План семінарського заняття 4 страница

Тема 8

ло, партійне керівництво республіки у березні 1922 р. виступило з ініціати­вою переглянути і конкретизувати відносини між Україною і Російською Федерацією в межах договірної федерації. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік. Таким чином, варто зазначити, що лише під тиском знизу Політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. створило комі­сію для підготовки проекту нового договору, який мав удосконалити відно­сини радянських республік. До складу комісії увійшли: В. Куйбишев (голо­ва), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольніков, Й. Сталін, а також пред­ставники від національних республік. В. Ленін на той час був хворий, і вирі­шальну роль у підготовці проекту "Про відносини РСФРР з незалежними рес­публіками" відіграв Й. Сталін — комісар у справах національностей і гене­ральний секретар партії. На його домагання запропонований комісією проект передбачав входження республік до Російської Федерації на правах автоном­них утворень. Й. Сталін прагнув автономізувати республіки, щоб ліквідувати розрив між декларованою національною державністю і реальністю.

Турбуючись насамперед про збереження власного політичного статусу, партійно-радянське керівництво республік виступило проти підготовлено­го проекту. Намагаючись зберегти підтримку неросійських республік, В. Ле­нін засудив сталінську ідею автономізації і запропонував свій компромісний варіант, який більше влаштовував не центральний апарат, а периферійних працівників. Сутність його полягала в тому, що Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворюють новий союз або нову федерацію. З боку В. Леніна це був тактичний хід, оскільки він чудово ро­зумів, що досягти мети старою політикою і тактикою неможливо. Тому, кри­тикуючи позицію Й. Сталіна, він писав, що в цьому "архіважливому питанні Сталіну трохи властива тенденція поспішати" (Ленін В.І. Про утворення СРСР. Лист Л.Б. Каменеву для членів Політбюро ЦК РКП(б) 26 вересня 1922 р. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 201). Пропонуючи створення Союзу Радянських Республік Європи та Азії, В. Ленін заявляв: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не знищували їх незалежність, а ство­рили новий поверх, федерацію рівноправних республік" (Там само. — С. 202).

B. Ленін декларував необхідність надати кожній республіці право вільного
виходу із "союзу" рівних. Але це була фікція. Республіки могли вийти із
Союзу тільки за згодою комуністичної партії, яка була високоцентралізова-
ною, переважно російською, і як інструмент влади не могла гарантувати збе­
реження суверенітету республік. Отже, зовні йдучи на поступки "незалеж­
никам", В. Ленін вважав, що дії державних структур "завжди можуть бути
паралізовані в достатній мірі партійним авторитетом" (Ленін В.І. До питан­
ня про національності, або про "автономізацію" // Повне зібр. тв. — Т. 45. —

C. 344). Тому ленінський план створення Союзу мав суто формальний, дек­
ларативний характер і не гарантував реального суверенітету УСРР та іншим
республікам. Загалом поправки В. Леніна не були конструктивними й мог­
ли змінити лише форму об'єднання, а не його сутність, що й підтвердила
наступна практика існування СРСР.

