, комуністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення неросійських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином маскувався і псевдофедералістський устрій СРСР, створювалася видимість певної самостійності радянських республік.
Початок політиці коренізації поклав XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. У липні — серпні 1923 р. РНК УСРР видала декрети "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширення сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це не випадково. За даними 1923 p., тільки Україна між двома війнами (1921—1939 pp.) 737 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. У 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською мовою. В уряді це співвідношення було один до трьох. В Україні державний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців у апараті 1923 р. не перевищувала 35 %. Особливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За переписом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УСРР (28,7 млн осіб) становила лише 8 %, а євреїв — близько 5 %. Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських структурах. За допомогою політики українізації більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада — це їхня власна влада. Тому поряд з розширенням сфери вживання української мови політику коренізації в УСРР треба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів. Отже, українізація передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів, що користуються рідною для населення мовою, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культури. Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало українізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб перебудувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Об'єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її провідників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної влади, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через "стирання національних відмінностей". Тому в перспективі українізація, як і вся політика коренізації, була приречена. Зі зміцненням радянської влади в радянських республіках центральне союзне керівництво неминуче мало, якщо не офіційно, то приховано, під лозунгом боротьби з так званим місцевим буржуазним націоналізмом, але реально зректися її. Історія засвідчила, що так і сталося в 1930-х pp. До весни 1925 p., коли партійну організацію України очолював "інтернаціоналіст" Е. Квірінг, українізація не мала помітних успіхів. Російські та російськомовні партійні й державні чиновники вважали українізацію поступкою "петлюрівщині", всіляко саботували її здійснення, чинили опір. Але в боротьбі за владу Й. Сталін прагнув заручитися підтримкою найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Заради цього він був згоден на тимчасові поступки в національному питанні. Тому на місце Е. Квірінга Й. Сталін надіслав свого Тема 8 вірного і найближчого співробітника Л. Кагановича. Останній досить сумлінно, хоча значною мірою по-чиновницьки, за допомогою адміністративних засобів, втілював у життя офіційний курс. Тому за Л. Кагановича політика українізації набула найбільшого розвитку. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення мови з випускними іспитами. А в 1927 р. Л. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Важливе значення для здійснення українізації мала і та обставина, що в середині та другій половині 1920-х pp. ключовим у справі українізації наркоматом освіти керували прихильники національного відродження О. Шум-ський(1925—1927) та М. Скрипник (1927—1933). Навколо них гуртувалася невелика частина відповідальних працівників, представників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами. Результати українізації у 1920-ті pp. були вражаючими. Серед службовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 до 52 %. Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже 70 %. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти ЗО % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВНЗ, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. І Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація окремих військових частин, церкви (Українська автокефальна православна). Оскільки в Україні за переписом 1926 р. проживало 5 млн 107 тис. представників різних національностей — росіяни (2,3 млн), євреї (1,4 млн), поляки (392 тис), німці (375 тис), греки (105 тис), болгари (101 тис.) та ін., у процесі українізації велика увага приділялася створенню умов для розвит- І ку національних меншин. На середину 1920-х pp. було організовано 12 національних районів (польських, німецьких, болгарських, єврейських), функ- і ціонували 954 сільські та 100 містечкових національних рад. Для представ- і ників національних меншин відкривалися національні загальноосвітні та І професійно-технічні школи, технікуми, клуби, бібліотеки тощо. Націоналі.