Утворення Галицько-Волинського князівства. Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі

Волинь

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, засно­ваному князем Володимиром Великим. Волинь, захи­щена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворив­ся в одне з найбагатших міст України. У ньому вирува­ли не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Бу­дували храми, найвеличнішим з яких був собор Успін-

ня Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володи­мирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділя­лися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пере-сопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управля­лася з Києва, або ж на володимирському престолі пе­ребували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадко­вої вотчини й надовго закріпилася за його родом. Про­те політична роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського кня­зівства, яке в окремі періоди своєї історії перетворю­валося у своєрідну федерацію дрібніших удільних кня­зівств.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського пле­мені ятвягів вдалося Романові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом — і володарем могут­ньої Галицько-Волинської держави, куди ввійшла біль­шість українських етнічних земель. Князь Роман Мсти-славич був високоосвіченою людиною. Мати його — дочка польського короля Болеслава Кривоустого. В юна­цькі роки він жив у Польщі та Німеччині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як справедли­вого правителя, що керував «згідно із законом Божим».

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств знач­ною мірою сприяли тісні економічні та культурні взає­мини, які здавна підтримувалися між ними, незважаю­чи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної бороть­би двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угор­щини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мсти-славич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кон­чини князя Володимира, останнього представника ди-

настії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здо­був Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держа­ви з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний орга­нізм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною части­ною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступа­лася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропо­нував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося госпо­дарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкін. XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочів­ників, численне галицько-волинське населення розбу­довувало старі і закладало нові міста, успішно займа­лося ремісництвом та сільським господарством, освою­вало нові соляні родовища, колонізувало степові про­стори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волин­ню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держа­ва князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепаду дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетніч­ної Київської держави, Галицько-Волинська охоплюва­ла лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він

Дата добавления: 2015-05-22