Формування Київської Русі

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запроше­но норманського {за іншою версією, прибалтійсько-сло­в'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі свої­ми братами Синеусом і Трувором {окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядкову­вати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опі­кун останнього — воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, голов­ним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбив­ши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє

становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної аре­ни, з'являється династія Рюриковичів, оскільки фор­мальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщи­ну, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широко­му значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також на­зви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська дер­жава, Давня Русь).

Об'єднання південного і північного державно-полі­тичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою фор­мування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південно-руські землі у VIII —IX ст. на сто — двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князів­ською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні українські історики. Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його підтримує сучасний ро­сійський історик Н. Ільїна), бере свої корені не з півден­ного, а з північного ранньодержавного об'єднання з цен­тром у пізнішому Новгороді (заснований у X ст.), а та­кож на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом.

Князювання Олега в Києві (882 — 912) характери­зувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. іпсогрогаііо — включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва по­ширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на

ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радими­чів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із само­державною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші про­дукти), мали постачати військо під час воєнних по­ходів, на них поширювалися система судочинства й ад­міністрації. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували «го­роди», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — «світлих бояр».

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала вели­кий зиск, а сама молода держава стверджувала свій пре­стиж на міжнародній арені. Основним напрямком за­кордонних воєнних походів залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відпо­відно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі що­річну данину, надавати руським купцям право безмит­ної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'я­зувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київ­ської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на

хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909 — 910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною з версій, в останьому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912 — 945). Київська Русь у той час все ще залишалася не­достатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стя­гання данини («полюддя») й судочинства — примітив­ними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дру­жинники з Києва. Могутні племінні об'єднання нама­галися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління на­щадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмо­вилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов дого­вору 911 р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затону­ли в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укла­дено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджу­вала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили оборо­няти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігорз перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, праг­нучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом ба­гатьох десятиліть завдавали значної шкоди ЇЇ економіч­ному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі на­біги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була за­цікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстан­ням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, прив'язавши до двох дерев.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945 — 964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змуж­ніння сина Святослава і виявила себе розумною, енер­гійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню сто­лицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим на­родним виступам, Ольга здійснила ряд важливих ре­форм. Вони були спрямовані на впорядкування зби­рання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи по­ширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константаном Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела перегово­ри, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою). Княгиня також

прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але за­знала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипло­матичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантій­ської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київ­ської держави.

У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Свя­тослав Ігоревич (964 — 972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київ­ських князів, що так наполегливо, вперто проводив екс­пансивну політику за оволодіння Чорним морем і при­леглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, "навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під го­лову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!»

На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964 — 967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і кош­тів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких бул-гар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успі­хи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насам­перед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шля­хи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи. У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запро­шення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася по­слабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській

експансії на підконтрольні їй землі у Північному При­чорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало оче­видним, що він не збирається покидати Балкани, незва­жаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими орда­ми (968 р.), Святослав змушений був покинути Бол­гарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовля­тися від балканських завоювань. Маючи намір пере­творити Київську Русь у наймогутнішу державу Євро­пи, князь Святослав навіть планував перенести її сто­лицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата Болга­рія повинна була стати складовою його імперії. Пониз­зя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже, й до процвітання дер­жави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коні, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).

Перед тим як вернутися у Подунав'я, Святослав, дба­ючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових зем­лях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, — у новому центрі нещо­давно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а по­зашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепа­ратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї ма­тері щодо консолідації держави та започаткував важ­ливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в резуль­таті яких руське військо не тільки повернуло собі втра-

чені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візан­тійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар зму­сили Святослава піти на переговори. За мирною уго­дою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувала­ся безперешкодно пропустити русичів з Балкан, забез­печивши їх при цьому харчами.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була роз­бита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися про­рочі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шу­каючи, своє згубиш». В історії України цей князь за­ймає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Свято­слава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

2. Піднесення та розквіт Київської Русі

Після смерті Святослава його сини розпочали кри­ваву міжусобну боротьбу за великокнязівський пре­стол у Києві. Спочатку в сутичці з Ярополком загинув Олег, а згодом наклав головою і сам Ярополк, проти якого виступив Володимир, підтримуваний новгород­ською дружиною та найманим військом зі Скандинавії.

Дата добавления: 2015-05-22