- і ними мовами у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. У республіці І працювало 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький І театри. Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти "буржуазних націоналістів" і "націонал-ухильників". До них, як правило, Й. Сталін відносив партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Наприкінці 1920-х pp., коли Й. Сталін переміг своїх конкурентів у боротьбі за владу, він рішуче почав згортати політику украї- Україна між двома війнами (1921—1939 pp.) нізації, в якій, на його думку, містилася загроза місцевого сепаратизму. Про припинення українізації ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже на початку 1930-х pp. за допомогою політичних та репресивних засобів це завдання в основному було вирішено, влада повернулася до русифікаторської політики. У 1930-х pp. втратили культурні здобутки минулих років і національні меншини України. 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", відповідно до якої створення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікувалось як "насадження... вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". З огляду на це майже всі 888 шкіл національних меншостей, які ще існували на той час, були закриті. Така ж доля спіткала національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Фактично всі національно-культурні інституції в УСРР було ліквідовано або зрусифіковано. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України", що дублювала відповідну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей". Постанова прямо і відверто програмувала шляхи подальшої русифікації і українського народу, і національних меншин. У 1938 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради", що вело до ліквідації і національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. 4. Індустріалізація та колективізація в Українській СРР. Розкриваючи четверте питання, необхідно зазначити, що наприкінці 1920-х pp. Й. Сталін здобув остаточну перемогу в боротьбі за владу. Це і зумовило різку зміну політичного курсу, яка проявилась у відмові від нової економічної політики і поверненні під іншими гаслами до комуністичного штурму 1918—1920 pp. Й. Сталін очолював прагматичну течію в комуністичній партії, яка вбачала перспективи непу в його ліквідації внаслідок усуспільнення селянських господарств. Вважаючи неп перехідним до соціалізму періодом, прагматики розцінювали цей період, на відміну від В. Леніна, М. Бухаріна, О. Рикова та деяких інших діячів, як короткочасний. Й. Сталін був переконаний, що радикальні зміни на селі необхідно здійснити найближчим часом. Уже з 1925 р. він готував партійних функціонерів до нового комуністичного штурму, включаючи в рішення вищих партійних органів ідею всебічного сприяння будівництву колгоспів. А коли наприкінці 1920-х pp. економіка в цілому досягла довоєнного рівня, а з іншого боку були усунуті від реальної влади всі опоненти Й. Сталіна, він і вирішив взяти курс на форсовану "побудову соціалізму в окремо взятій країні", що передбачало прискорену індустріалізацію та суцільну колективізацію сільського господарства. Отже, відданість марксистській доктрині й досягнення довоєнного рівня в економічному розвитку стали визначальними чинниками для сталінського керівництва, яке відмо- Тема 8 вилося від непу і визнало форсування соціалістичних перетворень правильним і необхідним, а адміністративні заходи і методи найефективнішими для їх здійснення. Сталінський стрибок у соціалізм почався в 1929 p., після кризи хлібозаготівель попереднього року. Якраз під час кризи хлібозаготівель взимку 1927—1928 pp. були започатковані кардинальні зміни в політиці. Головною причиною кризи хлібозаготівель були низькі заготівельні ціни держави на хліб. Тоді перед загрозою невиконання хлібозаготівель держава почала застосовувати щодо селян конфіскаційний принцип, тобто продрозкладку. Таким чином, уже взимку 1927—1928 pp. в економічне життя повернулися реалії громадянської війни. Одночасно із запровадженням продрозкладки Й. Сталін зробив спробу остаточно ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах та новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом іншими продуктами за картками. