Руська земля

Тз

Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на куль­турну спадщину всієї старої Русі, її історію, тради­ції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340— 1353) наважився титу­лувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII — поч. XVIII ст. вживалися переваж­но назви «Москва», «Московія» (а до її населення — «московити») і лише пізніше — «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено ^політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної бу­дови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, шр наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — оста­точно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де,

починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох геогра­фічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрі­чається нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим наро­дом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окре-мішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX — поч. XX ст.), а росіян — «московита-ми», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпо­теза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хро­нологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження цент­ралізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного роз­витку східнослов'янських племен, зумовленого низ­кою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, приве­ло до різких змін у соціальній сфері. Передусім змен­шилася необхідність спільного обробітку землі. Остан­ня стала переходити у власність окремих сімей. Відбу­вається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово зосе­реджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально за­лежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробниц­тва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внут­рішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіо­нальних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були неве-

ликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова ак­тивність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в станов­ленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було за­снування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київ­ським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніп­ров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єд­нання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовніш­ню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VIII ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі. Існу| ють свідчення, що в той час він охрестився. У першій пол. IX ст. (не пізніше 842 р.) руси вторглися в Ама-стриду (місто поблизу сучасного турецького м. Сино-па) і поширили свій вплив на значну територію мало­азійського узбережжя Чорного моря, що належало

Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочестивого з пропо­зицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держа­ви на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на Північно­му Кавказі. Протягом VIII ст. хозари прагнули підко­рити собі значну частину слов'янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпров'ї. Однак зі зміцненням праукраїнської держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимо­гу кагана послали йому меч. Руси розселилися на те­риторії каганату, а в його столиці Ітилі навіть утвори­ли колонію з власним суддею і язичницькими капища­ми. Руська мова та писемність поширювалася серед на­селення Хозарії поряд з давньоєврейською.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра і Аскольда, що припадає, імо­вірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Перея­славщину. Арабський історик X ст. Аль-Масуді, характе­ризуючи князя Діра, зазначав: «Перший між слов'ян­ськими королями — король аль-Дир; він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом».

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантій­ської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Констан­тинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Ас-кольд на чолі великої дружини нападав на Константи­нополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийнят­тя християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.

Поряд із Візантією Руська земля підтримувала ак­тивні відносини і з деякими іншими країнами Близь­кого Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіч­чя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Крім Руської землі, на сер. IX ст. у Східній Європі сформувалися ще два великі політичні утворення східно­слов'янських племен. В арабських джерелах всі вони фігурують під назвами Куявії, Славії та Арсанії. Куя-вія (Куябія, Куяба) — це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських сло­венів та окремих неслов'янських народів, таких як чудь, весь, меря. її ототожнюють з майбутньою Новгородською землею. Столицею Славії було місто Ладога. Арсанія (Артанія, Арта) знаходилася в Приазов'ї та Причорно­мор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князів­ство (ряд дослідників ототожнюють її з Ростово-Суз-дальською землею).

Дата добавления: 2015-05-22