План семінарського заняття 5 страница

Колективізація здійснювалася під лозунгом боротьби проти куркульства і ліквідації його як експлуататорського класу. 30 січня 1930 р. вийшла спеці­альна постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи щодо ліквідації куркульських гос­подарств у районах суцільної колективізації". Перша хвиля розкуркулюван-ня тривала до березня 1930 р. Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 % від чисельності всіх селянських господарств. На цей час до колгоспів було загнано 3,2 млн селянських господарств. Але, незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично у комунній формі ви­кликала значний опір селянства, включаючи збройні селянські виступи. Це змусило Й. Сталіна тимчасово відступити. 2 березня 1930 р. у газеті "Прав­да" була надрукована нова редакція зразкового статуту сільгоспартілі, в яко­му чітко визначалося, що слід колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в наявний колгосп. Колгоспникам надавалося право три­мати корову, дрібну худобу і птицю, мати присадибну ділянку. У тому ж но­мері газети "Правда" була опублікована стаття Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів". У ній генсек, прагнучи відмежуватися від жахливих наслідків

Тема 8

колективізації, і перекладаючи всю провину на дрібних службовців, які не­ухильно виконували його настанови, різко вказував на неприпустимість на­сильницьких методів колективізації, проголошував свободу виходу селян із колгоспів, створених усупереч їхній волі. 14 березня 1930 р. вийшла поста­нова ЦК ВКП(б), яка за змістом повторювала сталінські вказівки. Селянські маси дещо заспокоїлися, до осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина се­лянських господарств. Але восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спря­мована на прискорення колективізації. Тепер замість адміністративного тис­ку було вжито податковий прес. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало практично неможливим. Крім того, селян-одноосібників у будь-який момент могли прирівняти до куркулів і розкуркулити. Таким чином створювалися умови, які економічно унемож­ливлювали індивідуальне господарство. До кінця 1931 р. кількість селянсь­ких господарств в Україні внаслідок заходів з розкуркулення скоротилася на 352 тис, хоча справжнє число розорених господарств є значно більшим. На початку 1930-х pp. в Україні було експропрійовано більше мільйона се­лян, із них близько 850 тис. депортовано на Північ. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарств Украї­ни. До кінця 1932 р. в республіці було колективізовано понад 80 % посівних площ, 70 % усіх господарств. Створені колгоспи хоча теоретично вважались самостійними кооперативними об'єднаннями, насправді були перетворені в державні підприємства і здавали всю свою продукцію державі за державни­ми цінами. При цьому плани здачі хліба та іншої сільськогосподарської про­дукції колгоспам встановлювалися такі, що після їх виконання майже нічо­го не залишалося. Фактично діяла колгоспна продрозкладка.

Підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні еко­номічні відносини, які склалися між державою і одержавленими колгоспа­ми. До 1932 р. площа посівів в Україні скоротилася на 20 %. У 1932 р. Південь України охопила посуха. Водночас хлібозаготівельна кампанія взим­ку 1931 — 1932 рр. завершилася повною конфіскацією зерна у колгоспів. Україна зазнала страшного голодомору 1932—1933 pp. Цей голод значною мірою був породжений штучно. Урожай 1932 р. був лише на 12 % меншим від середнього показника 1926—1932 pp. Але після державних зимових за­готівель 1932—1933 pp. з урожаю 1932 р. ні в колгоспах, ні в селян не зали­шилося нічого. Весь хліб був практично конфіскований, забраний державою. Торгівля хлібом заборонялася. У цей жахливий для українців час 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про охорону майна держав­них підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (со­ціалістичної) власності". За цим законодавчим актом розкрадання колгосп­ного майна каралося розстрілом. За жменю зерна, взятого з поля чи колгосп­ної комори, для голодної сім'ї передбачалося ув'язнення до 10 років. Народ охрестив цей драконівський акт "законом про п'ять колосків". Голодною

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

смертю в Україні загинуло понад 3,5 млн осіб. Терор голодом, як і експропріа­ція заможного селянства, був одним із методів утвердження колгоспного ладу.

Руйнування внаслідок колективізації продуктивних сил села змусило уряд у роки другої п'ятирічки дещо змінити політику. Реальна продроз-кладка щодо колгоспів скасовувалася і замінювалася більш поміркованими так званими твердими планами хлібозаготівель, зміцнювалася матеріаль­но-технічна база колгоспів, вводилися деякі матеріальні заохочення колгосп­ників. Разом з тим продовжував діяти і посилювався репресивний апарат. Колгоспи так і не стали самостійними кооперативними об'єднаннями. Лише в 1950-х pp. їм вдалося відновити і перевищити рівень 1928 р. з виробництва зерна і кількості поголів'я худоби.