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було заборонено. При цьому державна партія не визнавала, що відмовляється від непу і повертається до політики жовтня 1917—1920 pp. Офіційно проголошувалося, що неп вступає в свою останню, завершальну фазу — фазу побудови економічного фундаменту соціалізму та наступу соціалізму по всьому фронту. За основу політики соціалістичного штурму було взято варіант першого п'ятирічного плану (1928/29 — 1932/33 господарські роки), директиви якого розглянув у грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б). У квітні 1929 р. XVI партконфе-ренція схвалила його оптимальний варіант, згідно з яким середньорічний темп приросту промислової продукції становив 20—22 %. При цьому на розвиток групи "А" (виробництво засобів виробництва) виділялися основні фінансові ресурси, галузі групи "Б" (виробництво товарів народного споживання) фінансувалися за залишковим принципом. За п'ятирічку передбачалося колективізувати 20 % селянських господарств, а в Україні — до 30 %. Але й ці високі, досить напружені та не підкріплені належними розрахунками, фінансовими, матеріальними та іншими можливостями завдання уже з 1929 р. за ініціативою Й. Сталіна почали щороку значно підвищуватися. У промисловості в середньому це становило 37,7 % за три роки. Отже, п'ятирічний план у його остаточній формі виявився непотрібним, оскільки до щорічних контрольних цифр розвитку народного господарства вносилися все нові й нові корективи. Нехтування економічними законами, волюнтаризму плануванні наперед визначали невиконання першої п'ятирічки. Розпочате у 1929 р. директивне нарощування і до того високих темпів індустріального розвитку та перехід до суцільної колективізації якраз і знаменували собою початок "сталінського стрибка" в соціалізм. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що форсована індустріалізація і суцільна колективізація розпочалися і здійснювалися одночасно. Справа в тому, що форсування індустріалізації вимагало і широкої колективізації. За допомогою неї Й. Сталін вирішив "перекачати" необхідні кошти із сільського господарства у промисловість, що і було зроблено. Україна між двома війнами (1921—1939 pp.) Незважаючи на те, що сталінське керівництво експлуатувало трудовий ентузіазм робітників, їхню віру у "світле майбутнє", застосовувало з метою "підхльостування" індустріалізації не лише адміністративно-командні, а й репресивні методи, грандіозні плани першої п'ятирічки виконані не були. Навіть офіційна радянська статистика свідчить, що середньорічний темп промислового зростання за роки першої п'ятирічки (крім першого року) становив тільки 15,7 %, тобто менше, ніж передбачалося директивами XV з'їзде ВКП(б), і набагато менше, ніж вимагали відкориговані у ході виконання п'ятирічних завдань щорічні плани. Сучасні дослідники стверджують, що середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10 %. Фактичний видобуток вугілля в Донбасі на 1933 р. становив усього 45 млн т, тоді як за п'ятирічним планом передбачалося збільшити видобуток вугілля у цьому регіоні з 27 до 53 млн т, а під час "сталінського стрибка" в індустріалізацію завдання підвищили до 80 млн т. Відповідно виплавку чавуну в Україні передбачалося збільшити з 2,4 млн т у 1928 р. до 6,6 млн т у 1933 р. Отримано було на кінець п'ятирічки тільки 4,3 млн т. Вчасно не було здано в експлуатацію значну кількість підприємств. Затвердженого обсягу виробництва легкої, харчової, хімічної промисловості у довоєнний час взагалі не було досягнуто. "Підхльостування" індустріалізації призводило до безладдя, бра-коробства, аварій. Всі ці явища намагалися пояснити умисним шкідництвом, саботажем, диверсіями. Розгорнулися репресії, від яких найбільше постраждала технічна інтелігенція. У 1928 р. чекісти сфабрикували "шахтинську справу", після якої розпочалося організоване цькування фахівців дореволюційної формації. У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям шкідництва. У 1930—1931 pp. на підприємствах Донбасу половину кадрових інженерів було заарештовано або звільнено. На інженерні та керівні посади почали висувати робітників без відповідної професійної підготовки, що ще більше посилило дезорганізацію виробництва. Про крах першої п'ятирічки радянська офіційна пропаганда не повідомляла. Більше того, було проголошено про дострокове виконання завдань п'ятирічки за чотири роки та три місяці. Цей міф прожив майже до кінця радянської влади. Спроби побудувати народногосподарську систему поза товарно-грошовими відносинами поставили країну перед економічною катастрофою. Тому з 1933 р. політика "підхльостування" і стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятирічку (1933—1937) було запропоновано помірніші середньорічні темпи зростання промислового виробництва — 13—14 %. Але 9/10 капіталовкладень, як і в роки першої п'ятирічки, спрямовувались у важку промисловість, яка все більше працювала на потреби військово-промислового комплексу. Наприкінці 1930-х pp. модернізація промисловості України стала реальністю. Були споруджені і реконструйовані сотні підприємств, що вивело Україну на рівень великих індустріальних країн. Із 35 заводів-гігантів, побудова- Тема 8 них у СРСР, 12 були розташовані в Україні. До новобудов належали