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд рад схвалив ідею створення Союзу і проект основ Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Вар­то звернути увагу на те, що конституційне оформлення СРСР відбулося в січні 1924 р. на II Всесоюзному з'їзді рад, який затвердив першу союзну Консти­туцію. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з'їзді рад. У пропагандистських цілях Конституція СРСР проголошувала державні права національних республік, їхню цілковиту рівність із Росією та право виходу з Союзу РСР. Насправді ці положення не діяли. Союзними органа­ми, починаючи від очолюваного В. Леніним Раднаркому, стали російські. Вони не тільки фактично, а і юридично були вищими порівняно з органами влади в радянських республіках. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республі­канських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні спра­ви республік. Чинна система управління народним господарством, надцент-ралізація у сфері виробництва та розподілу, принципи формування бюдже­ту позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового меха­нізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у вирішенні питань, віднесених до союзної компетенції, та на реалі­зацію законодавчої ініціативи при підготовці загальносоюзних актів, фор­мування власної системи права, визначення недоторканності кордонів. Ком­петенція республіканських органів управління фактично обмежилася сфе­рою діяльності таких наркоматів: внутрішніх справ, юстиції, освіти, земле­робства, соціального забезпечення та охорони здоров'я. Але здійснюваний курс на створення централізованої держави на практиці вилився в обмежен­ня суверенітету України і в цих галузях. Отже, перехід від "незалежності" до статусу союзної республіки не змінив ні сутності, ні структури політич­ної влади. Тому утворення СРСР, хоч і стало певною, але не доленосною, як зазначалося в радянській історіографії, подією для національних республік, зокрема України. Справжніх федеративних засад у двоповерховій федера­тивній конструкції — Союзі РСР — не було. Диктатура державної комуні­стичної партії, влада якої була монолітною, виключала будь-яку можливість реального застосування федеративних відносин, практичного поділу влади між центром та периферією і передбачала лише унітарну державу.

Впродовж другої половини 1920-х pp. систематичне звуження решток суверенних прав продовжувалося:

1) через порушення норм конституції, втручання у вирішення внутрішніх справ республіки, регламентацію поточних справ;

Тема 8

2) шляхом створення загальносоюзного законодавства про діяльність наркоматів. Проведена на його ґрунті реорганізація вела до звуження сфери урядування директивних органів і республіканських наркоматів.

Отже, у системі союзної держави УСРР формально зберігала ознаки дер­жавності. Але принцип централізму, який був визначальним у діяльності комуністичної партії і повністю переносився на державний устрій, та закла­дені в союзній Конституції загальні принципи управління державою оста­точно перетворили УСРР наприкінці 1920-х pp. на звичайний регіон унітар­ної держави. Прийнята в 1929 р. Конституція УРСР мала затверджуватися вищим органом союзної влади. Таким чином, суверенітет республіки було зведено нанівець. Проте, увійшовши до складу СРСР, УСРР стала чітко окрес­леним національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом, чого українці не мали з часів Гетьманщини.

3. Українізація: форма і зміст. Розгляд третього питання варто розпоча­ти з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізації влади. Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підка­зував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національ­них вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшови­ки не матимуть їх підтримки. Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуні­стичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських рес­публіках національних мов. В Україні ця політика набула форми україні­зації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, ко­муністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення не­російських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином мас­кувався і псевдофедералістський устрій СРСР, створювалася видимість пев­ної самостійності радянських республік.

Початок політиці коренізації поклав XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних рес­публік.

У липні — серпні 1923 р. РНК УСРР видала декрети "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про захо­ди забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширен­ня сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це не випадково. За даними 1923 p., тільки

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

737 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. У 1922 р. на одного члена Ком­партії України, який постійно користувався українською мовою, припада­ло семеро тих, хто розмовляв лише російською мовою. В уряді це співвідно­шення було один до трьох. В Україні державний апарат був переважно неук­раїнським. Частка українців у апараті 1923 р. не перевищувала 35 %. Особ­ливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За пере­писом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УСРР (28,7 млн осіб) становила лише 8 %, а євреїв — близько 5 %. Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських структурах.

За допомогою політики українізації більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада — це їхня власна влада. Тому поряд з розши­ренням сфери вживання української мови політику коренізації в УСРР тре­ба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів. Отже, українізація передбачала виховання кадрів із пред­ставників корінної національності, впровадження в роботу партійного, ра­дянського і господарського апаратів, що користуються рідною для населен­ня мовою, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчан­ням рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культу­ри. Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало украї­нізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб пере­будувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

Об'єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її про­відників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної само­свідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної вла­ди, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через "стирання національних відмінностей". Тому в перспективі україні­зація, як і вся політика коренізації, була приречена. Зі зміцненням радянсь­кої влади в радянських республіках центральне союзне керівництво неми­нуче мало, якщо не офіційно, то приховано, під лозунгом боротьби з так зва­ним місцевим буржуазним націоналізмом, але реально зректися її. Історія засвідчила, що так і сталося в 1930-х pp.