Насильницька суцільна колективізація зруйнувала продуктивні сили села, призвела до страшних людських втрат, на десятиріччя загальмувала й відкинула назад сільськогосподарське виробництво.

Основні терміни і поняття

Воєнний комунізм — система соціально-економічних та політичних за­ходів, яка характеризувалася спробами більшовиків у період від захоплен­ня влади у 1917 р. і до весни 1921 р. здійснити негайну побудову комунізму, запровадити відповідно до їхніх програмних установок комуністичну систе­му господарювання, що виключала приватну власність і товарно-грошові відносини, передбачала примусову й обов'язкову працю, вилучення у селян методом розкладки продовольства, націоналізацію та одержавлення промис­ловості, суворий централізм в управлінні економікою, розподіл державою матеріальних благ і організацію нею прямого продуктообміну між містом і селом. Оскільки курс більшовиків на негайну побудову комунізму зазнав кра­ху, то їх трирічна політика, що передувала непу, з виправда'льно-пропаган-дистською метою була названа В. Леніним воєнним комунізмом. Цей термін пояснювався як система тимчасових і надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, що, насправді не відпові­дало дійсності.

Диктатура — термін, який вживається для характеристики необмеже­ної влади, свавільного диктату однієї особи або якоїсь групи, що, спираю­чись на насильство, нехтуючи правами людей, довільно встановлюючи і змінюючи закони, домагається поставленої мети за будь-яку ціну.

Національний район — адміністративно-територіальна одиниця, що створюється в місцях компактного проживання національних груп, які меш­кають за межами своїх національно-державних утворень і становлять більшість населення цієї місцевості. ВУСРРу 1920-х pp. було створено 13 на­ціональних районів.

Тема 8

Нова економічна політика — вимушене і тимчасове повернення більшо­виків після провалу політики воєнного комунізму від управління економікою вольовими методами до її регулювання через хоч і обмежені, але ринкові відно­сини, при збереженні "командних висот" в економіці у руках держави.

Суверенітет — політична незалежність держави, що полягає в її праві самостійно вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави. Суверенітет є необхідною політичною та юри­дичною ознакою держави. Положення про суверенну державу зафіксоване в ст. 1 та 2 нині чинної Конституції України.

Українізація — форма коренізації (зміцнення) радянської влади в УСРР, яка передбачала передусім освоєння та поширення на державному рівні, в культурно-освітніх та наукових закладах української мови, підготовку не­обхідних спеціалістів та кадрів із представників корінної національності, перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Ук­раїнізація здійснювалася більшовиками в 1920—1930-ті pp. і об'єктивно сприяла розвитку національної свідомості та національної культури, що в умовах фактично унітарної держави — СРСР — сприймалося сталінським керівництвом як прояви сепаратизму. Тому, досягши своєї мети, Й. Сталін, застосовуючи політичні та репресивні методи, припинив у 1930-х pp. полі­тику українізації в УСРР.

Унітарна держава — форма державного устрою, за якої адміністративно-територіальні одиниці, розташовані на території певної держави (області, райо­ни), не мають державного суверенітету, політичної самостійності. Такою дер­жавою по суті, хоча за формою федерацією, був Радянський Союз. Україна є унітарною державою, що зафіксовано уст. 2 Конституції України.

Федерація — форма державного устрою, союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, земель, у СРСР — республік), які мають спільну територію, спільний уряд, спільні збройні сили, грошову та податкову систему, спільну конституцію (при збереженні конституцій членів федерації), спільне законодавство, суд, об'єдналися для розв'язання спільних для всіх членів федерації завдань. При цьому кожен із членів федерації во­лодіє державним суверенітетом. СРСР був за формою федерацією, хоча фак­тично становив унітарну державу. Радянські республіки в його складі не мали реального політичного суверенітету. Він лише проголошувався на кон­ституційному рівні.

Персонали

Скрипник Микола (1872—1933) — радянський державний і партійний діяч. З 1917 р. в Україні, у 1918—1919 рр. голова РНК, потім керівник кількох наркоматів. У 1933 р. заступник голови РНК і голова Держплану УСРР. Член ЦК ВКП(б) (з 1927 р.), член ВЦВК, Президії ЦВК СРСР. З 1927 по лютий 1933 р. очолював наркомат освіти УСРР, який безпосередньо здійснював політику українізації, досяг у цій галузі значних успіхів. На-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

прикінці 1932 р. проти М. Скрипника розгорнулася політична кампанія без­підставного звинувачення в націоналістичних збоченнях. Покінчив самогуб­ством 7 липня 1933 р.

Сталін Йосиф (справжнє прізвище Джугашвілі) (1878—1953) — радянсь­кий партійний і державний діяч. Народився у Грузії. У 1894—1899 pp. вчив­ся у Тифліській духовній семінарії. З 1898 р. учасник соціал-демократично-го руху. У 1917—1922 pp. нарком у справах національностей, водночас у 1919—1922 pp. — нарком державного контролю. Зквітня 1922 р. по 1953р. — генеральний секретар ЦК РКП(б). Наприкінці 1920-х pp., ліквідувавши неп, розпочав форсоване будівництво соціалізму. Здійснював прискорену індус­тріалізацію та примусову колективізацію селянства. Ініціатор вилучення зерна в Україні в 1932—1933 рр., що призвело до масового голодомору. Ініціатор і організатор масового терору та репресій. Творець тоталітарного режиму в СРСР. Герой Соціалістичної Праці (1939), Герой Радянського Со­юзу (1945). З 1941 до 1953 р. голова РНК СРСР. У роки німецько-радянської війни — Голова Державного комітету оборони, Верховний головнокоманду­вач Збройних Сил СРСР, маршал Радянського Союзу (1943), генералісимус СРСР (1945).

Шумський Олександр (1890—1946) — партійний та радянський діяч. Народився на Житомирщині. 1906 р. закінчив двокласну сільську школу. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, але одразу був призваний до армії. З 1914 р. учасник есерівського руху. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її самороз­пуску (1920) — член КП(б)У, а згодом член її ЦК. У 1924—1927 pp. — нар­ком освіти УСРР. На початку 1927 р. з ініціативи Л. Кагановича звинуваче­ний у "націоналістичному ухилі" (т. зв. шумськізм). У 1931 — 1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. заарештований, безпідставно звинувачений у тому, що брав участь в Ук­раїнській військовій організації (УВО), засуджений до 10 років позбавлен­ня волі. З 1935 р. — на засланні. Покінчив самогубством.

Найважливіші події

1921 p., січень — лютий — посилення антибільшовицьких виступів україн­ських селян, спрямованих на ліквідацію продовольчої та посівної розкладки.

1921 p., 15 березня — X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію "Про заміну розкладки натуральним податком", яку можна вважати початком переходу до непу, але не безпосереднім переходом.

1921 p., 16 червня — на Всеросійській продовольчій нараді В. Ленін впер­ше озвучив термін нова економічна політика і допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни.

1922 p., 10 грудня — VII Всеукраїнський з'їзд рад. Схвалення декларації про утворення СРСР і проекту основ Конституції СРСР.

Тема 8

1922 p., 30 грудня — І з'їзд рад СРСР затвердив Декларацію про утворен­ня Союзу РСР і Союзний договір.

1923 p., квітень — XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізаціГ як офіційну лінію партії.

1924 р., січень — II з'їзд Рад СРСР. Затвердження першої Конституції Союзу РСР.

1925 p., травень — IX Всеукраїнський з'їзд рад. Затвердження Консти­туції У СРР.

1928 p., травень—липень — судовий розгляд "шахтинської справи" в Москві про "шкідництво" технічної інтелігенції Донбасу. Велика група ста­рих фахівців Донбасу засуджена "за контрреволюційну діяльність, шпигун­ство". Це був один з перших інспірованих владою процесів зі сфальсифіко­ваними висновками.

1929 p., січень—лютий — оголошення Й. Сталіним 1929 р. "роком вели­кого перелому". Відмова від непу.

1932 p., 7 серпня — постанова ВЦВК та РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспіль­ної соціалістичної власності". Згідно з нею ("Закон про сім колосків") на лютий 1933 р. було засуджено понад 100 тис. осіб, з них до розстрілу — 6,2 %, або понад 6 тис. осіб, у тому числі дітей.

1932, жовтень — 1933, квітень — Україну охопив масовий голод, викли­каний політикою насильницької колективізації. Прямі людські втрати від голодомору перевищили 3,5 млн осіб (за деякими даними — 4,9 млн).