Запоріж-сталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммаш-буд і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи: в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську). У Донбасі стали до ладу майже 100 нових шахт. Виникли нові галузі у харчовій промисловості (маргаринова, молочна, маслоробна, хлібопекарська тощо), заново створювалася в Україні легка промисловість. За рівнем розвитку важкої промисловості Україна наприкінці 1930-х pp. випереджала ряд західноєвропейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугілля. Але за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні як економічні, так і соціальні наслідки. Насамперед в економічній структурі України виникли великі диспропорції. Переважний розвиток важкої індустрії (її частка у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % у 1925— 1926 pp. до 92,5 % в 1938 р.) підривав сільське господарство (з нього "викачувалися" необхідні для індустріалізації кошти) і галузі легкої та харчової промисловості. У машинобудуванні України, яке за капіталовкладеннями в роки другої п'ятирічки вийшло на перше місце, все більшої сили набирали спеціалізовані підприємства військово-промислового комплексу, який не працював на задоволення матеріальних та економічних потреб суспільства. Під час індустріалізації відтворювалася народногосподарська структура, схожа на дореволюційну, коли українська промисловість працювала на задоволення інтересів Росії. Український метал, вугілля постачалися насамперед для російської промисловості. Отже, радянська модернізація промисловості поглибила підпорядкованість економіки України центру. Індустріалізація призвела до формування затратної економіки. Це пояснювалося високою часткою ВПК у машинобудуванні, а також тим, що важка індустрія була відірвана від кінцевого споживача, працювала не на підвищення матеріального добробуту народу, а на задоволення своїх внутрішніх виробничих інтересів. Із року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що використовувалися знову-таки у вуглевидобутку. У ході індустріалізації остаточно сформувалися централізована, адміністративно-командна система управління, економіка командного типу, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, було ліквідовано ті ринкові відносини, які існували в умовах непу, праця набувала все більш примусового характеру, що набувало прояву й у законодавстві. Нарешті, зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості слабко позначився на матеріальному добробуті народу, а індустріальна гонка в роки першої п'ятирічки призвела до погіршення життєвого рівня населення. З кінця 1920-х pp. і до 1935 р. діяла карткова система розподілу продуктів і предметів широкого вжитку. З ме- Україна між двома війнами (1921—1939 pp.) тою пошуку фінансів для індустріалізації сталінське керівництво різко збільшило продаж горілки, здійснювало невиправдану емісію грошей та завеликий експорт хліба (1930—1932 pp.)» який експропріювався у колгоспів. Нормою стала практика по суті примусової підписки на щорічні державні позики, започаткована з 1926 р. Високі темпи урбанізації ускладнювали і доти непросту житлову проблему. Але значно драматичнішими і радикальнішими були перетворення на селі, де по суті відбулася "друга революція", яка супроводжувалася небувалою жорстокістю і страхіттями. Політика примусової суцільної колективізації була однією з найважливіших складових сталінського комуністичного штурму кінця 1920-х — початку 1930-х pp. Прискорене будівництво колгоспів і радгоспів, яке розпочалося ще з літа 1928 p., перетворилося на штурм восени 1929 р. Не випадково 1929 р. Й. Сталін назвав "роком великого перелому". Офіційно курс на суцільну колективізацію проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). У постанові ЦК ВКЩб) від 5 січня 1930 р. щодо темпів колективізації Україну було віднесено до тих районів, де колективізація мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. Колективізацію И. Сталін бачив у комунній формі, яка передбачала створення колективних господарств з максимальним рівнем усуспільнення власності селян-одноосіб-ників. Здійснювалася вона через створення артілей. У лютому 1930 р. було опубліковано зразковий статут сільгоспартілі "як перехідної до комун форми колгоспу". У ньому принципова різниця між артільною і комунною формами колгоспу навмисно стиралася. Не зазначалися розміри присадибних ділянок селян, не вказувалося, що колгоспники можуть тримати корів та дрібну худобу. Після цього масово почали усуспільнювати все: корів, коней, дрібну худобу, курей, навіть домашній посуд. Не бажаючи цього, селяни почали різати худобу, що призвело до скорочення її кількості майже удвічі.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 322; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |