Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Занепад княжої влади




Насамперед смертю Романа Мстиславича скористали­ся галицькі боярські угрупування. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічний Василько — з часом успадкують батьківський потяг до сильної влади, бояри позбавили їх князівського престо­лу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 — 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, кня­гиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі — до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівали­ся, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися боярській сваволі і, щоб покінчити з нею, стратили бл. 500 пред­ставників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати кня­зем законного спадкоємця з династії Романовичів, за­ручилися підтримкою угорців і за їх допомогою захо­пили й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього Данила Романовича. З цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовічного права — проголосили князем провідника боярства Володисла-ва Кормильчича (1213—1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюри-ковичів.

Керуючись вузькостановими інтересами, боярська олігархія своїми зухвалими діями фактично спрово­кувала втручання Угорщини й Польщі у справи Захід-


ної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Леш­ко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Королем Галичини було проголошено п'ятирічного угорського королевича Коломана (1214 — 1219), який мав одру­житися з дворічною дочкою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романовичам залишали лише батькову вотчину — Володимир з волостю.

У 1219 р. галичани виступили проти угорців і за­просили на престол новгородського князя Мстислава Удатного (1219—1227), який з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича. Проте незабаром він став, за словами М.Грушевського, «безрадним зна­ряддям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити посилення князівської влади. Під її впли­вом Мстислав воював проти свого зятя — волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одружив одну зі своїх доньок з молодшим угорським королевичем Андрієм, на користь якого відрікся від галицького пре­столу.

Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька. Насамперед вони утвердилися на Волині, де користувалися прихильні­стю як у знаті, так і у простого люду. А далі, зосередив­ши у своїх руках економічну і воєнну міць волинсько­го краю та реформувавши військо, зокрема організу­вавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230, 1233), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників — місцевих бояр, Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продов­жували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 — 1264).


Данило Галицький

Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галиць-ко-Волинська держава набуває сили та відвойовує втра­чені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тев­тонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочи-ном, які захопили це західноволинське місто, і припи­нив їхнє подальше просування на українські терени. У. 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленсько­го князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі ук­раїнські правобережні землі. Здавалося, відродження колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів га­лицько-волинського князя стала монголо-татарська на­вала, яка стрімко насувалася на Русь.

На поч. 1241 р., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь, вбиваю­чи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, маю­чи досвід боротьби з монголо-татарами на Калці, доб­ре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що ординці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких союзів, про що згодом гірко пошкодували.

Повернувшись на рідні землі після відходу монголо-татарських полчищ, Данило Романович застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі сва­віллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю кня­зя, вони запросили на престол представника чернігів­ської династії Ростислава Михайловича, який був зя­тем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників — угорців і поляків — та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було


зламано опір боярської опозиції та остаточно заверше­но виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спад­щину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська бит­ва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.

Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокої­ло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до рези­денції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, зму­шений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246).

На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядку­вання Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх похо­дах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівсь-ких суперечках. Натомість українська держава фактич­но зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній полі­тиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.

Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися монголо-татарської опі­ки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підго­товки вирішального удару по золотоординцях. Із по­двоєною енергією береться він за відбудову держави. її столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, за­клали гарний парк. Водночас велося будівництво, на­самперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи спо­руджуються перші муровані фортеці та потужні замкну Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білго-роді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала


шлях уграм у Галицько-Волинське князівство. У 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремес­ла та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запро­шував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних поборів селян, котрі були надійною опо­рою князя. З них він сформував важку озброєну піхо­ту, що замінила боярські дружини.

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приді­ляв ідеї створення міжнародної антиординської коа­ліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відноси­ни з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокре­ма, один його син — Лев — одружився з дочкою угор­ського короля Бели IV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха П Гер-трудою, спадкоємицею австрійського престолу (нама­гання Данила утвердити сина на володіння його дру­жини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відпо­відно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суз-дальського князя Андрія Ярославича. Однак до очіку­ваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галиць­ко-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експеди­ції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздаль-ського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до ІІІвеції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатар-ської допомоги і церковного об'єднання. Данило Рома­нович погоджувався передати свої володіння під цер-


ковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хре­стових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування обо­ронного фронту для захисту Західної Європи від мон-голо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмо­вився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агре­сію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив роз­почати активну боротьбу з монголо-татарськими ор­дами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надію­чись отримати допомогу від Заходу, галицько-волин­ський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церк­ви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галиць-ко-Волинському князівству статусу королівства істот­но піднесло авторитет української держави серед євро­пейських народів. Однак сподівання, що католиць­ка Європа допоможе, не справдилося. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайняв­ся зміцненням свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на племена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у ли­товського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256 р. Роман


загинув, захищаючи згадані території від литовців), ще раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом про­ти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом 1254 — 1255 рр. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у райо­ні річок Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золото-ординського представника на Правобережжі хана Ку-ремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

Особливо ускладнилася ситуація в українському ко­ролівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергійний воєначальник Бурундай. Романовичам довелося до­помагати монголо-татарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі від­носини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ордин­ського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої форти­фікації.

В останні роки свого життя король Данило Галиць­кий знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Украї­ну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося жит­тя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного підне­сення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів ХНІ ст., якому не­одноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-та-тарської навали перетворити Галицько-Волинське


князівство, а згодом королівство, у міцну й велику за­гальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 434; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.023 сек.