Контрольні запитання та завдання

1. Які причини переходу більшовиків від політики воєнного комунізму до непу?

2. Коли розпочався і здійснювався перехід до нової економічної політики в Україні? В чому її сутність і яка мета?

3. У чому полягала специфіка переходу до нової економічної політики в Україні? Які її економічні, соціальні наслідки та причини згортання?

4. Як відбувався процес утворення СРСР?

5. Якими документами і як визначався формальний статус УСРР у складі Союзу РСР і яким він був реально?

6. Які наслідки входження УСРР до складу СРСР?

7. Коли і чому більшовицьке керівництво вдалося до політики коренізаціїі в чому Ті суть?

8. Як і в яких формах здійснювалася ця політика в Україні та які її на­слідки?

9. Коли, чому і як була згорнута більшовиками політика коренізації в І Україні?

10. Чому наприкінці 1920-х pp. радянське керівництво повернулося до по­літики форсованого соціалістичного будівництва? Здійснення яких економіч­них перетворень насамперед воно передбачало?

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

11. Як здійснювалась індустріалізація в УС РР, які реальні підсумки модер­нізації індустрії республіки в роки довоєнних п'ятирічок?

12. Як здійснювалася насильницька колективізація в Україні, які її еко­номічні, соціальні та демографічні наслідки?

13. Чим був викликаний голод в Україні 1932 — 1933pp. і які наслідки він мав для української нації?

Теми рефератів

1. План і ринок в добу непу.

2. Український націонал-комунізм у 1920-хроках.

3. Причини і наслідки голоду в Україні 1932 — 1933років.

Рекомендована література

1. Васильєв В., Лінн В. Колективізація і селянський опір на Україні (ли­стопад 1929 — березень 1930 pp.). — Вінниця, 1997.

2. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку­ментів. — К., 1990.

3. Гринчуцький В. Промислові трести України в двадцяті роки. — К., 1997.

4. Даниленко В., Касьянов Г., Кулъчицький С. Сталінізм на Україні (20— 30-ті роки). — К.; Едмонтон, 1991.

5. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодо­мор. — К., 1993.

6. Кулъчицъкий С. Ціна "великого перелому". — К., 1991.

7. Кулъчицъкий СВ. УСРР в добу нової економічної політики (1921 — 1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. — К., 1995.

8. Кулъчицъкий С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928). — К., 1996.

9. Кулъчицъкий СВ. Україна між двома війнами (1921 —1939 pp.). — К., 1999.

10. Шаталіна Є.П. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928—1932 pp.). — К., 1997.

Тема 8

План семінарського заняття

1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 1920 — 1930 х pp.

2. Економічне становище західноукраїнських земель у 1920 — 1930хрр.

3. Західноукраїнський суспільно політичний рух у 1920 — 1930 х pp.

4. Культурне життя на українських землях у 1920 — 1930ті pp.

Методичні рекомендації

1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 1920 — 1930-х pp. При підготовці до першого питання необхідно звернути увагу на те, що наприкінці 1920-х pp. Сталін вийшов переможцем у боротьбі за владу. В радянській державі утвер­дився сталінський тоталітарний режим, який став невід'ємною складовою тоталітарного устрою. Останній був неминучий в умовах більшовицької вла­ди, яка здійснювала курс на рішучу ліквідацію приватної власності на засо­би виробництва і позбавляла суспільство природної самоорганізації. Варто підкреслити, що тоталітарні режими в управлінні державою та суспільством завжди широко застосовують методи терору, репресій та насильства. Ці ме­тоди необхідні насамперед для самозбереження панівного режиму, для при­душення ним будь-якої опозиції чи проявів інакодумства, для пояснення невдач підступними діями "ворогів", для насадження в суспільстві атмосфе­ри загального страху і покірності, для забезпечення держави безплатною робочою силою через створення широкої системи таборів, для здійснення жорсткого контролю над ходом усіх суспільних процесів. Особливого розма­ху набули репресії в СРСР і УСРР з кінця 1920 — у 1930-х pp. їх масовий, то­тальний характер пояснювався тим, що розрекламований Й. Сталіним на­прикінці 1920-х — на початку 1930-х pp. наступ соціалізму по всьому фрон­ту і проголошення побудови соціалістичного суспільства в 1930-х pp. зазна­ли краху. Насправді небачені до цього радикальні перетворення в суспільстві призвели до падіння життєвого рівня населення, супроводжувалися зростан­ням його внутрішнього незадоволення, підривали ореол "мудрості і непогрі­шимості" диктатора. Народ усе більше відчував себе ошуканим. У цих умо­вах Сталін вважав, що найефективнішим засобом збереження контролю над суспільними процесами є репресії. Він навіть висунув положення про неминуче "загострення класової боротьби" в ході соціалістичного будівництва, що дава­ло підстави репресивним органам нарощувати масштаби насильства. На XVI з'їзді ВКП(б) генсек відверто заявив: "Репресії в галузі соціалістичного будів­ництва є необхідним елементом наступу". Виходячи з цього, сталінський ре-ЖИМ прагнув пояснити всі невдачі підступною діяльністю так званих воро­жих елементів. Тому під цю категорію потрапляли всі без винятку: партійні і та державні функціонери, представники інтелігенції, військові, виробнични­ки, робітники і селяни. Усім, хто потрапляв у жорна сталінського терору на-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вішувалися ярлики "ворогів", "націоналістів", "шкідників" на виробництві, "пособників" світового імперіалізму, "фашистів" тощо. Так у суспільстві ство­рювалася атмосфера загального психозу, підозри і напруженості.

Слід звернути увагу на те, що з 1929 р. репресії стали постійним атрибу­том життя радянського суспільства. Але до початку Другої світової війни в УСРР прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — роз-куркулення, депортації; друга (1932—1934) — штучне посилення голодо­мору, шляхом конфіскації продовольства розгортання постишевського те­рору, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936—1938) — так звана доба Великого терору.

Одним із перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі "шкідниками" та "саботажниками", започаткована сфабрикованою органа­ми ДПУ так званою "шахтинською справою" (весна 1928 p.). Винною за еко­номічні провали влади зробили технічну інтелігенцію, яка нібито створила "шкідницьку" організацію. Влітку 1928 р. на лаві підсудних серед "шах-тинців" опинилися і керівники промисловості України, яким приписувало­ся створення "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом". Після цього розпочалася широка і цілеспрямована боротьба проти української інте­лігенції. У 1930 р. відбувся судовий процес над вигаданою Спілкою визво­лення України (СВУ), у ході якого було репресовано 45 провідних учених, письменників, науковців, викладачів ВНЗ, учителів, юристів. Серед них С Єфремов, В. Чехівський, М. Слабченко, Й. Гермайзе та ін. Продовжен­ням репресій проти інтелігенції стало "викриття" Українського національ­ного центру (УНЦ) та його структурного підрозділу — Української військо­вої організації (УВО). Керівником УНЦ організатори цих політичних про­цесів оголосили М. Групіевського, внаслідок чого в 1931 р. було ліквідовано історичну секцію Академії наук, яку він очолював. Самого М. Групіевсько­го звинуватили в "буржуазному націоналізмі" й вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. В Академії наук України, за неповними даними, репресува­ли 250 осіб, із них 19 академіків. Страшного удару було завдано по представ­никах українського літературного відродження. 89 письменників було зни­щено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. У 1929— 1930 pp. в Україні здійснювалася "чистка" 61 823 установ радянського дер­жавного апарату. Під час неї з 338 тис. осіб, які проходили "чистку", звільне­но майже 40 тис. У 1930 р. влада примусила саморозпуститися Українську автокефальну православну церкву. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, сотні священників репресовано. Розгортання репресій супрово­джувалося антиконституційним розширенням прав каральних органів. Уже в лютому 1930 р. в усіх обласних центрах України були створені "трійки", до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Вони виносили вироки практично без свідків, без захисту, без суду, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Для виявлення величезної кількості "ворогів" чекі-

Тема 8

сти використовували фізичні методи впливу на допитуваних, жорстокі ка­тування, витримати які мало кому вдавалося.

У 1933 р. з приїздом в Україну П. Постишева, перед яким Й. Сталін ви­сунув завдання "втихомирити" українську інтелігенцію, стався погром усьо­го культурного життя. Поряд з іншими заходами, розпочалася "чистка" Наркомату освіти УСРР, з якого "вичистили" майже 200 "націоналістів". Практично повністю було замінено керівний склад обласних і районних управ­лінь народної освіти. Жертвами терору та репресій стали всі, хто брав участь в Українській революції 1917—1920 pp.