До весни 1925 p., коли партійну організацію України очолював "інтер­націоналіст" Е. Квірінг, українізація не мала помітних успіхів. Російські та російськомовні партійні й державні чиновники вважали українізацію по­ступкою "петлюрівщині", всіляко саботували її здійснення, чинили опір. Але в боротьбі за владу Й. Сталін прагнув заручитися підтримкою найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Заради цього він був згоден на тимчасові поступки в національному питанні. Тому на місце Е. Квірінга Й. Сталін надіслав свого

Тема 8

вірного і найближчого співробітника Л. Кагановича. Останній досить сум­лінно, хоча значною мірою по-чиновницьки, за допомогою адміністративних засобів, втілював у життя офіційний курс. Тому за Л. Кагановича політика українізації набула найбільшого розвитку. Для службовців, викладачів вста­новлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Дія­ли державні курси вивчення мови з випускними іспитами. А в 1927 р. Л. Ка­ганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою.

Важливе значення для здійснення українізації мала і та обставина, що в середині та другій половині 1920-х pp. ключовим у справі українізації нар­коматом освіти керували прихильники національного відродження О. Шум-ський(1925—1927) та М. Скрипник (1927—1933). Навколо них гуртувалася невелика частина відповідальних працівників, представників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами.

Результати українізації у 1920-ті pp. були вражаючими. Серед служ­бовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 до 52 %. Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже 70 %. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти ЗО % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВНЗ, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. І Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація окремих військових частин, церкви (Українська ав­токефальна православна).

Оскільки в Україні за переписом 1926 р. проживало 5 млн 107 тис. пред­ставників різних національностей — росіяни (2,3 млн), євреї (1,4 млн), по­ляки (392 тис), німці (375 тис), греки (105 тис), болгари (101 тис.) та ін., у процесі українізації велика увага приділялася створенню умов для розвит- І ку національних меншин. На середину 1920-х pp. було організовано 12 на­ціональних районів (польських, німецьких, болгарських, єврейських), функ- і ціонували 954 сільські та 100 містечкових національних рад. Для представ- і ників національних меншин відкривалися національні загальноосвітні та І професійно-технічні школи, технікуми, клуби, бібліотеки тощо. Націоналі.- і ними мовами у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. У республіці І працювало 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький І театри.

Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти "буржуазних націоналістів" і "націонал-ухильників". До них, як правило, Й. Сталін відно­сив партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Наприкінці 1920-х pp., коли Й. Сталін переміг своїх конкурентів у боротьбі за владу, він рішуче почав згортати політику украї-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

нізації, в якій, на його думку, містилася загроза місцевого сепаратизму. Про припинення українізації ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже на початку 1930-х pp. за допомогою політичних та репресивних засобів це зав­дання в основному було вирішено, влада повернулася до русифікаторської політики. У 1930-х pp. втратили культурні здобутки минулих років і націо­нальні меншини України. 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", відповідно до якої ство­рення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікувалось як "насадження... вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". З огляду на це майже всі 888 шкіл національних меншостей, які ще існува­ли на той час, були закриті. Така ж доля спіткала національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Фактично всі національно-культурні інституції в УСРР було ліквідовано або зрусифіковано. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове ви­вчення російської мови в неросійських школах України", що дублювала відпо­відну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей". Постанова прямо і відверто програмувала шляхи подальшої русифікації і українського народу, і національних меншин. У 1938 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що вело до ліквідації і національних адміністра­тивно-територіальних утворень на території республіки.