Після вбивства 1 грудня 1934 p. C. Кірова розпочалися події, які дістали назву "кіровські розстріли". Органи НКВС отримали ще більші можливості у справі репресій. За опублікованою 5 грудня 1934 р. постановою ВЦВК СРСР "Про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних рес­публік", справи про терористичні організації та акти терору проти представ­ників радянської влади розслідувалися в термін не більш як десять днів. Клопотання про помилування та касаційний розгляд справ у новому судо­чинстві не передбачалися.

Критичні настрої в партії придушувалися репресіями проти комуністів. Із середини 1933 р. і до листопада 1936 р. тривала кампанія "чистки" лав ВКП(б), перевірки та обміну партбілетів. Внаслідок цих заходів кількісний склад КП(б) У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Репресувалися та знищувалися не лише рядові комуністи, ай керівники КП(б)У. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республі­канської партійної організації в червні 1937 p., 56 були необґрунтовано зви­нувачені у ворожій діяльності. 3 11 членів Політбюро ЦК КП(б) У було ре­пресовано 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — четверо. Репресовано всіх членів оргбюро. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів укра­їнського радянського уряду.

Величезних втрат зазнали військові кадри республіки. Було повністю знищено вищий командний склад Київського військового округу, який очо­лював Й. Якір. У Харківському військовому окрузі протягом 1937—1938 рр. безпідставно репресовано 150 воєначальників вищого рангу. У 1937— 1938 рр. загинули коменданти всіх укріплених районів — особливих з'єд­нань, розташованих в Україні. У березні 1938 p. M. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко повідомляли в Москву, що з військ округу за рік "вичищено" близько 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, "оновлені" практично всі командири корпусів і дивізій. Масові репресії серед командного складу армії і флоту стали однією із причин ката­строфічних поразок радянських військ на початку Великої Вітчизняної війни.

Сталінська система понівечила долю сімей репресованих — дітей, батьків, які були позначені тавром "членів сімей ворогів народу" з усіма негативни­ми наслідками, які з цього випливали. Для ізоляції репресованих "ворогів

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

народу", різних "шпигунів" і "диверсантів" радянська влада створила ши­року мережу концтаборів (ГУЛАГ), у яких загинули сотні тисяч людей. У 1939 р. в радянській державі налічувалося понад 50 виправно-трудових ко­лоній ГУЛАГу, 425 виправно-трудових колоній для дорослих, 50 колоній для малолітніх і численні будинки виправних робіт.

Сталінські репресії підірвали генофонд української нації, забезпечили контроль тоталітарного режиму над усіма сферами суспільного життя.

2. Економічне становище західноукраїнських земель у 1920—1930-х pp.

Розкриття другого питання семінару необхідно розпочати з того, що після Першої світової війни Австро-Угорська імперія перестала існувати, а захід­ноукраїнські землі, які входили раніше до її складу, було поділено між трьо­ма державами — Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Під польською окупацією з 1919 р. опинилося 125,7 тис. км². Східної Галичини та Західної Волині. І хоча українці Галичини відмовлялися визнавати уряд Польської держави, у березні 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців, 2,2 млн по­ляків, 1,1 млн представників інших національностей.

Румунія, скориставшись політичним хаосом після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, приєднала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бессарабської губернії, яка нале­жала Російській імперії. Українці Румунії посідали третє місце за чисельні­стю після українського населення СРСР і Польщі. За офіційною статисти­кою 1920 р., на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Український демограф В. Кубійович вважав, що кількість українців у Румунії у міжвоєнний період наближалася до мільйо­на, оскільки під час переписів українців, які не виявляли наполегливості, за­писували румунами. Українці зосереджувалися в основному в Північній Бу­ковині, в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Закарпатська Україна багато століть перебувала під владою угорського короля й разом з Угорщиною опинилась у складі Австрійської імперії. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало край мадярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від анексії інших за­хідноукраїнських земель об'єднання Закарпатської України з Чехословаччи­ною відбулося добровільно. На це рішення великою мірою вплинула потуж­на карпатоукраїнська громада у США. Діячі еміграції провели переговори з Т. Масариком щодо включення українців Угорщини до створюваної респуб­ліки чехів і словаків на федеративних засадах. Після цього Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) було визнано передачу Закарпатської України Чехословаччині під назвою "Підкарпатська Русь". Чисельність ук­раїнців у Чехословаччині перевищувала 0,5 млн осіб, а територія Підкар-

Дата добавления: 2015-05-22