4. Індустріалізація та колективізація в Українській СРР. Розкриваючи четверте питання, необхідно зазначити, що наприкінці 1920-х pp. Й. Сталін здобув остаточну перемогу в боротьбі за владу. Це і зумовило різку зміну політичного курсу, яка проявилась у відмові від нової економічної політики і поверненні під іншими гаслами до комуністичного штурму 1918—1920 pp. Й. Сталін очолював прагматичну течію в комуністичній партії, яка вбачала перспективи непу в його ліквідації внаслідок усуспільнення селянських гос­подарств. Вважаючи неп перехідним до соціалізму періодом, прагматики розцінювали цей період, на відміну від В. Леніна, М. Бухаріна, О. Рикова та деяких інших діячів, як короткочасний. Й. Сталін був переконаний, що ра­дикальні зміни на селі необхідно здійснити найближчим часом. Уже з 1925 р. він готував партійних функціонерів до нового комуністичного штурму, вклю­чаючи в рішення вищих партійних органів ідею всебічного сприяння будів­ництву колгоспів. А коли наприкінці 1920-х pp. економіка в цілому досягла довоєнного рівня, а з іншого боку були усунуті від реальної влади всі опо­ненти Й. Сталіна, він і вирішив взяти курс на форсовану "побудову соціаліз­му в окремо взятій країні", що передбачало прискорену індустріалізацію та суцільну колективізацію сільського господарства. Отже, відданість марк­систській доктрині й досягнення довоєнного рівня в економічному розвитку стали визначальними чинниками для сталінського керівництва, яке відмо-

Тема 8

вилося від непу і визнало форсування соціалістичних перетворень правиль­ним і необхідним, а адміністративні заходи і методи найефективнішими для їх здійснення.

Сталінський стрибок у соціалізм почався в 1929 p., після кризи хлібоза­готівель попереднього року. Якраз під час кризи хлібозаготівель взимку 1927—1928 pp. були започатковані кардинальні зміни в політиці. Головною причиною кризи хлібозаготівель були низькі заготівельні ціни держави на хліб. Тоді перед загрозою невиконання хлібозаготівель держава почала за­стосовувати щодо селян конфіскаційний принцип, тобто продрозкладку. Та­ким чином, уже взимку 1927—1928 pp. в економічне життя повернулися реалії громадянської війни. Одночасно із запровадженням продрозкладки Й. Сталін зробив спробу остаточно ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах та новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом іншими продуктами за картками. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було забороне­но. При цьому державна партія не визнавала, що відмовляється від непу і по­вертається до політики жовтня 1917—1920 pp. Офіційно проголошувалося, що неп вступає в свою останню, завершальну фазу — фазу побудови економіч­ного фундаменту соціалізму та наступу соціалізму по всьому фронту.

За основу політики соціалістичного штурму було взято варіант першого п'ятирічного плану (1928/29 — 1932/33 господарські роки), директиви якого розглянув у грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б). У квітні 1929 р. XVI партконфе-ренція схвалила його оптимальний варіант, згідно з яким середньорічний темп приросту промислової продукції становив 20—22 %. При цьому на роз­виток групи "А" (виробництво засобів виробництва) виділялися основні фінансові ресурси, галузі групи "Б" (виробництво товарів народного спожи­вання) фінансувалися за залишковим принципом. За п'ятирічку передбача­лося колективізувати 20 % селянських господарств, а в Україні — до 30 %. Але й ці високі, досить напружені та не підкріплені належними розрахун­ками, фінансовими, матеріальними та іншими можливостями завдання уже з 1929 р. за ініціативою Й. Сталіна почали щороку значно підвищуватися. У промисловості в середньому це становило 37,7 % за три роки. Отже, п'яти­річний план у його остаточній формі виявився непотрібним, оскільки до що­річних контрольних цифр розвитку народного господарства вносилися все нові й нові корективи. Нехтування економічними законами, волюнтаризму плануванні наперед визначали невиконання першої п'ятирічки.

Розпочате у 1929 р. директивне нарощування і до того високих темпів індустріального розвитку та перехід до суцільної колективізації якраз і зна­менували собою початок "сталінського стрибка" в соціалізм. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що форсована індустріалізація і суцільна колективізація розпочалися і здійснювалися одночасно. Справа в тому, що форсування індустріалізації вимагало і широкої колективізації. За допомогою неї Й. Сталін вирішив "перекачати" необхідні кошти із сільського господарства у промисловість, що і було зроблено.

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

Незважаючи на те, що сталінське керівництво експлуатувало трудовий ентузіазм робітників, їхню віру у "світле майбутнє", застосовувало з метою "підхльостування" індустріалізації не лише адміністративно-командні, а й репресивні методи, грандіозні плани першої п'ятирічки виконані не були. Навіть офіційна радянська статистика свідчить, що середньорічний темп промислового зростання за роки першої п'ятирічки (крім першого року) ста­новив тільки 15,7 %, тобто менше, ніж передбачалося директивами XV з'їзде ВКП(б), і набагато менше, ніж вимагали відкориговані у ході виконання п'я­тирічних завдань щорічні плани. Сучасні дослідники стверджують, що се­редньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10 %. Фактич­ний видобуток вугілля в Донбасі на 1933 р. становив усього 45 млн т, тоді як за п'ятирічним планом передбачалося збільшити видобуток вугілля у цьо­му регіоні з 27 до 53 млн т, а під час "сталінського стрибка" в індустріаліза­цію завдання підвищили до 80 млн т. Відповідно виплавку чавуну в Україні передбачалося збільшити з 2,4 млн т у 1928 р. до 6,6 млн т у 1933 р. Отрима­но було на кінець п'ятирічки тільки 4,3 млн т. Вчасно не було здано в екс­плуатацію значну кількість підприємств. Затвердженого обсягу виробницт­ва легкої, харчової, хімічної промисловості у довоєнний час взагалі не було досягнуто. "Підхльостування" індустріалізації призводило до безладдя, бра-коробства, аварій. Всі ці явища намагалися пояснити умисним шкідницт­вом, саботажем, диверсіями. Розгорнулися репресії, від яких найбільше по­страждала технічна інтелігенція. У 1928 р. чекісти сфабрикували "шах­тинську справу", після якої розпочалося організоване цькування фахівців дореволюційної формації. У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям шкідництва. У 1930—1931 pp. на підприєм­ствах Донбасу половину кадрових інженерів було заарештовано або звільне­но. На інженерні та керівні посади почали висувати робітників без відповід­ної професійної підготовки, що ще більше посилило дезорганізацію вироб­ництва. Про крах першої п'ятирічки радянська офіційна пропаганда не по­відомляла. Більше того, було проголошено про дострокове виконання зав­дань п'ятирічки за чотири роки та три місяці. Цей міф прожив майже до кінця радянської влади.

Спроби побудувати народногосподарську систему поза товарно-грошови­ми відносинами поставили країну перед економічною катастрофою. Тому з 1933 р. політика "підхльостування" і стрибкоподібного директивного наро­щування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятиріч­ку (1933—1937) було запропоновано помірніші середньорічні темпи зростан­ня промислового виробництва — 13—14 %. Але 9/10 капіталовкладень, як і в роки першої п'ятирічки, спрямовувались у важку промисловість, яка все більше працювала на потреби військово-промислового комплексу.

Наприкінці 1930-х pp. модернізація промисловості України стала реаль­ністю. Були споруджені і реконструйовані сотні підприємств, що вивело Украї­ну на рівень великих індустріальних країн. Із 35 заводів-гігантів, побудова-

Тема 8

них у СРСР, 12 були розташовані в Україні. До новобудов належали Запоріж-сталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммаш-буд і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи: в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську). У Донбасі стали до ладу майже 100 нових шахт. Виникли нові галузі у хар­човій промисловості (маргаринова, молочна, маслоробна, хлібопекарська тощо), заново створювалася в Україні легка промисловість. За рівнем розвит­ку важкої промисловості Україна наприкінці 1930-х pp. випереджала ряд за­хідноєвропейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі (після Німеч­чини) за виплавкою чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугілля. Але за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні як економічні, так і соціальні наслідки. Насампе­ред в економічній структурі України виникли великі диспропорції. Пере­важний розвиток важкої індустрії (її частка у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % у 1925— 1926 pp. до 92,5 % в 1938 р.) підривав сільське господарство (з нього "вика­чувалися" необхідні для індустріалізації кошти) і галузі легкої та харчової промисловості. У машинобудуванні України, яке за капіталовкладеннями в роки другої п'ятирічки вийшло на перше місце, все більшої сили набирали спеціалізовані підприємства військово-промислового комплексу, який не працював на задоволення матеріальних та економічних потреб суспільства. Під час індустріалізації відтворювалася народногосподарська структура, схожа на дореволюційну, коли українська промисловість працювала на за­доволення інтересів Росії. Український метал, вугілля постачалися насам­перед для російської промисловості. Отже, радянська модернізація промис­ловості поглибила підпорядкованість економіки України центру. Індустріа­лізація призвела до формування затратної економіки. Це пояснювалося ви­сокою часткою ВПК у машинобудуванні, а також тим, що важка індустрія була відірвана від кінцевого споживача, працювала не на підвищення мате­ріального добробуту народу, а на задоволення своїх внутрішніх виробничих інтересів. Із року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що використовувалися знову-таки у вуглевидобутку. У ході індустріалізації остаточно сформува­лися централізована, адміністративно-командна система управління, еко­номіка командного типу, відбулося загальне одержавлення засобів вироб­ництва, було ліквідовано ті ринкові відносини, які існували в умовах непу, праця набувала все більш примусового характеру, що набувало прояву й у законодавстві. Нарешті, зумовлений високими темпами капітального будів­ництва прогрес у промисловості слабко позначився на матеріальному добро­буті народу, а індустріальна гонка в роки першої п'ятирічки призвела до погіршення життєвого рівня населення. З кінця 1920-х pp. і до 1935 р. діяла карткова система розподілу продуктів і предметів широкого вжитку. З ме-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

тою пошуку фінансів для індустріалізації сталінське керівництво різко збільшило продаж горілки, здійснювало невиправдану емісію грошей та за­великий експорт хліба (1930—1932 pp.)» який експропріювався у колгоспів. Нормою стала практика по суті примусової підписки на щорічні державні позики, започаткована з 1926 р. Високі темпи урбанізації ускладнювали і доти непросту житлову проблему.

Але значно драматичнішими і радикальнішими були перетворення на селі, де по суті відбулася "друга революція", яка супроводжувалася небува­лою жорстокістю і страхіттями. Політика примусової суцільної колективі­зації була однією з найважливіших складових сталінського комуністичного штурму кінця 1920-х — початку 1930-х pp. Прискорене будівництво кол­госпів і радгоспів, яке розпочалося ще з літа 1928 p., перетворилося на штурм восени 1929 р. Не випадково 1929 р. Й. Сталін назвав "роком великого пере­лому". Офіційно курс на суцільну колективізацію проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). У постанові ЦК ВКЩб) від 5 січня 1930 р. щодо темпів колективізації Україну було віднесено до тих районів, де колективі­зація мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. Колективізацію И. Сталін бачив у комунній формі, яка передбачала створення колективних господарств з максимальним рівнем усуспільнення власності селян-одноосіб-ників. Здійснювалася вона через створення артілей. У лютому 1930 р. було опубліковано зразковий статут сільгоспартілі "як перехідної до комун фор­ми колгоспу". У ньому принципова різниця між артільною і комунною фор­мами колгоспу навмисно стиралася. Не зазначалися розміри присадибних ділянок селян, не вказувалося, що колгоспники можуть тримати корів та дрібну худобу. Після цього масово почали усуспільнювати все: корів, коней, дрібну худобу, курей, навіть домашній посуд. Не бажаючи цього, селяни по­чали різати худобу, що призвело до скорочення її кількості майже удвічі.

Дата добавления: 2015-05-22